3

Зинаїда Тулуб

Минуло кілька тижнів, і в Києві тільки й мови було, що про братство. По всіх церквах провіщали про нього, як про порятунок душі від геєни огненної та від підступів нечистого в лукавому образі ксьондзів. А в купців тільки й мови було, що про старостинські побори, про мита й безторжя через наступ магнатський. Замислилися й майстри, бачачи, що замовців справді стало менше і що не виправдалися надії на пречистенський ярмарок.

А старшина спритно підсипала жару, кажучи, що тільки за міцним муром запорозького війська можна знайти захист і порятунок.

Найбільше за всіх дісталося Балиці. Просто, суворо й моторошно розповідав він про своє горе – і стільки болю та зненависті бриніло в його тоні, що найбайдужіші хапалися за шаблі.

І тоді починав він розмову про братство. І наочна жертва панського свавілля переконувала навіть тих, хто вагався. І всі, як один, обіцяли вписатися до братства. Але найбільш цікавилися ним батьки, почувши про школу і мріючи про блискуче майбутнє своїх дітей.

З цехами було далеко складніше. Не довіряли вони магістратові, тобто слухали уважно, співчували, обурювалися на львівські події – і край. Видно, не прийшов ще для них слушний час. Але коли слідом за шевцями прибули до Києва бондарі, кравці, зброярі, кушніри, лимарі та інші майстри і кожен розповідав, що довелося йому перетерпіти на Волині та в Галичині, – заворушилося й ремісництво.

Більшість утікачів оселялися в Києві. Цехи спочатку допомагали їм улаштуватися, позичали гроші, давали інструменти, але не минуло й двох місяців, як відчулися наслідки цієї гостинності.

– Де ж та робота поділася? Ось уже два тижні, як у мене немає жодного пристойного замовлення, – розгублено говорив Грицько, озираючи своїх товаришів. – як у вас, панове?

– Та те ж саме. Тобто робота є, та чортзна-що, а не робота. Прийде замовець, принесе шкіру, а як дійде до ціни – дають половину. Або ший дарма, або сиди голодний.

Кузьменко сидів у кутку, мовчки смоктав люльку і зловтішно посміхався.

– Чого смієшся? Невже тобі краще? – кінець кінцем обурився Причепа.

– Авжеж: смішно дивитися на вашу метушню. Ви ж самі цього бажали.

– Як то? Та що він верзе, рудий чорт! – не второпав Хома.

– А що ж! Забув, як на сходці доводив, що можна брати до цеху безліч народу?! Ось тобі й набрав! Мені нічого, бо мої хлопці геть усі чисто повтікали, а ось побачимо, якої ви заспіваєте, коли підступлять до вас підмайстри з ножем до горла: «Давай їсти», а роботи у вас не буде.

І Кузьменко знов засмоктав свою люльку, посміхаючись у вуса.

Майстри мовчали. Вони розуміли, що Кузьменко мав рацію, але ніхто не наважився обвинувачувати Причепу за допомогу львівським вигнанцям.

З підмайстрами теж було не гаразд. Утеча мало не двох третин глибоко вразила цехових. Спочатку вони розгубилися, але потім подумали, що краще не сумувати за Савчиним гультяйством, а на місце втікачів набрали собі волинян та галичан. Тільки до Кузьменка ніхто не побажав вступити, бо Савчині приятелі всім розповіли про його жорстоку розправу з підмайстрами. Кузьменко лютував. Пожежа клуні теж завдала йому неабиякого збитку. Думав він надолужити своє на рочках, але не так судила йому доля. І тільки тепер, коли не стало в майстрів роботи, почував він себе переможцем.

Настрій був пригнічений і сумний.

– Доведеться й нам обмежити кількість майстрів у цеху і боротися з партачами, – зітхнув по хвилі іконописний дідок, – бо через свою поблажливість будемо голодувати.

Глибока мовчанка зустріла його слова. Але коли на наступній сходці знов заговорили про брак роботи, ніхто не сперечався проти такої постанови.

– Коли треба, то треба, – зітхнув Грицько. – А на мою думку, не слід і підмайстрів затримувати. Хто бажає козакувати, нехай іде з богом. Бо ж легше прожити в одним, ніж з двома чи з трьома.

На тому й погодилися. Тепер, замість писати по містах про втікачів-підмайстрів, хазяї самі починали говорити про вільне козацьке життя.

– Годі спину гнути над чобітьми, – говорив Грицько. – Тра пороху понюхати і шаблею погратися в поході. Так і цвіллю взятися можна. Їдьмо, хлопці, разом, – звертався він до підмайстрів.

– Їдьмо, батьку, – всміхалися вони. – Ми вже давно про це думаємо.

– Ну, то й добре, – радів Грицько. – Підемо шарпати Туреччину.

Але з іншими майстрами справа була складніша: вони мали жінок, дітей, хати й городи. Та й не звикли вони до військового життя. І знов збиралися вони до Причепи, і, пихкаючи люльками, стурбовано гомоніли:

– Хіба ж це життя? Животіння! Працюєш, не підводячи голови, і все, що сьогодні заробиш, проїдаєш наступного дня. Правдиво казав Сагайдак: без братства не обійтися.

Довідався про це й Сагайдачний. І він задоволено посміхнувся і, пишаючись своєю шляхетністю, знов відвідав Причепу.

З несподіванки Причепа не знав, де всадовити поважного гостя. Хоч майстри й пішли до нього перепросити після сходки, хоч і подарували гетьманові дві пари розкішних чобіт, але все ж відчували вони себе винними і уникали говорити про неприємну подію. Аж ось він знову прийшов до них.

Почастувавши гостя всім кращим, що було в хаті, Причепа заговорив про братство.

– Що ж, синку, казав ти нам про братство, і чутка про нього пішла в народі, а потім усе так і ущухло?

– Не турбуйся, батьку: буде братство, – всміхнувся Сагайдачний. – Написали ми царгородському патріархові і чекаємо на його відповідь. Вчора місяць, як поїхав наш посланець. Отже, він має незабаром приїхати, а поки ми готуємося потай. Минулого тижня привезено друкарню з Стрятина. Кир Єлисей викликав до школи дидаскалів, а в монастирських майстернях майструють нам і шкільні лави, і таблиці.

– Ну, дивись! За минуле – винюся. Але якщо ти нас піддуриш, – накладу тобі, як колись, дарма що ти гетьман, – жартував Причепа, ляскаючи Сагайдачного по плечу, як рідного сина.