2

Зинаїда Тулуб

Янек Свенціцький спритно сплигнув з коня і закалатав дерев’яним молотком замість дзвоника.

На порозі з’явився старий челядник. Впізнавши пана Бжеського, він шанобливо вклонився і допоміг йому злізти з коня. Бжеський втомлено розминав ноги. Довга подорож верхи і давній ревматизм мимоволі нагадували про себе, але Бжеський не любив, щоб його мали за старого і хворого, і, гоноровито збивши волосся, підголене на скронях і на потилиці, по-молодецькому скинув бекешу на руки челядникам і жваво піднявся на другий поверх. Але пахолок з доповіддю випередив його.

– Привітання любому гостеві, – зустрів його пан метрикант на порозі їдальні, де він снідав з Грохольським. – А ми вже втратили надію бачити пана на берегах Вісли. Сподіваюся, пан є здоровий і все в пана гаразд?

– Слава Єзусові і старій горілці, що виліковує ломець і всі інші хвороби.

– А як господарство, як пані мама?

– Дякую. Прошу пана метриканта прийняти від мене барильце наливки власного виробу, а Анелю і любого зятя – меду та окосту. А де ж Анеля? – урвав він сам себе, озирнувшись, поки Маєвський дякував за подарунок.

– Анеля ще спить після балу, – відповів Грохольський, обіймаючи шурина. – Я не наважився її збудити.

– Так, так! Нехай відпочине, – підхопив Бжеський, знижуючи тон, ніби Анеля могла його почути.

Тим часом метрикант щось наказав челядникам і підхопив гостя під лікоть.

– Чого ж ми стоїмо? Прошу до столу перекусити. Пахолки вже подавали стілець і спритно підсовували блюдо з копченим окостом не менш як пуд на вагу.

Частування було сите, але не вишукане. Гаряче молоко, масний вершковий сир із кмином, суха полендвиця, що вилискувала на блюді червоним перламутром, пухкий струдель, варені яйця і келехи міцного литовського меду.

– Пан приїхав саме до речі, – говорив Грохольський, цокаючись із Бжеським. – Справа лагодиться. Я гадаю, що навіть сьогодні можна буде дістати королівську грамоту.

Підкоморій Грохольський неполюбляв Бжеського. В його словах завжди відчувалась настороженість людини, що розмовляє з бідним родичем, який ось-ось попросить грошей, але сьогодні Грохольський говорив щиро. Він радів, що виклопотав Анелиному братові добрий маєток, та проте давно вже мріяв здихатися Бжеського якнайдалі від Варшави. Бжеський був надто балакучий і за келихом міг розпатякати багато зайвого про Mocковський похід. Річ в тому, що пан Грохольський повернувся з-під Москви, раптом збагатівши, але як це багатство потрапило йому до рук, – знав тільки пан Бжеський. Отже, на Україні Бжеський прикусить язик, а якщо навіть і бовкне десь щось зайве, то слова його розвіються на чотири вітри і не дійдуть до ушей палацової шляхти.

Тим часом Маєвський щиро частував гостя. Це був пухкенький дідок із сніжно-білим волоссям і рожевим безбородим обличчям, що мимоволі нагадувало солодку булочку. Він тільки підморгував хлопам то подати ще яку-небудь страву, то підлити гостеві меду, то підкласти ласий шматок.

Заспокоївши перший голод, Бжеський відкинувся на спинку стільця і міцно потиснув руки своїх співрозмовників.

– Я мушу тільки дякувати вам, друзі мої. Дуже радий, що все так добре скоїлося. А де вона, та земля?

– На Лівобережжі. По Ворсклу, трохи нижче Лубенщини Вишневецького. Пустир безмежний. Там і ліси, і степ, і рибні озера, і луки…

– Почекай, почекай, пане! – тривожно урвав його Бжеський. – Ти кажеш «пустир», але нащо мені той пустир, коли нема в ньому хлопів? Адже без цього бидла поїдеш не далі, як у ридвані без коней.

– Свята правда, пане. Але в грамоті написано…

– До дзяблув грамоту, коли вона не дає мені того, що мені потрібне! – скипів Бжеський. І кров ударила йому в голову.

