2

Зинаїда Тулуб

З непогаслим на обличчі пожвавленням ішов Сагайдачний колінкуватими вуличками, порослими травою, з дошками замість тротуарів.

Справа налагоджується. Аби умовитися з цехами. Це найголовніше, але й найскладніше.

Сагайдачний простував до магістратського майдану, повз Феліціалів фонтан із фігурою ангела під павільйоном та хрестом на покрівлі. Не спиняючись, обминучв його і пішов уздовж магістрату. Це був двоповерховий будинок з трохи вужчим верхнім поверхом, як в українських церквах. Нагорі вікна були круглі з рамами у вигляді літери «X». Невеличка вежа з круглою банею, шпилем і півником закінчували його силует, а балкон, звідки виголошували магістратські постанови, та дзигарі прикрашали чоло.

Сагайдачний обминув домініканський монастир із двома готичними вежами над входом, Притисько-Микільську церкву і пішов уздовж східного схилу Замкової гори.

За тих часів ремісники кожного цеху жили окремими вулицями.

За кілька хвилин Сагайдачний дістався в знайому вуличку, стиснуту двома узгір’ями, і зупинився біля сніжно-білої хатки на троє вікон, серед високих рож та соняшників. Замість вивіски, над дверима гойдався лицарський чобіт з острогою.

– Чи дома Хома? – спитав Сагайдачний, спираючись на пліт і милуючись дівчам років семи з великими чорними, як вишні, очима.

– Удома, – співучим голосом відповіла дівчинка і кинулася за ріг, дрібно перебираючи тонкими засмаглими ніжками. – Татку, там якийсь пан тебе питає, – продзвенів у садку її голосок.

З-за рогу повільно вийшов літній огрядний майстер. Було ще рано, але він уже скинув шкіряний фартух і брудний робітничий камзол. На ньому була чиста сорочка з засуканими від спеки рукавами, сині штани, чоботи й темно-червоний вовняний пояс. Пізнавши Сагайдачного, він широко розставив руки й ноги.

– Петре! Бісова ж ти дитино! Звідки, любенький? От не чекав!

Поцілувавшись із гостем, він повів його в садок, що впирався в уривчастий схил гори, і всадовив на лавці під старою грушею.

Сагайдачний не образився на таке привітання. Потрапивши на Січ років із п’ятнадцять тому, він молодикував у Хоми Причепи, тоді запорозького козака. Хома полюбив його, навчив битися на шаблях і влучно стріляти з мушкета, але коли справа дійшла до дратви й шила, – Сагайдачний обурився: «Ні, батьку, годі! Не хочу шевцювати у війську. Краще іноді й голодуватиму, але гнути спини над чобітьми не буду». І Хома його не силував. Сам він прожив на Січі ще років із п’ять-шість і після кількох походів надумав одружитися. Впала йому в око чорнява киянка Агата. Одружившись, він перебрався до Києва й завів майстерню. А в Києві цехи саме тільки вбивалися в силу, і потрапити новакові в майстри було дуже легко. Одвідуючи Київ, Сагайдачний щоразу приходив до Хоми, який від щирого серця радів «бісовій дитині», як прозивав він із жартівливою ласкою свого колишнього вихованця, пишаючись його славою, ніби Сагайдачний був йому рідний син.

– Сідай! Поговоримо. В хаті баби зняли гармидер. Та й душно. А ти, доню, натруси нам груш.

Дівча слухняно видерлося на дерево, трусонуло одну гілку, другу, і злива стиглих соковитих груш посипалась на співбесідників.

– Годі, бісова дитино, а то пану гетьманові груші ніс розіб’ють! – крикнув Хома. – Збирай їх у полумисок.

Дівча спритно зслизнуло з гілки і залізло в бузняк. Набравши повний фартух, воно висипало груші в миску й притулилося до батька, цікаво розглядаючи гостя.

– Ну, чого витріщила очі? Геть до матері допомагати. Привчайся до цехових звичаїв, – легенько ляснув її батько.

І, коли дівча зникло, додав:

– Сьогодні в нас свято. Приймаємо до цеху нового майстра. Він німець, одружився з майстровою вдовою і влаштовує з цієї нагоди учту, тобто частує цех, а що в нього хата замала, то справляємо цю учту тут.

– Ну, то я піду. Краще нам завтра поговорити або позавтра, – похопився Сагайдачний.

