2

Зинаїда Тулуб

Минулої осені Галшка довго шукала вчителя. Зверталася і до Плетенецького, і до Курцевича, але ні той, ні той не відшукали їй викладача. Та й важко було знайти людину, яка могла б викладати латинь, грецьку й слов’янську мови. Порадившись із дружиною, Галшка кінець кінцем звернулася до отця Алоїзія. Перший час вона уважно стежила за ними і часто сиділа на лекціях з книжкою чи з гаптуванням. Упевнившись, що патер чудесний викладач і що тримається він тихо, тактовно й делікатно, без жодного натяку на проповідь католицтва, пані Галшка цілком поклалася на нього, а патер Алоїзій став повільно, але неухильно й непомітно підкоряти Михайлика.

Хлопчик був дуже вразливий і самолюбний і, як усі діти, що ростуть на самоті, надзвичайно високої думки про себе. Патер Алоїзій розповідав йому про інших учнів, найбільше про Стасика й Криштофа Жолкевських, і непомітно улещував хлопчика, кажучи, що він швидше засвоює латинську мову. Потім почав розповідати про життя й розваги магнатських дітей. Це було так незвично і цікаво, так захоплювало й розпалювало уяву, Михайлик тільки про те й мріяв, як би познайомитися з ними, але на всі прохання й натяки пані Галшка вперто мовчала.

І ось видалася непередбачена оказія.

На різдво приїхав до Києва королевич Владислав з папським нунцієм – кардиналом Боргезе. З цього приводу єзуїти влаштували урочисту виставу, запросивши міський і земський уряд, магнатів і всіх значних панів. Запросили й маршалка мозирського Стефана Лозка з дружиною і сином Михайликом. Про це шепнув кому належить патер Алоїзій.

Як пані маршалкова, Галшка Гулевичівна не могла відмовитись, тим більш що пан Лозко лежав прикутий до ліжка подагрою.

Гриміла музика. Після параду кварцяного війська і урочистого оказування шляхти в замку був бенкет, а після бенкету – вистава. Велика зала воєводського палацу блищала незліченними вогнями. На стінах іскрилася коштовна зброя, а панцери на манекенах стояли по кутках, ніби закуті в крицю лицарі-хрестоносці.

Михайлик ніяково тулився до матері, спідлоба милуючись онуками пана коронного гетьмана в костюмах двірських пажів. І справді, хлопчики неначе зійшли з картини Веласкеcа в своїх блакитних беретах із страусовим пір’ям, у підбитих горностаєм пелеринках за плечима і білому шовковому трико, що так щільно охоплювало їх стрункі ноги.

Патер Алоїзій переходив від групи до групи, напахчений, елегантний, у шелесткій шовковій сутані кольору темної фіалки. Нарешті опинився він біля пані Лозкової, ласкаво обняв Михайлика й підвів до Жолкевських.

– А ось і мій любий учень Михайлик, про якого я вам уже розповідав, – познайомив він хлопчиків і щось прошепотів маленьким Жолкевським.

Діти з хвилину мовчки дивилися одне на одного, потім Криштоф спитав:

– А в тебе є самостріл?

Михайлик спахнув.

– Самостріла немає, але є турецька шабля і двоє великих хортів.

Кригу було зламано. За мить хлопчики жваво цокотіли про свої справи й неохоче розлучилися, коли почалася вистава.

Грали історичну трагедію на п’ять дій з життя перського царя Кіра, з балетами й інтермедіями. Михайлик був засліплений. Затаївши дух, стежив він за складною інтригою, за учнем його віку, що грав маленького Кіра. Михайлик або тремтів з жаху й співчуття його стражданням, або щиро сміявся з веселих жартів, інтермедій, або мовчки сидів, приголомшений блиском вистави. А вона справді була варта цього. Хороша гра, розкішні декорації й убрання – все справило на Михайлика величезне враження. Вночі бачив він уві сні Кіра, персів у високих тіарах, крилатих биків… Все, що розповідав йому отець Алоїзій, перетворилося на живі образи, зарухалося, як статуя, в яку вдмухнули живе життя. І наступного ранку вся лекція пройшла в розмовах про театр.

– Невже всі артисти – учні вашої колегії, отче? – схвильовано розпитував хлопчик.

Патер розумів, що гризе Михайлика, і свідомо підсипав жару:

– Атож! і коли б ти вчився в колегіумі, ти теж грав би на сцені.

Михайлик почервонів від захоплення, але в ту ж мить глибока тінь пройшла його обличчям і губи задрижали. Він пригадав, з яким презирством і зненавистю згадує мати колегіум, – і ущух. Узявши граматику, прочитав він два рядки, але, роз’ятрюючи в серці рану, знов спитав отця Алоїзія:

– А скільки років хлопчикові, який грав учора Кіра?