– Ото запал! Пізнаю героя Смоленська, – засміявся метрикант, потираючи пухкі рученята. – Але пан даремно обурюється. Про хлопів у грамоті не пишеться тому, що кожен хлоп комусь та повинен належати: або найяснішому панові крулю, або тому панові, від якого він утік в Дике Поле. А в тому, що їх там чимало, пан незабаром упевниться на власні очі. Про це я докладно довідався від мого брата пробоща Маєвського. Він там живе, і він ніколи нічого не каже на балай. Але обдаровувати вельможне лицарство тим, що не зазначено в інвентарях Корони, не спроможна навіть королівська канцелярія.

Бжеський ущух так само швидко, як і скипів, і бучно розреготався:

– Пан метрикант великий жартівник! З цього треба було починати. А пан: «пустир» та «пустир»… У ваших канцелярських викрутасах сам чорт собі зламає ногу.

– Інакше, пане, не можна. Хіба, даруючи панові староство або крулевщизну, зазначають, скільки ведмедів там у лісах чи бобрів у річках? Ну, а хлопи – це щось на кшталт хижаків, що на них полюватиме пан на дозвіллі.

Пани весело розреготалися і цокнулися келехами. В цю мить увійшла до їдальні Анеля, ще свіжа й холодна від умивання. Вона кинулася до брата, палко поцілувала його і зацокотіла про хатні і родинні справи. Після перших запитань і безладних вигуків усі знову сіли за стіл, і челядники подали каву з вершками. Це був новий, ще не відомий у провінції, але вже модний напій, недавно привезений з Туреччини.

– Пан Броневський розповідає, що два роки тому турецький султан видав фірман, щоб її пили всі правовірні, – пояснив Грохольський, задоволено підкреслюючи свою близькість до вищої верстви Речі Посполитої.

– Дійсно, смачна штука, і яка запашна, – захоплювався пан Бжеський.

Настрій його підвищився. Все на світі здавалося чудовим, забарвилося сонцем і радістю.

Метрикант випив склянку і заметушився. Вій поспішав на посаду до королівської канцелярії. Ще раз пообіцяв він прискорити справу пана Бжеського.

– Якщо великий канцлер сьогодні підпише грамоту, я пошлю пахолка до пана, – додав він, цілуючи Анелині ручки.

Коли Маєвський вийшов, а Грохольський наказав почастувати супутників Бжеського, Анеля весело заплескала в долоні і сказала братові:

– А тепер Єрзюня розповість тобі, як він за тебе клопотався. О, це надзвичайно цікаво! Наче «Декамерон» Боккаччо. Ну, Єрзюню, ну, не відмовляйся. Все з початку аж до кінця, як ти мені розповідав, коли я хворіла.

– Скоряюся своїй прекрасній дамі, – вклонився Грохольський. – Але підемо звідси. Не варт розповідати все при хлопах.

У будуарі померлої дружини метриканта було затишно і тепло, як в оранжереї. Пахло мускусом і трояндовою олією. Анеля залізла э ногами на диван і обклалася бісерними подушечками, на які хлопки пана метриканта витратили чимало часу й очей. Пани розташувалися біля канта, де палали березові дрова, і запалила люльки, пускаючи дим в його кратер.

– Ну, Єрзюню, ну! – квапила Анеля.

Пан Грохольеький затягся востаннє і розвів руками.

– Від тебе не відкрутишся. Напала, наче сарана. І, звернувшись до Бжеського, пояснив:

– Власне кажучи, нема чого й розповідати. На тронному засіданні посольська ізба зажадала, щоб негайно розподілили вільні посади і крулевщизни. Король довго відмовлявся, а ми настоювали. Тільки вчора він, нарешті, дав эгоду, і тепер королівська канцелярія видає кожному грамоти.

– Ну, от!.. І зовсім не так… Ти розкажи, як ви змовилися ще на соймику, як ти зняв там бучу. Ну, Єрзюню, коханий! Ну, хіба ж це так важко?!

Грохольеький розреготався.

