2

Зинаїда Тулуб

Діставшись Дніпра і переправившись на Лівобережжя, татари відчули себе вдома і вже не боялися погоні. Мовчазні й нашорошені в межах Речі Посполитої, вони стали раптом галасливими, балакучими і веселими, і бранці з розпачем зрозуміли, що згасла остання надія на звільнення.

Над степом упала чорна зоряна ніч. Срібною річкою потік небом Чумацький Шлях, розподіляючись на дві протоки, наче Дніпро-Славута. Впала роса на ковиль, на гіркі степові трави, і вони запахтіли гостро й міцно, як завжди в жаркі ночі.

Бучно в татарському таборі, але в степу так тихо, що було чути шурхіт гарячого вітру, а зорі горіли низько й похмуро – важкими золотими краплинами.

Сафарів загін розташувався край табору. За ним був морок, шелест трав і сухий тріск степових цвіркунів. Настя сиділа на кобеняку та з огидою і зненавистю придивлялася до татар, Вони юрбилися навколо вогнищ, і, освітлені полум’ям, здавалися червоношкірими. Плисковаті обличчя, розкошені очі, зуби іклами і рідке пряме волосся – все нагадувало жахливих ідолів далекого Сходу.

Татари святкували перемогу, варили пшоняну кашу, риж, заправлений баранячим салом, вечеряли і донесхочу напивалися міцного кумису й браги з вареного проса.

І не знали невільники, що прибули до Ширинського бея ханські мубашири по саугу, тобто по належну ханові п’яту частину від здобичі.

Гнівний і грізний був цього вечора Ширинський бей. Він гадав, що встигне відділити собі кращих невільників і відправити їх до свого двору в Ескі-Криму, а тепер право першого вибору було за мубаширами.

Часто опиралися кримські беї ханським наказам, але знав Ширинський бей, що хан улюбленець султанський, і вирішив цього разу скоритися.

І пішли мубашири бучним табором переписувати здобич, бранців і вояків по загонах.

Насамперед розв’язали тороки і розклали по кобеняках награбоване. Заблищали в світлі вогнищ коштовні церковні чаші, шаблі, чарки, пістолі, золоті ґудзики святкових жупанів, намиста, оксамитові й парчеві кунтуші всуміш із розкішним посудом, хутрами та взуттям. І серед Сафарової здобичі пізнала Настя чимало речей, що оздоблювали батьківську хату або переховувалися по коморах та скринях рідного хутора.

Мулла в зеленому завивалі, троє мубаширів і кілька мурз переходили від вогнища до вогнища, від купи до купи. І кожного разу сідав на землю, підбираючи схрещені ноги, кістлявий, голий по пояс писар і виводив на пергаментному згортку щось подібне до малюсіньких п’явок і гусені, що допіру повилізали з павутиння.

П’яту частку від кожної купи відокремлювали й забирали ханові. Решту знов розкладали на п’ять частинок, і дві з них припадали Ширинському беєві, одна – Сафарові, як ватажкові загону, а решта – його воякам.

Бранці куняли, зморені далекою путтю і небезпечною переправою. Тільки Настя з Коржем полохливо й цікаво стежили за розподілом. Корж мовчав. Він знав, що після дрібної здобичі почнуть ділитися й бранцями. Але нащо передчасно лякати змучених горем жінок. Мовчки смоктав він напівзагаслу люльку, думав про швидку розлуку з дружиною і з болем дивився на Горпину. Знав він, які знущання й муки судяться молодим вродливим жінкам, але що міг він вдіяти, як їх урятувати!

Раптовий галас урвав його думки. Татари щось кричали, бичами розбуркуючи невільників. Зляканий, не вовсім іще очунявши, натовп мружився на вогнища і розгублено перезирався. Заходячись, плакали діти і хапались за материні запаски. Горпина притулилася до Коржа, ніби шукаючи в нього оборони.

І ось наблизився до них Ширинський бей з муллою, мурзами і мубаширами. Швидким досвідченим оком оглядали й сортували вони невільників. І з кожної групи відокремлювали ханський і бейський ясир. Швидко писав щось у пергаментних згортках худий, як кістяк, засмаглий писар, а спритні й м’язисті вояки відривали хлопчиків від батьків, чоловіків від дружин, сестер та матерів.

Припали ханові Надійка й Ганна з хутора Повчанських і маленький небіж Лутошин. Хлопчик розпачливо вчепився в Лутоху і щосили відбивався ногами. Великі рясні сльози котилися по щоках, але жилаві руки віддерли його, і хоч як він брикався й благав, відтягли його геть. І тут, перед невільниками, худорлявий дервіш в профілем хижого птаха звалашив його на славу аллаха й пророка його.

Дрижачи дрібним дрожем, Горпина тулилася до Коржа і шепотіла білими губами:

– Господи! Що це таке…

– Потурчили хлопчика, – зітхнув Корж. – Заберуть його до Царгорода в євнухи. Виросте вірним султанським собакою. Пропала дитина.

– Дядю!.. Дядечку! – стогнав захлинаючись хлопчик. – Рятуйте!

Лутоха не витримав. Обдираючи руки до кісток, розідрав він ремінь і кинувся до дитини, але чиїсь міцні руки схопили його перше, ніж він устиг обійняти дитину. Засвистіли нагаї з сириці, криваві смуги напухали на козацьких плечах і спині. А інші руки тягли геть дитину, і плач її танув, згасав у чорному мороці ночі.