Патер спустив додолу очі, приховуючи радість: отрута почала впливати.

– Як і тобі – дванадцять років. Але в тебе краща вимова, і ти б, певне, не збився в першій дії, як він.

– А мені… Невже дали б мені грати Кіра, якби я був у колегіумі?

– Ну, звісно ж, любий! Кращі ролі – для кращих учнів, шляхетних, зграбних хлопчиків, що мають добрі манери. Тому я й раджу тобі відвідувати тільки вихованих приятелів і вчитися двірських звичаїв.

Хлопчик важко зітхнув. Тут можна вивчитися! Він і сам мріє одвідати онуків Жолкевського, подивитися на їх самостріли, на соколів і мавпу пані гетьманової, але це так недосяжно й нездійсненно…

Випадок став йому в пригоді.

До Києва приїхав з Бара сам коронний гетьман, дід Стася й Криштофа. Пана Лозка запросили до нього в деяких справах, а Михайликові дозволили супроводити хворого батька. Довго гралися вони з Стасиком і Криштофом. Жолкевський приголубив Лозкового сина, попросив присилати його до хлопчиків, і якось Криштоф і Стасик несподівано прийшли до Лозків, Патер Алоїзій легко надав знайомству вигляд шкільних вправ із латині. Він давав їм грати нескладні діалоги й уривки з п’єс. Хлопчик часто благав Галшку ще раз пустити йога на виставу, але Галшка заборонила йому навіть думати про такі речі.

Одного разу отець Алоїзій захворів і припинив лекції. Михайлик випросився одвідати вчителя і з великим здивуванням знайшов його на ногах.

– Я хворий для людей, мій любий, – ласкаво пояснив патер, – але для бога мушу я підвестися з ложа страждань. Сьогодні в нас свято. Зроби добре діло, допоможи мені дійти до костьолу. Бог винагородить тебе.

Михайлик збентежено мовчав. Мати суворо заборонила йому переступати костьольний поріг, і патер Алоїзій угадав його вагання:

– Як сповідач, скажу тобі, мій любий, що немає гріха в допомозі слабим. До того ж, підеш ти не для молитов, а для хворого вчителя.

І Михайлик пішов. Опинившись у костьолі, він мимоволі замилувався з театральної пишності відправи, з розкішних ікон, з урочистої музики органа, корогов, що танули в хмарах ароматичного куріння.

О, церква вміє впливати на нерви й уяву мас! Музика, співи, урочисті й складні церемонії потьмарювали розум містичним туманом, вколисували критичну думку дорослих людей. А що ж можна було говорити про дитину, не звиклу до такого видовища! Михайлик був приголомшений.

– Як гарно у вас у костьолі, – зітхнув він, супроводячи патера додому. – Це зовсім не те, що в нашій церкві.

– А нащо вам краса й пишнота? Хіба хлопи розуміються на цьому? – нібито випадково кинув Алоїзій. – Отже, ваша шляхта сама зрікається схизми, і якщо окремі порядні люди ще додержуються її, то тільки шануючи батьків і… через звичку, – виправився він, нібито збентежений одвертим виказом своїх думок.

– Але ж це гріх, жахливий гріх – зраджувати батьківську віру, – пригадав Михайлик материні накази.

– Це залежить від того, яка в них віра, мій любий. Невже поганці часів апостольських не відступали від поганства всупереч батьківській волі? Така зрада була для них порятунком. Справді, п’ята заповідь каже шанувати батька й матір, але кожна людина, крім тілесного батька, має отця небесного і, крім матері, що народила його, матку боску. Кому ж краще скорятися – смертним людям, які можуть завжди помилитися, чв безсмертному богові?

На цьому розумний патер урвав розмову, а хлопчин багато думав над його словами і зрозумів, що батьківські накази не є незаперечна істина.

Примітки

Курцевич Єзекиїл (в чернецтві – Йосиф) (? – 1642) – на той час ігумен Терехтемирівського монастиря, в 1620 р. висвячений на єпископа володимирського. Він ще з’явиться в останніх главах романа.

Нунцій – папський посол. Римський папа мав своїх послів при всіх королях і князях.

Оказування – огляд шляхетського війська, точніше, повітової шляхти, зобов’язаної з’являтися на так зване посполите рушення, тобто загальну мобілізацію на випадок війни. Періодичні оказування мали на меті перевіряти збройну підготовленість лицарства, яке мусило з’являтися на війну з кіньми і озброєною челяддю, з валкою харчів і різних військових припасів, відповідно своїй заможності.

Веласкес – славетний іспанський художник (1589 – 1660 рр.).