– Куди?! Чого?! Сиди! Та хіба знайдеться серед нас така падлюка, щоб не зрадіти такому гостеві?! А частування й горілки на всіх вистачить. Ти ж мені замість сина. Та щоб я тебе відпустив!

Кажучи це, Хома притиснув гостеве коліно, ніби збираючись затримати його силоміць…

– Ну, розкажи, як ви там турків били?

Сагайдачний коротко розповів про похід. Та й цехмістрові не треба було багато: з півслова розумів він, у чому річ, і тільки де-не-де уривчасто питав:

– Скільки чайок?

Або:

– Скільки сандалів? А гаківниці були?

Що далі розповідав Сагайдачний, то задоволеніше крехкав Хома, пускаючи крізь вуса густі хмари диму.

– Он ти як! Ах ти ж, бісова дитина! – похвально приказував він.

– Ну, а як ви живете? – спитав Сагайдачний, нашвидку закінчивши свою розповідь.

– Що в нас, кажеш? Сваримося! – відповів Хома, пускаючи клубок диму.

– З ким?

– Та… з усіма потроху, з патриціями, з магістратом, з юридиками, з біскупичами і між собою… А найбільше з панами та радцями.

– Оце недобре, що й між собою, – похитав головою Сагайдачний. – Сварки відбирають силу, а старостам та воєводам це на руку.

– Атож! Втлумач це нашому братові! Далі свого носа не бачать, а пани з того тішаться.

Не сподобалося це Сагайдачному.

– Через що ж у вас сварки? – допитувався він.

– Насамперед ворогуємо ми з магістратом, – методично почав Хома, вибивши люльку об край лави і знов набиваючи її. – Засіли там наші багатирі, за патриціїв себе мають і кирпу гнуть гірше від шляхти. Для них нема ані закону, ані совісті. Міщани для магістрату – що ті хлопи для магната. Панують у ньому дванадцятеро довічно обраних радців і викохуються на наших сльозах. А як помре хтось із магістратських – вмить збираються наші пани і замість того щоб обрати громадою чесну людину, – пошушукаються проміж себе і закликають, як це по-латинському зветься?..

– Per cooptationem, – підказав Сагайдачний.

– Ото-то! Обирають того, хто за це більш сплатить, тобто такого ж здирця, як і померлий. Отак і панує над нами цей гурт, гірший від орендарів та панів. По закону й совісті всі міщани мусять сплачувати податки й нести тягар, а вони, падлюки, ані денара не дають. Ну, звільни ту хату, де сам живеш, від податку. Так ні: в кожного радця по десять будинків. Здають вони їх під крамниці та під пожильців, гребуть гроші, а за подимне, або шос, або інші податки і не згадують. Це, мовляв, не наша справа. Знов же й міські землі, – казав далі Хома, викрешуючи вогонь з такою люттю, ніби в кремені сидів сам магістрат. – Дай і міщанам клаптик земельки під городи або сіножать. А вони, чорти, дулю нам замість земельки. Все загарбали: і землю, і міських селян, тобто наших підданців.

– Ну, ти вже переборщуєш, – усміхнувся Сагайдачний. – За керування міськими справами належить земля. Недурно звуть ці землі магістратськими хуторами.

– А хіба я кажу, що не належить? – зиркнув на нього Хома. – Ти, синку, послухай, що я кажу, а потім сперечайся. Ну, візьми під магістрат шістдесят, ну, хай сто волоків, але не захоплюй усього, щоб людям не було де огірків посадити чи конопельки. А втім, вони забувають, як околишнє панство захоплює міські лани. Не висудять їх, чорти, бо панство їм хабарами пельки позатикало. А як до податків чи то до старостинських данин дійде, – вони так роблять розруб, що все сплачуємо ми, цехові, та бідніші міщани, а пани радці навіть не знають, як гаманець із кишені витягти на такий випадок. А фортецю хто поновлює? Ми! А шляхи хто лагодить? Знов-таки ми! А мости? А греблі хто гатить? Становлять жолнерів по садибах на стацію. Так садиби панів радців звільнено від стації, а нам всадять такого харцизяку, що ти йому й грубу пали своїм коштом, і годуй його. Сидить він, як воша, в тебе на потилиці, пиячить, і, гляди, то курку твою зловить та на базарі продасть, то на городі капусту позрізує або яблуні пообтрушує. А ти мовчи та зайвого йому не бовкни, бо до замка тебе потягнуть.

– А хто за це винний? – знизав плечима Сагайдачний. – Не будьте отарою, щоб із вас вовну стригли. Скаржіться!

