3

Зинаїда Тулуб

…Було це під Вязьмою три роки тому. Польська армія зупинилася на днювання, а Бжеський, певний, що в околицях нема ворогів, наїхав на самотню боярську садибу. Як повновладний господар і переможець, жадібно хапав він срібні келехи з різьблених мисників, коштовні хутра, постави і все, що впадало йому в око, коли раптом залунали постріли і вигуки. Це були московити. Не кидаючи награбованого, Бжеський побіг до коней. Двоє кремезних перм’яків помчали навздогін, наставивши на нього вила, як на ведмедя. Бжеський кинув їм під ноги торбу срібла і скочив на коня. Йому здавалося, ніби він відчуває на потилиці їх гарячий подих. Божевільний від жаху, мчав він, не потрапляючи в стремена чобітьми. Позаду була рідка стрілянина, миготіли блискавками шабельні леза. З півсотні гусарів урятувалося щось із двадцятеро.

Вони мчали за Бжеським, але Бжеський їх не пізнав: йому здавалося, що сама смерть женеться за ним по п’ятах, і він шалено підострожував коня і мчав просто лісом. Мокрі гілки хльоскали його, дряпали обличчя, Здирали шолом з голови. Кінь засапався. І раптом, опинившись по той бік лісу, Бжеський, побачив своїх: загін польської кінноти відбивався від партизанів князя Пожарського.

Позаду – погоня. Спереду – бій. Але все ж таки там свої, ляхи. Що робить? На мить, спинивши коня, Бжеський скрикнув і кинувся наперед, а решта його загону сипнула за ним. Побачивши Бжеського з гусарами, партизани відступили, ніби розтанули в протилежному лісі. Польські кіннотники вітали Бжеського як свого рятівника, а Бжеський лупав божевільними з жаху очима і не одразу зрозумів, у чому річ… Згодом довідався він, що це був королевич Владислав, який випадково мало не потрапив у пастку московитів.

Як не затаював Бжеський свого наскоку на боярську садибу і своєї ганебної втечі, гусари разпатякали про все, і не раз у товаристві пани глузливо розпитували за чаркою венгржина, чим налякали його служниці боярині, що шляхетний лицар накивав їм п’ятами, тікаючи, мов від самого пана Люціфера.

А пан Грохольський вів далі, ніби не помічаючи, як зніяковів Бжеський:

– Тоді дехто став кричати і обурюватися, що коронний маршалок призначив послам такі погані приміщення. Інші вимагали посад… Галас стояв неймовірний. Кожен волав своє: обвинувачували уряд за московські невдачі, скаржилися на козаків, що плюндрують наші маєтки, а дехто обурювався, що наша дієта гідна не послів, а старців. Маршалок зовсім знесилів. Шкода було старого, але треба було хоч би там що добитися свого. Кінець кінцем дав він згоду і слово честі передати королеві всі наші вимоги, як ультиматум, conditio sine qua non. Нотарій почав записувати все, чого ми вимагаємо, і я простежив, щоб мої побажання були з найперших. І лише тоді ми заспокоїлися і почали обирати нового маршалка. П’ять день сперечалися ми, поки було його обрано. Тоді посольська ізба зібралася разом із сенатом на тронне засідання: великий маршалок вітав нас від королівського імені. Від вельможного панства відповідав великий канцлер. Потім послів було допущено до королівської руки. Проте ти й сам знаєш цю церемонію…

– Так, але мені цікаво, що було в королівській пропозиції.

– О, чимало нового! Особливо щодо зовнішньої політики. Адже ж не можна припустити, щоб у Московщині царювало це попеня. Багато-бо крові пролито під Москвою. Чимало було там і про справи молдавські, і про подільських магнатів, і про їх наїзди на Молдавію… Через ці наїзди наш уряд зазнав багато неприємного від Туреччини… А ще говорилося і про козацький похід на Сіноп.

– Як то, на Сіноп?! Ти, певно, помиляєшся, адже ж Сіноп по той бік Понта Евксинського.

