3

Зинаїда Тулуб

Почалася вечеря. Меду було стільки, що хоч купайся, як влучно зауважив Хома. Печене й варене м’ясо, вареники, риба, ковбаси не переводились на столі, і, хоч як наполягали на них майстри з підмайстрами, – здавалося, що нічого не зменшується. Але не те вразило Сагайдачного. Вразило, що навіть під чаркою майстри поводилися пристойно і стримано.

Повечерявши, майстри вийшли в садок прохолонути.

Тіні подовшали, гостріше запахли зарічні луки.

Майстри почали хвалитися своєю силою: один зав’язував узлом і розв’язував залізну коцюбу, другий скручував у дудочку срібний німецький талер. Інші боролися, важко сопучи і глибоко занурюючи підбори в пісок.

– Ану ти, бісова дитино! Покажи, чи не забув ти, як б’ються на шаблях? – крикнув Сагайдачному Хома. – Він у мене, панове, на Низу в молодиках був, – пояснював він майстрам, що вже разів із сто чули про це від цехмістра. – Мо, булава відібрала в нього силу?

– Спробуємо, батьку, – всміхнувся в бороду Сагайдачний.

– Прісю! Дай шаблю, ту, що висить біля ікон, – гукнув у віконце цехмістер.

Сагайдачний і собі добув із піхов шаблю з золотим різьбленням турецької роботи.

– Ото шабля! – ахнули майстри, що до цієї хвилини не звертали на неї уваги.

– Це шабля Аліба-баши, – пояснив Сагайдачний. – Справжнє дамасське лезо.

Цехмістрова шабля була простіша, але теж доброї роботи. Після кількох випадів, що захопили знавців, Сагайдачний плигнув убік.

– Годі, батьку! Ми з тобою під чаркою. Негоже нам битися. Можна й лиха добути.

– Злякався, бісова дитино! – жартівливо крикнув Хома. – Ну, й чорт з тобою! Бачу, що не забув ти козацької науки.

І теж застромив шаблю в піхви.

Тим часом Причепиха помила посуд і знов покликала майстрів до хати. Майстри поділилися на кілька гуртків, сьорбаючи мед і заїдаючи стиглими вишнями та грушами. Хмари тютюнового диму клубочилися під стелею. Сагайдачний уважно прислухався до розмов, переходячи від гуртка до гуртка. Опинившись серед старіших статечних майстрів, він спробував намацати з ними грунт.

– От що, панове, – почав він, сідаючи серед них. – Говорили ми сьогодні з Причепою про ваші порядки, і спала мені на думку цікава річ. Знаю я, що піддалися ви під замок, але кожен із тутешніх цехів залишається сам собою. Не налагодили ви оборони своїх спільних справ та інтересу, а це було б вам дуже корисно й потрібно.

– Як це? – не зрозумів Хома. – Якого нам ще біса треба?

– А такого. Ось ви скаржитесь, нібито шляхта заламує казна-яку ціну на шкіру. А без шкір вам не прожити. Проте вона потрібна й іншим цехам.

– А звісно: і кульбачникам, і лимарям, і кожум’якам.

– Атож. А коли було б у вас товариство, чи то братство цехів, – однаково як його звати, – змовилися б усі цехмістри або зійшлися б на спільну сходку й ухвалили б одну ціну. Покрутилися б шляхтичі: нема покупців. До кого не вдайся, усі дають одну ціну. Почекали б вони трохи, почухали б потилиці та й віддали б вам шкіри дешевше. І пішли б до чортів усі такси й постанови.

Майстри зацікавлено перезирнулися.

– Воно й справді… Але ж кожен ладен купити дешевше… і взагалі…

– Що «взагалі»! – всміхнувся Сагайдачний. – Були часи, коли кожен із вас думав, що й цех йому не потрібний. І кожен мріяв узяти дорожче і більш заробити, а як притиснуло життя і побачили люди, що одному не прожити, – пішли всі в цех. Ну, а я гадаю, що треба об’єднати й цехи в якесь товариство, чи то братство цехів, щоб допомагати один одному в спільних справах.

Майстри мовчали.

– Хто ж його зна… – почухав потилицю Хома. – Тільки ж чи варт воно? Хіба їх так багато, тих спільних справ?

– Знайдуться, – всміхнувся Сагайдачний і, загинаючи один по одному пальці, почав підраховувати. – По-перше, купити матеріал. Ви бачили, що шкіри треба кільком цехам. Дерево – теж. Хутра, шовки, навіть глина – бо треба її і цеглярам, і гончарам. Це – одне. По-друге, коли на вас накладуть будь-який податок, ви самі повинні зробити розруб між майстрами – по-справедливому.

– «Ведлуг прожитку і спроможності», – вкинув один із майстрів, пригадавши офіціальну формулу.