У Причепи навіть люлька випала з рота.

– Скаржитися?.. Кому?! Де?! Та ти, синку, з хмари звалився, чи що? Де в нас суд, де закони?

– А лавники? А гмінна ізба? – і собі здивувався гетьман.

– А ти коли-небудь був у лавницькому суді?! Бачив його на власні очі? Ні? Ну, так мовчи і слухай мене, як колись на Січі, коли ти в мене молодикував, бо в цих справах ти ще немовля. Та що та гмінна ізба вдіє, коли пани радці й тут не допускають міщанство обрати чесних суддів. А якщо і є там чесні люди, які прагнуть правди, так міська рада й зовсім не скличе квартальної сесії або повикреслює з списку тих, хто їй не бажаний, нібито є проти них якась підозра в злочині. Так і сидить собі чесна людина дома склавши руки, поки рада залагодить усі свої справи. Та хіба ж не знайдуть радні за горілку якогось п’янички, що казна-що їм за пляшку напише. А тут кожен папірець важить. А потім розглянуть справу та й перепрошують: «Ми, мовляв, по закону не могли вас на суд запросити, поки не з’ясовано справи». А ми живемо та й не знаємо, де і як витрачають наші гроші. А за яким правом, скажи, будь ласка? У нас, у Києві, вже понад сто років магдебургія. Чому ж у законі пишеться, щоб майстрів і до лавницького суду обирали і до ради? А майстри там і близько не побували. Проте на роботу приходь, як посполитий. І дрова вози старості. І луки коси. І заарештованих пильнуй. Звідти й пішла між нами колотнеча, аж поки розгризлися геть-чисто.

– Як то – геть-чисто? Побилися, чи що?

– Та ні. Піддалися під замок. Тобто під замкову юрисдикцію. Тепер усі цехи під замком. Не бажаємо мати справ із магістратом. Принаймні коли староста здирає з нас податки, так ніхто, крім нього, нас не чіпає. А перед тим дерли з нас і радці, і староста разом. І сплачували ми не тільки те, що з нас належить, але і те, що повинні були платити пани радці.

– Та невже ж староста кращий? Та як вам не соромно піддаватися під шляхту, під ворога, під католика, ляха! Дивно, що ви пішли на таке! – обурено вигукнув Сагайдачний.

– Е, синку! Чи не однаково людині, який ціпок її б’є, коли від нього синці на тілі?! Таж один ціпок легше витримати, ніж два.

– Що ж вони з вас правлять?

– Що? Платимо подимне, та верхівщину, та коляди шість грошей, та два гроші сторожовщини, та за майстерню… Працюємо ще на замок, тобто на старосту і його челядь. Дістали собі зброю. В кожного рушниця тепер, та копа куль, та шабля за звичаєм. Вправляємось по-військовому та пожежі гасимо, як споконвіку було.

– І це, на вашу думку, краще?

– Авжеж. Воно, звісно, теж не мед, бо кожен ладен здерти зайве. Та ми, щоб не – було сварки, приділила двох майстрів працювати на замок. А решту – зась! Не чіпайте. Ну, ще ралець підносимо старості на Великдень, на коляду та на іменини. Не підмастиш – не поїдеш, – по-філософському закінчив Хома і знову вкрився хмарою кучерявого диму.

Сагайдачний мовчав. Усе це було надто несподівано і зовсім не входило в його плани. Складна й важка річ об’єднати міщанство, коли ворожнеча пішла так далеко.

– Ну, а як у вас із шляхтою? – спитав він по хвилі, зважуючи кожне цехмістрове слово, як відомості розвідувача перед боєм.

– Що шляхта! Від неї теж чимало прикрого. Почали пани заводити майстрів по фільварках. Нічого нам, мовляв, у тому місті не треба. Проживемо й без вас. Так… Вивчиш хлопчика, почне він добре робити, а пан його до себе й переманює. А сам не бажає продавати нам шкір або починає заламувати божевільну ціну. А прийде до тебе якийсь такий панок чоботи замовляти, гак ти йому поший і добре, і дешево. А нема де шкіри взяти… А ще більше лихо в тому, що почали пани довозити взуття з Німеччини. Мало не вся шляхта в закордонному ходить. А нам – хоч загинь. Раніш перед рочками шиєш собі і вдень і вночі, і на замовлення, і на продаж, і жодного чобота тобі не залишиться в майстерні. А тепер прийдуть рочки, наїде шляхта, як сарана, а робота так і лежить у тебе на полиці. Тільки борги та податки ростуть. У нас ще в Києві, дякувати господові, живемо потроху, бо далеко нам до Німеччини, а в Житомирі та у Львові – хоч здохни. Нема чого їсти. Розбігаються майстри, хто по фільварках, хто на Низ, а хто й козакувати по уходах в степу.

