4

Зинаїда Тулуб

На ранок був день його народження. І тоді вибухла їх перша сутичка з матір’ю. Галшка не знала, що справа зайшла так далеко, і замість серйозної розмови покарала Михайлика. Але, залишившись на самоті, замислилася. Так, безперечно, Алоїзій винний у всьому. Треба негайно замінити його на іншого викладача. Два тижні тому вона говорила з Плетенецьким, той обіцяв викликати досвідченого вихователя, але про нього нічого не чути.

Заплакану й схвильовану застав її Сагайдачний, тому що душевна рана її надто боліла. Пані Галшка з перших слів заговорила про сина.

– Розумію вас і щиро співчуваю вам, – відповів Сагайдачний на її заплутане й нервове оповідання. – Але гадаю, що ми з киром Єлисеєм незабаром знайдемо для Михайлика кращого вихователя. Даю вам слово честі.

Пані Галшка зраділа, а з її цікавих запитань Сагайдачний зрозумів, що грунт для серйозної розмов був слушний, і одразу перейшов до своєї мети.

– Чи не помітили ви, пані маршалкова, – заговорив він, сідаючи коло Галшки в глибокому кріслі, – що в усіх вчинках єзуїтів є певний план і система?

– Ні, – нерозуміюче глянула на нього Галшка. – Тобто я знаю, що вони нам завжди шкодять, але я не бачу, на що натякає пан гетьман.

– А я якось узяв карту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, – вів далі Сагайдачний, – і мене надзвичайно вразила одна нібито й дрібниця. Як що єзуїти десь з’явилися одного року, можна бути певним, що за рік вони з’являться миль на десять-п’ятнадцять на схід від попереднього року. Це нібито лишаї, або філоксера на виноградниках. Ні, це навіть страшніше: це справжня чума й холера. Вони відбирають у нас п’ядь за п’яддю, але через те, що старі люди погано піддаються на їх проповіді, вони взялися до дітей, і головне, до дітей багатих шляхтичів і міщан, не кажучи про магнатів. Я гадаю, що цей вплив на молодь страшніший за смерть, бо батьки й діти починають говорити різними мовами, і буде день, коли вони здіймуть один на одного зброю.

– Але що ж робити? – сплеснула Галшка руками. – Це ж жах, справжній жах!

– Так, пані маршалкова, це жах. Але слізьми тут лихові не зарадити. Я – козак, звик зустрічати небезпеку з шаблею в руках, і знаю я, що шлях у нас один – треба боротися.

– Хіба ж тут шаблі допоможуть!.. – гірко всміхнулася Галшка. – Шабля проти шаблі, куля проти кулі – ще я розумію. Але це ж така отрута, така пошесть, ніби все повітря виповнене нею.

– Ні, пані маршалкова; це не пошесть: це – книжки, це – проповіді, це – школа, де вони калічать наших дітей. Тому треба боротися з ними їх зброєю. І тоді хай буду я тричі лях, коли ми не переможемо.

Галшка здивовано дивилася на Сагайдачного. Очі його блищали, і важкий погляд був повний такої рішучості, що важко було не повірити. Ця людина ні разу за все своє життя не програла бою. Невже й тут перемога буде на його боці і він врятує Михайлика?!

А Сагайдачний підвівся з місця, довго ходив з кутка в куток і зненацька зупинився перед нею:

– Знаєте, що врятує вашого Михайлика? Школа!

Галшка мовчки запитливо дивилася на гетьмана.

– Так, школа, – повторив він: – і школа, де б він і жив, бо дома, сам серед дорослих, на самоті з своїми думками, він засумує, захиріє або зіб’ється з путі й загине.

Галшка спалахнула. Як то? Невже і Сагайдачний те ж саме?

– Ніколи! – відрубала вона енергійно. – Нашої школи тут нема, а віддати його єзуїтам… Ні, тисячу разів ні! Краще бачити його в домовині.

Сагайдачний весело зареготав.

– Невже пані маршалкова має мене за прихильника єзуїтів? – жартівливо спитав він. – Спасибі за шану!