Настя мовчала, пригноблена, прибита. Їй здавалося, ніби чиїсь кам’яні руки опустилися їй на плечі, придавили її до землі, заступили світло чорною запоною.

Кінець: рабиня, річ, безсловесна істота, яку продають, калічать, безчестять, як цього забажає власник.

Розумом вона і раніш розуміла все, але тільки тепер відчула всіма напруженими нервами й жахнулася як людина, що раптом побачила біля ніг безодню.

Свистять і ляскають у повітрі нагаї, і невідомо, на чию голову впадуть вони пекучою гадиною. Пута до крові роздирають руки й ноги. Що їй до того, що Сафар везе її верхи на коні, що жодного ще разу не розсік нагай її пружної шовкової шкіри!

Отже, завтра її продадуть на базарі на ганьбу і втіху пересиченому пожадливому татаринові.

– Петре! Петре! – ридала вона, ламаючи руки. – Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку?

Вона заздрила матері, батькові, Горпининій дитині. Заздрила непохованим мерцям, кинутим на здобич воронню та шакалам. Це все ж таки краще, ніж опинитись у гаремі, як Надійка й Ганна, з якими десять днів тому ходила вона по малину і в’язала важкі золотаві снопи.

Впавши додолу, Настя билася, як поранений птах. Вона божевільно реготала, дряпала землю пальцями, повзала по ній грудьми, немов бажаючи пірнути в неї, як гробовий хробак. І, чуючи її ридання, заголосили жінки над собою, як над мерцями.

Але татари звикли до цього. З лайкою кинулися вони на жінок і зливою батогів змусили їх замовкнути. Схлипуючи й дрижачи, стиснулися вони в купу, як вівці під дощем. А татари й далі робили своє огидне діло, відриваючи дружин від чоловіків, дочок від батьків, сестер від братів. Відривали навіки, бо ханський і бейський ясир звертав у бік Бахчисарая, а інших гнали до Каффи і продавали на малоазіатські ринки або на Середземне море. І важко було вгадати, чия доля буде гірша і хто раніш відстраждає свою важку життєву путь.

Істерика врятувала Настю від хана.

– Що це вона? Навіжена? – спинився над Настею Ширинський бей.

– Невідомо, володарю володарів, – низько вклонився Сафар. – Певно, демони гризуть їй душу. Я думав кинути її в степу, але не було часу розв’язувати.

І пройшли мубашири з агами і беєм, не зазирнувши в бранчине обличчя. Проте Настя й не могла вподобатися така – забруднена землею й порохом, із подряпаним обличчям, скуйовдженим волоссям і подертою сорочкою, скривавленими ногами й пальцями. Caфар зрадів. Він так боявся, щоб ласий шматок не минув його рук.

Але коли відігнали ханських невільників і не стале чути в далечині їхнього плачу й тупотіння, почалося найстрашніше.

Загін почав розподіляти свою здобич. Сафар перший відокремив свою частку, а решту кинув воякам. Розпалені кумисом і їжею, накинулися вони на жінок і перед очима батьків і чоловіків ґвалтували їх, надолужуючи своє за довгий похід. Це був дикий шабаш розбещеної похітливості серед непрохололого степу, насиченого подихами гірких трав і освітленого тьмяним сяйвом похмурих сузір’їв.

Недурно плекав Настю дорогою Сафар, недурно врятував від хана й Ширинського бея. Залишив він собі і Коржа, і Горпину, струнку й вродливу, хоч і виснажену дорогою та смертю дитини.

– Горпино, Горпино, не відходь! Хай нас прив’яжуть до однієї жердини. Я більш не поїду верхи, – шепотіла Настя, захлинаючись від ридань.

Сльози душили її. Вона сякалася в запорошену запаску й розмазувала бруд її по щоках.

– Не піду, моя рибонько. Будьмо разом, – тулилася до неї Горпина, клацаючи зубами. – Ой боже мій, боже! Де ж та правда на землі?!

Горе бранців протверезило її. Вона сиділа поруч на Сафаровому кобеняку і широко розплющеними очима, повними огиди й жаху, дивилася навкруги.

– Лягай, Насте, не дивись! – владно наказав Корж, у безсилій люті стискаючи кулаки.

Опиратися – марно. Може, й викуплять його козацькі посли: може, пощастить дати про себе звістку на батьківщину. А поки що треба берегти сили й шукати випадку втекти. А головне, треба якось сповістити Сагайдачного. І, нахилившись до Насті й Горпини, він шепотів, озираючись, чи не підслухують його татари.

– Не побивайтеся і слухайте уважно. Треба якось сповістити пана гетьмана. У Каффі часто трапляються наші лірники-старці. Вони навмисно ходять серед татар і запам’ятовують, хто де в неволі. Тільки перед татарами – анітелнь про те, що Настя його наречена, бо тоді вони такий вимагатимуть викуп, що ніхто не зможе його сплатити, а нас закують у кайдани й катуватимуть, щоб дїстати більш грошей. Я знаю їх звичай. Недурно стільки разів був у походах.

Примітки

Мубашири – рахівники-татари, що стягали з кожного крамара і з кожного людолова податок і частину здобичі на користь хана.

Мурза, або мурзак – татарський феодал.

Євнухи – звалашені наглядачі за султанськими жінками і рабинями в сералі.