– А, певно, так. Уяви собі, що ці хами переправилися через Понт так само легко, як ми з тобою – через Віслу. Сіноп спалено і сплюндровано. Щось із сорок мільйонів збитку. Туреччина вимагає, щоб ми їх сплатили, а в державній скарбниці – ані шеляга. Як на мене, то треба вжити крутих заходів і замість якихось комісій послати військо і вщент зруйнувати їхнє хижацьке гніздо. Надто вже вони розбестилися в Московщині і звикли почувати себе переможцями. А тепер ще з’явився у них якийсь-то «легендарний герой» гетьман Петро Сагайдачний…

– Невже вони так знахабніли?! Дивись, чи не зробив ти мені ведмежої послуги, виклопотавши землю серед козаків? Я людина палка: вхоплю шаблюку й покажу, що значить герой Москви та Смоленська, – гордовито взявся Бжеський в боки.

Пан Грохольський ледве помітно всміхнувся.

Але й Анелі стало нудно. Вона не любила серйозних тем і нетерпляче втрутилася до розмови.

– Кінець кінцем це зовсім не цікаво, – вередливо зауважила вона. – Розкажи нам краще, як ваш маршалок заявив королеві, що ви не розпочнете роботи, поки не розподілять посади і крулевщизни.

– О так! Маршалок поставив питання руба. Але про це якось іншим разом, – схопився Грохольський, глянувши на клепсидри. – Час їхати до сойму. Скажу тільки, що тронне засідання було надзвичайно бурхливе. Король нічого нам не відповів. Посади й крулевщизни не були розподілені. Минув місяць. Тоді, погрозивши зірвати сойм, ми роз’їхалися по домах. Я вже гадав, що справа луснула, тому нічого й не писав панові, але тепер можна вітати пана з успіхом.

Домовляючи, пан Грохольський попрощався з дружиною і шурином, а Анеля, залишившись віч-на-віч з братом, стала розпитувати його про матір. Бжеський сидів у глибокому кріслі і раптом відчув, як він утомився. Машинально відповідав він на запитання, але сон хмелив його свідомість, плутав думки і слова. А Анеля нічого не помічала і щебетала, як пташка:

– О, як тут весело у Варшаві! Які казкові бали, маскаради! На масляниці я зовсім закрутилася. У мене був костюм Діани-мисливиці: золотий лук, сагайдак і туніка по коліна. До речі, ти не бачив мого портрета? Це пензель славетного Томаша Делабела, того, що розмалював королівський палац. Княгиня Радзівілл мало не вмерла від заздрощів. Вона гадала, що тільки для неї зрадить він свій жанр баталіста.

Анеля відкинула серпанок з мольберта, де стояв її портрет ще без рами. Бжеський дивився на портрет, розумів, що він дуже вдалий, та втома переважала все.

– Анелю, – проказав він жалісно, – я більше не витримаю… Втомився до смерті. Чи не можна мені відпочити? Я мчав всю ніч, як навіжений.

– Ой бідолахо! – схаменулася Анеля. – Чому ж ти раніш не сказав? Лягай у мене на ліжко, а мені треба до міста.

Але не судилося Бжеському відпочити: тільки почав він роздягатися, як прибігли по нього з королівської канцелярії. Від радісного хвилювання втома розвіялася, як пара. Бадьорий, задоволений і гоноровитий, ніби діставши титул князів Мазовецьких, подався він за посланцем, а за годину вийшов із королівської канцелярії в пергаментом, що перетворював його на власника одного з найбагатіших маєтків Полтавщини.

– «…Йому самому, і синам його, і нащадкам їх з грунтами й борами, з деревом бортним, з озерами рибними», – прошепотів пан Бжеський, уявляючи собі неосяжнї ліси і степи, річки й озера своєї маєтності.

І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років.

Примітки

Дієта – добове утримання, призначене послам посольської ізби під час сеймової сесії.

Королівська пропозиція – реєстр справ, що його уряд передавав на розгляд соймові.

Козацький похід на Сіноп відбувся 1614 року; тобто маємо маленький анахронізм.

Сорок мільйонів [акче] збитку за повідомленням турецького літописця Наїми.