Багато ще міг би розповісти Хома, та прийшли перші майстри. Вони очам своїм не йняли віри, бачачи такого поважного гостя. Сагайдачний думав непомітно зникнути, щоб не заважати своєю присутністю, але Хома рішуче заперечив:

– Та щоб відпустити такого гостя перед вечерею? Та мої хлопці до смерті не забудуть, як ти був у нас на учті. Не пустимо. Невже ти нас так образиш?

Карл Шнейдер, що частував шевців з нагоди свого вступу до цеху, вклонився і, червоніючи, запрошував гетьмана:

– О, це такий гонор!.. Сам гер гетьман буде на мій ушта… Я такий з цього щасливий… Я стільки чув за пана гетьмана. Пан гетьман є великий ритер і хельд, як наш Зігфрід. О, це мені велика честь…

І, повагавшись хвилину, Сагайдачний залишився.

Примітки

Молодики – так би мовити, учні на козаків. Коли нова людина потрапляла вперше на Запорожжя, її на три роки вписували до молодиків, які були помічниками справжніх козаків, училися військової науки, звичаю, своєрідної козацької етики тощо. їх визискували старі козаки «за науку».

Сандал – швидкоплавний турецький парусник. Гаківниця – малокаліберна гармата.

Патриції – від латинського слова «патер», тобто батько, отець; так звали себе міські багачі, що керували магістратом.

Під словом «магістрат» тоді розуміли міську раду, лавницький суд, тобто суд купецько-міщанський (і карний, і цивільний), і гмінну ізбу, або колегію з сорока міщан – 20 з купецтва і 20 з ремісників – з регентом на чолі. Всі ці колегії і самі себе поповнювали, якщо хтось з їхніх членів помирав або виїжджав з міста.

Подимне – податок від диму, тобто від житлового будинку, чи від родинного вогнища. (Податок державний). Шос – міський податок, який сплачували всі, хто живе в місті.

Тоді державна влада накладала на ціле місто певну суму податку, а скільки кому в місті належить платити – розподіляли самі міщани. Це й звалося розрубом.

Лавницький суд, що три місяці збирався на квартальну сесію і засідав, аж поки розгляне всі скарги та справи.

Гмінна ізба, на противагу аристократично-патриціанській міській раді, була органом демократичним, і його складало дрібне міщанство, але діяльність його досить невиразна. Це установа мертвонароджена, демагогічна поступка масам.

Магдебурзьке право (від імені німецького міста Магдебург) – міське самоврядування і статут, за яким існували всі міські установи Магдебурга. Деякі міста, як Кам’янець, Львів та Київ, мали повне магдебурзьке право, але більшість із них – тільки частину цих прав і установ. Магдебурзьке право у XIII ст. було перенесено в Польщу і дуже поширилося. Керування містом, за магдебурзьким правом, переходило до ради, що її обирали верхні верстви міського населення. Магдебурзьке право відповідало інтересам торговельного капіталу. Звісно, що в литовсько-українських умовах воно було засобом для жменьки багатирів з міської грошової аристократії тримати під своїм чоботом усе місто.

Піддалися під замок – в кожному місті був свій замок, або фортеця, на чолі якої був свій староста та військовий командувач, тобто каштелян. У важливих карних справах староста судив міщан і мав право перевіряти й наглядати за діяльністю міської ради, збирати з міщан податки на свою користь. Коли ради надто зловживали своєю владою, міщани та ремісники часто скаржилися на неї старості, а іноді просто просили оборони. Староста теж визискував міщан, а іноді брав під свій присуд (юрисдикцію) певні прошарки міщанства. Так було і в Києві з ремісниками. Отже, бути під чиєюсь юрисдикцією – означало підлягати суду цієї особи або установи, підкорятися законам, написаним або наданим нею, і, так би мовити, бути під правовою залежністю від неї.

Верхівщина – податок від городів, дворів та стодол.

Коляда – податок на утримання старости й воєводи.

Сторожовщина – податок на утримання міської сторожі.

Зігфрід – герой німецького епосу.