3

Зинаїда Тулуб

Тим часом татари закінчили розподіл.

Кожному дісталося по сім-вісім невільників. Плач і голосіння не вщухало. Навіки розлучені навіть не могли розпрощатися як слід. Хто ридав, уткнувши обличчя в землю, хто рвався до тих, кого відганяли, калічачи собі руки й ноги сирицею. Стогін, лайка, прокльони, молитви й голосіння зливалися з пронизливими вигуками татар і лясканням батогів. Зґвалтовані жінки ридали в траві, не сміючи підвести очі на батьків і чоловіків, а чоловіки й батьки скреготіли зубами, рвалися з ланцюгів і осипали татар прокльонами.

А татари співали п’яними голосами, кричали, ляскали нагаями і смоктали з бурдюків п’яну бузу та кумис.

– Чорти! Коли вони вже вгамуються. Клалися б спати! – лаявся Корж.

Але табір гудів тисячоголосим гомоном, співами і риданнями. Настя лежала, затуливши лице долонями, і щоб не слухати, не бачити нічого, коли раптом Сафар попрямував до неї. Вона здригнулася, підвелася, дивилася на нього повними жаху очима і мовчки відступила, наче до неї наближалася сама смерть. Але Сафар усміхнувся, вищиривши свої рідкі зуби, і важко було сказати, що гірше: ця усмішка, ніби вищир хижака, чи все те, що діялося в таборі.

– Якші ханум, не бійся! Ми тебе не чіпатимемо. Ханум – як троянда! А хіба можна псувати квіти в садах аллахових?!

Настя не зрозуміла його ламаної мови. Вона все відступала і раптом спіткнулася, наступивши на когось. Сафар простягнув руку, підтримуючи її, а вона затремтіла всім тілом, неначе жахливий полоз торкнувся її руки.

Тоді Сафар повернувся до свого вогнища й приніс їй дріт, на якому шкварчав смачний шашлик із молодого ягняти, але Настя тільки похитала головою, і очі їй і виповнилися таким жахом і зненавистю, що Сафар спинився ні в сих ні в тих. Він застромив свій дріт у землю, знаком наказуючи їй повечеряти, і, повернувшись до вогнища, загорнувся в строкатий халат і за кілька хвилин захропів безтурботним сном щасливої людини.

Зорі пливли небом своєю одвічною путтю. Встали Стожари, осіннє сузір’я. Заходила північ. Замовк, поснув татарський табір. Хропли п’яні пересичені звитяжці. Знесилені від сліз, перевтоми й жаху спали невільники важким сном. Тільки декому снилася воля й рідна країна, втішаючи його хоч уві сні.

І дихав степ пахощами чебрецю й полину, курився ковилем, дзвенів незчисленними голосами цвіркунів. По балках тонким свистом перекликалися сурки. Над погаслими вогнищами кружляли нічні метелики, іноді беззвучно пролітав кажан.

Де-не-де зривалася з неба зоря, спадала вогняною ниткою, і слід її повільно згасав, розсипався золотими жаринками.