– Але, крім розрубу й купівлі матеріалів, є чимало випадків, коли братство врятувало б вас від усякиж прикростей. От, наприклад, скаржився мені пан Причепа на те, що поганий у вас суд і ніхто з міщан не знає закону. Слушно, панове. Якщо були б ви письменні й знали закони, ніякі лавники й радці не могли б вас покарати без права і противно праву або правити з вас зайві податки. Отже, треба вам школи, науку, друкарні. А хто, крім братства, дасть вам таке? Я вже радився з архімандритом Плетенецьким. Ми купуємо друкарню небіжчика Балабана. Днями привезуть її до Києва, і тоді будуть у нас свої книжки. Видрукуємо тоді і закони, щоб кожен міг їх прочитати і боронитися на суді за статутом, а не благати милості та правосуду. Чому шляхта завжди виграє свої позови? Та тільки тому, що вона на крючкодерстві собаку з’їла. Навіть жінки знають, які справи підлягають гродському, а які земському судові. А коли ще ваші діти добре вивчаться читати й писати, ніхто не насмілиться правити з вао зайвого шеляга.

– Ой, і засмолили б ми тоді радцям! – соковито цмокнув губами Хома.

– Залили б сала за шкіру!

– І прокураторів не довелося б кликати.

Але старі майстри недовірливо хитали головами.

– А чи пристануть до цього інші цехи?

– Чому ні? Це кожному можна втлумачити. Хто собі ворог?

– Атож. Бо тепер доводиться нам увесь тягар на себе брати.

– Ну, звичайно, – погодився Сагайдачний. – А крім того, я певний, що вам доводиться платити не тільки на свою церкву, але й на костьол. Тобто з вас, як із вола, дві шкури деруть.

– Не знаю, як по інших цехах, але ми не платимо, бо нема серед нас католиків, – зауважив Хома.

– Дозвольте, пане гетьмане, вам пояснити, – втрутився старий майстер з іконописним худорлявим обличчям. – У мене є брати і в кушнірському, і в кравецькому цехах, і я добре знаю, як воно там. Біскуп увесь час вимагає по каменю воску від кожного майстра. Серед кравців є багато католиків. Так спочатку кожен платив на свою церкву, а потім католики почали вимагати, щоб і наші платили костьолові. Наші довго не згоджувалися, але, коли обрали цехмістра-католика, він вмить домігся свого. Проґавили наші, що й казати… А тепер уже нічого не вдієш, бо до цеху почали приймати самих ляхів, і тепер їх стало більше як половина.

– Так це ж не тільки в кравців, – підхопив Хома. – У шмуклерів те ж саме. Там і наші, і євреї, і татари платять біскупові, хоч у цеху двадцять три майстри і тільки п’ятеро ляхів.

– Ну, це ще пусте, – всміхнувся Сагайдачний. – Камінь воску – не розор. Але за кілька років буде гірше. Був я недавно у Львові, і багато там бачив і чув такого, що й не повірив би, коли б мені хтось розповів.

– А що саме? – зацікавилися майстри.

– А таке… Не вистачає там на всіх роботи, бо майстрів більше, ніж покупців, ось і почали переслідувати наших, щоб вони не відбивали хліба в ляхів. Заборонено православним і ремісникувати, і торгувати. Якщо вийде якийсь швець на ярмарок із чобітьми, відбирають у нього і крам, і скриньку. Грабують наших крамарів, розбивають їх ятки й крамниці, а тепер нове лихо: заборонив магістрат православним мати будинки і навіть жити у Львові. Або переходь до католицтва чи до унії, або тікай світ за очі, бо однаково сплюндрують. Дехто й переходить, а більшість гине. Стогнуть вони від податків, і кожен знущається і за собаку має. Студенти єзуїтського колегіуму грабують євреїв і православних, а патери єзуїти благословляють їх грабунки, зроблені во славу господа бога. Женуть наших дітей з усіх шкіл, кажуть, що не треба хлопам письменності, а головне, так обставляють життя, що кожної хвилини чекаєш нових образ, знущань і навіть розбійницьких нападів. Ось послухайте, що пишуть королеві наші нещасні львівські брати.

Сагайдачний розстебнув жупан і витягнув з внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, списаний закрутистим скорописом.

– Це петиція Зигмундові від львівського міщанства і ремісників, – пояснив він. – Довелося їм скласти останні шеляги й надіслати до Варшави ходаків, давши їм кілька тисяч злотих на хабарі двірським. Беруть там усі. Та біда, що брати – беруть, а справи рухаються надто помалу. Ось слухайте.

Майстри оточили гетьмана щільним колом. Навіть молодь, що сміялася в куточку, пошепки розповідаючи один одному щось цікаве, облишила жартувати, і приєдналася до старих поважних майстрів, і в глибокій мовчанці прослухала петицію до кінця.