– Я гадав, що вельможна пані – серйозна жінка, а не маленьке дівча, закохане в казках. Ну, слухай уважно, маленька Анелько! Коли ми з’їхалися на соймик, пан Домушко, пан Кособудський і пан Червінський, небіж старої пані Німцевичевої, заговорили про те, що дехто із співучасників Московського походу залишився без нагороди, а тому треба перш за все вимагати, щоб і вони щось дістали. Адже не в їхньої вини зрадливе боярство обрало на московський трон це попеня. Ми чесно билися за королевича Владислава. Я цілком згодився з ними. І зауважив, що пан Бжеський теж постраждав від примх фортуни в тому поході і…

– Ще й як! – палко вкинув Бжеський. – Я вийшов у похід з цілою валкою майна та припасу, а хлопи князя Пожарського відбили все до останнього ременя.

– Те ж саме казав і я. Панство нас підтримало і внесло до регуляміну послам вимогу домагатися справедливої винагороди всім, хто постраждав у поході.

– Я ніколи не думав, що пан є такий мудрий державний діяч, – захоплено вигукнув пан Бжеський, – але mille pardons, я вдруге перебив пана.

– Коли ж нас обрали послами і ми з’їхались до Варшави, я насамперед довідався у пана метриканта, які маєтки ще не розподілено. Мені здавалося, що краще взяти Дике Поле, ніж литовські ліси та болота. Але я все ж таки одвідав Вишневецького, а Вишневецький каже, що там є сила козацьких хуторів і навіть сіл. Ґрунт там – чудова чорноземля, і взагалі – це справжній едем. Те ж саме каже і пан метрикант. Тоді я остаточно вирішив домагатися цього «пустиря», як каже пан Маєвський. Боротьба була довга й уперта, але я переміг.

Анеля слухала, кокетливо вигинаючись на канапі, але знов не витримала і схопилася з місця:

– Єрзюню! Ти мусиш розповісти все-все. Рогмунд – мій брат. Хай він знає, що він для тебе такий же дорогий, як і я. Отже, розповідай все по черзі.

Грохольський усміхнувся, підкручуючи вуса, що стирчали двома стрілками над його гостренькою борідкою за модою Генріха Валуа, і казав далі, задоволений з враження, справленого на гостя:

– Як відомо панові, перед відкриттям сойму завжди буває урочиста меса. Потім маршалок попереднього сойму просить у короля дозволу піти до посольської ізби обрати нового маршалка. Тільки-но почалося засідання, як ми з паном Кособудським переморгнулися і зауважили, що, перш ніж обирати маршалка, треба винагородити всіх забутих співучасників Московського походу. Пан Кособудський розмахував обрубком руки, втраченої в Московщині, а Стась і решта нас підтримали. Ну, а я репетував на весь голос. Я казав, що своїм нестриманим наскоком, своїм героїзмом і самовідданістю ти врятував життя найяснішому принцові Владиславу.

Це було вже занадто. Бжеський почервонів: навіть на самоті не міг він згадувати цього ганебного випадку без жагучого сорому.

Примітки

Mocковський похід – польське військо вирушило проти Москви у вересні 1609 р. і зайняло Москву у вересні 1610 р.

По Ворсклу, трохи нижче Лубенщини – помилка автора. Лубещина лежить на Сулі, не на Ворсклі.

Пізнаю героя Смоленська – польське військо здобуло Смоленськ після тривалої облоги (19.09.1609 – 13.06.1611 р.).

Крулевщизна – маєток, що належав особисто королеві. Частину крулевщизни король роздавав панству, щоб прихилити його до себе.

Мартин Броневський – польський посол у Туреччині, що залишив цікаві мемуари про східне життя. Помилка автора. Мартин Броневський (1545..1550 – 1590..1593) був послом у Криму і написав про це книгу, але до Туреччини не їздив. Записки про поїздку до Туреччини (1569 р.) написав інший польський посол – Андрій Тарановський.

Попеня – московський цар Михайло Федорович Романов (1596 – 1645). У Польщі його звали «попеня», тому що батька Михайла Федоровича було силоміць пострижено в ченці під ім’ям Філарета. Філарет довго перебував у польському полоні, а потім, повернувшись до Москви, був обраний на московського патріарха.

Королевич Владислав (1595 – 1648) – син і спадкоємець короля Зигмунда III; Владислав королював по смерті батька під ім’ям Владислава IV.

Регулямін – наказ шляхти своїм послам, депутатам вального сойму.

Генріх Валуа – французький принц, що королював у Польщі два роки (1573 – 1574).