– Але я не розумію, про яку школу ви кажете? – зніяковіла Галшка. – Школі князя Острозького – три чисниці до смерті, а інші школи такі, що про них не варто й говорити.

Сагайдачний помовчав хвилинку, вдивляючись у пані Лозкову, і раптом відповів:

– За два місяці в Києві буде наша школа, але з умовою, що ви мені допоможете в цьому. І тоді вашого Михайлика врятовано.

– Боже мій, – зітхнула Галшка, – коли б це було справді здійсненне! Я прийшла б пішки на Січ дякувати вам за допомогу. Все, що в силах моїх… Бо для Михайлика мені нічого не шкода.

– Ну, так ось, пані маршалкова, – сів Сагайдачний перед нею. – Поговорімо про діло. Чом у нас досі немає освіти?

Галшка мовчала.

– Тому, – відповів він за неї, – що досі це була справа приватних осіб. Забажалося князеві Острозькому утворити школу – він її утворив. Забажають його сини, перейшовши до католицтва, закрити цю школу – прошу! Що й правда, шануючи батькову пам’ять, вони цього не зробили, але за майбутнє важко ручатися, і взагалі – не можна залежати від примх окремої родини або особи. Краще утворити школу при братстві, яи у Львові, в Луцьку та по інших містах.

– Так, але братські школи конають, – вкинула Галшка, пригадавши слова Плетенецького.

– У Львові – так, але в Києві справа піде трохи інакше. Треба влаштувати братство, і тоді до нього запишуться тисячі. Запишусь і я з усім військом запорозьким, а сорок п’ять тисяч загартованого в боях війська – це вже чимала сила. По-друге, запишуться до нього цехи, магістрати, шляхта, і я гадаю, – чемно вклонився він, – що пані Галшка Гулевичівна з дружиною будуть серед перших наших братчиків.

– Боже мій, та я… Я навіть не знаю, як висловити свою радість!.. – простягла до нього Галшка обидві руки.

Сагайдачний поцілував їй одну руку, потім другу і вів далі, повертаючись до перерваної думки.

– У нашій школі будуть не тільки вчити, а й виховувати людей, загартовувати, щоб знали вони, чого прагнути. Плетенецький обіцяє нам допомогти. А він чудовий організатор. Ми зберемо найкращих дидаскалів. При Лаврі буде друкарня, і поки ми з вами розмовляємо – надійні люди мчать до Стрятина по друкарню померлого Балабана. Отже, будуть у нас книжки. Ось чому, – змінив він тон, стискаючи Галщині пальці, – благаю я вашої допомоги. Школа потрібна вам для одного сина, а нам для тисячі синів нашої віри. Будуть у нас книжки і вчителі, але нема де оселити нашу школу.

Не розуміючи, Галшка запитливо дивилася на Сагайдачного.

– Я вважаю, що школа повинна бути тут, біля замка, – казав він далі. – Це буде зручно і батькам, і вчителям, і учням. Пожертвуйте нам шматок землі і будинок, де вона могла б найти собі перший притулок.

Галшка замислилася.

– Не знаю, як… – нерішуче заговорила вона по хвилі. – Мабуть, вам підійде мій двір на вулиці між ринком і Дніпром, той, що поруч Ходичиної садиби. Це мій посаг, моя власність, так що пан Лозко не зможе заперечувати фундації. Проте він і не сперечатиметься, – виправилася вона.

Сагайдачний підвівся і низько вклонився Галшці:

– Пані Галшко, якщо це ви справді зробите, ніхто не забуде вашого дорогоцінного подарунка. Вклоняюся вам і дякую від імені тисяч юнаків, майбутніх учнів нашої школи.

І, пригадавши молодість та двірські звичаї, Сагайдачний схилив коліно і ще раз поцілував руку пані Лозковій.

– Я знав, до кого я звертаюся, – сказав він, підводячись. – Померла панна Аксаківна вміла вибирати друзів.

Запанувала мовчанка. Пам’ять небіжчиці зв’язала їх теплим далеким спогадом, в якому давно розтанув біль утрати і залишилися тільки ніжність і думка глибокої і зворушливої краси.