– «Чотири народи, – почав Сагайдачний, – оселилися з давніх-давен у мурах львівських і мають у ньому своє житло, і храми свої, і за своїми звичаями правлять у них службу божу. Найстаріший, споконвічний народ у Львові є руський, потім з’явився польський, а пізніш – вірменський та єврейський. Польський і руський народи єдиного суть права і онерів. Вірмени мають інший закон, і навіть євреям приділено свій окремий ряд на ринку і свій окремий єврейський суд.

Але ось з недавнього часу ми, народ руський, потрапили під ярмо, тяжче від неволі єгипетської. Польський народ без вогню і меча винищує нас з нащадками нашими, забороняючи тут жити, мати майно, працювати або ремісникувати, позбавляючи нас всіляких засобів, якими може прожити людина. Не вільно русинові жити на природженій, споконвічній землі своїй, у руському місті Львові.

Але, між іншим, маємо ми екземплюм, як, за наказом вашої королівської ясноосвєнцоності, бували в коронному війську гетьмани, полковники, ротмістри, сотники, десятники et cetera нашої віри, які, стоячи пліч-о-пліч з народом польським, вірно і мужньо громили ворогів коронних, а також вашої королівської мосці. А. нині цехмістри і магістрат львівський себе вважають чимось вищим за військо вашої королівської ясноосвєнцоності, і нас у цехах ані терпіти, ані бачити не бажають. Знаємо ми, що крулевство Польське є рай для різноманітних народів, серед котрих і сини народу руського з честю носять високий стан сенаторський, каштелянський та інші найвищі гідності крулевства. А панове райці, магістрат та цехмістри львівські народу руського поруч з собою мати не бажають і винищують нас із потомством впень.

Найясніший, милостивий наш королю! Коли б були ми не люди, а німа худобина, вівці безголосі, то й тоді мусили б ми возопити: «Оборонь нас, пастирю добрий, не дай нас із дітьми на загибель. Дай нам – хоч яке б воно було – пасовисько і бери в нас данину, тобто вовну, молоко і нас самих у міру потреби, бо єсьми ми добро твоє і Речі Посполитої. Благаємо справедливості святої і порятунку, аби ми до рівних вольностей із народом польським, як то споконвіку було, знов допущені були».

Сагайдачний замовк. І хоча петицію було написано важкою, заплутаною мовою канцелярських паперів, вона справила глибоке враження.

– Ах, падлюки! – покрутив головою Хома і спересердя плюнув.

– Отакої… – відгукнулися голоси.

– Тобто живу людину ховають до смертного часу.

– І домовину забивають цвяхами.

– Та як же вони таке допускають? Тра б їх спалити разом з усім їх кодлом! – скочив Грицько, молодший майстер-козак.

Обличчя його палало обуренням. Рука мацала пояс, ніби на ньому висіла шабля.

– Спробували б вони завести в Києві такий лад! Та ми б їх…

– Червоного півня пустили б!

– На тополях повісили!

– У Дніпро кинули б рибу годувати!

Сагайдачний захоплено стежив, як зростає їх обурення. З такими людьми можна кашу варити.

– А чи знаєте ви, панове, – підсипав він жару, – що сто років тому так само казали і львівці. Тоді й треба було єднатися, а потім скрутили їх магістрат та пани і заткнули їм роти брудною ганчіркою. Схаменулися львівці, утворили братство, але й братство мало їм у чому допомогло, бо міцніші пішли зі Львова світ за очі, і залишилася там така жменька, що про боротьбу годі й думати. Бачу я, що пізно колодязь копати, коли хата горить. Треба завчасно готувати воду, діжки та драбини. Тому я і приїхав до Києва, бо років за двадцять тут теж не буде життя. Якщо не нам, так ось таким, – показав він на маленьку Прісю, що кліпала очима на колінах одного з майстрів, – доведеться підкоритися під панське ярмо, бо Дике Поле тоді заселиться геть-чисто все, і не буде ані клаптика вільної землі. Та й які з цехових орачі!

– Ось що, синку, – урвав його Хома. – Вірно ти кажеш, та не в слушний час. У всіх нас бісова горілка в голові гопака танцює і хата крутиться в очах, як метелиця. Зберемо ми днями сходку та й обміркуємо все на тверезу голову. А поки що час спати і нам, і нашии діткам.

Сагайдачний усміхнувся наївній щирості свого колишнього батька і спокійно відповів:

– Добре. Тільки визначте день і час і дозвольте відвідати вашу сходку, коли це не заборонено статутом.

– Та що він верзе, бісова дитина?! – добродушно обурився Хома. – Хіба для таких, як ти, статути пишуть!

– Авжеж! – загули майстри. – Приходь, батьку. Тобі ж уклонимося.

І гуртом пішли проводити свого почесного гостя.

Примітки

Чотири народи… – подаю справжній документ – петицію львівських міщан до короля (1606 р.), трохи скоротивши її і опрацювавши стилістично, бо оригінал дуже важко читати сучасному читачеві.