2

Зинаїда Тулуб

В цю мить увійшла Созонова дружина, постукуючи новими чобітками; вклонилася, брязкаючи намистом та дукачами, і запросила гостей до столу.

За нею вбігли Петрик і Юрасик і ніяково завмерли на порозі, помітивши гостя.

– А йдіть-но сюди, хлоп’ята, – покликав батько. – Ви все питали, який то гетьман Сагайдачний. Подивіться на цього пана. Це і є Сагайдачний.

Хлопчики мовчали. Так ось він який, той гетьман, про якого тато розповідає такі цікаві речі! А вони думали, що він аж під стелю на зріст і весь у золоті, як ікона. Цікавість і розчарування так яскраво відбивалися на їх обличчях, що Сагайдачний усміхнувся і наблизився до дітей.

– Ну, як, козарлюги? Поїдемо до мене на Січ?

Петрик тулився до батька, ховаючись у полах його жупана, а Юрасикові очі заблищали завзяттям.

– Дайте мені, дядю, коня. Я вмію їздити верхи. Навіть риссю.

– Ого! Та ти вже справжній козак. На той рік можна й у похід. Підемо з тобою на Царгород?

Юрасик зиркнув на батька, на Сагайдачного і, ніби не наважуючись висловити те, що глибоко запало йому у думку, раптом насмілився:

– Ні, дядю. Коли виросту, я візьму шаблю і піду бити Стефана Потоцького. Я спалю його палац, зв’яжу його, виведу в Дике Поле і кину. Хай його вовки роздеруть за нашу маму.

– Здорово! – всміхнувся Сагайдачний. – Молодець! Справжній козак. Поб’ємо й Потоцького, поб’ємо й султана. Саме, коли ти виростеш, – настане слушний час… Ну, а ти, малятко, як тебе?..

– Петрик, – відповів хлопчик трохи гаркаво. – А я поставлю гармату та й стрілятиму. Бубух!.. Бубух!.. І всі турки перелякаються і втечуть.

Балика слухав хлопчиків і тихенько пестив їх шовкові голівки, що так чудесно пахтіли горобенятком. Сирітки… Де він їх подіне без матері? Невже дійсно доведеться забрати їх з собою на Січ? І, йдучи до їдальні в цокотливою невісткою, гостем і братом, Балика непомітно змахнув з вій зрадливу сльозу.

А Сагайдачний, ніби вгадавши його думки, сів поруч із сотником і ляснув його по плечу:

– Час учити їх, братику. Ти що надумав із ними робити?

– Та ось… сам ще не знаю. Ми тепер – як птаха без кубла. Треба вчити, та нема де подіти.

– Ось я й надумав улаштувати при братстві хорошу школу з бурсою. Та не таку, як скрізь, по монастирях, а справжню школу, що готувала б людей до життя, а не для монастирських келій. Архімандрит Плетенецький вже обіцяє допомогу, а пані Лозко дарує для неї садибу поруч із Ходичиною.

– Та невже?! – розквітнув Богдан. – Голова в тебе золота, батьку: хтось тільки подумав, а в тебе – вже зроблено.

– Ну, ще не зроблено, але буде, коли всі допомагатимуть потроху. Треба, щоб і ти допоміг нам. Ця справа громадська, отже, треба робити її всією громадою, – весело відгукнувся Сагайдачний, приймаючи з господининих рук повний келех.

– Та я ладний у вогонь і воду. Скажи тільки, що треба, – тріпнув чуприною сотник.

– За наше братство, за школу й права! – проголосив Созон, підносячи свою чарку.

Випивши й заївши солоною рибою, Богдан знов звернувся до Сагайдачного:

– А що ж мені доведеться робити?

– А ось подумаємо. Треба спочатку покуштувати всього потроху, щоб не образити господиню, – пожартував Сагайдачний, беручи з її рук тарілку млинців.

Пані бурмистрова любила почастувати, любила й поговорити з гостями. Вилискуючи зубами, бринячи намистом, упадала вона біля Сагайдачного. Як усіх жінок, її приваблювала слава, і Сагайдачний, оспіваний герой кобзарських дум і переможець турецьких візирів, хвилював її, як келех міцного вина.

І Сагайдачний пожвавішав, милуючись її красою. Змолоду він захоплювався жінками, та й вони упадали коло нього. І тепер, як кожен чоловік, він не міг бути байдужим, бачачи її увагу до себе. Задоволено приймав він з її рук келехи меду й доморобні запіканки та наливки, намагаючись розважити Богдана Балику.

І Богдан потроху повеселішав. За півгодини навколо стола точилася жвава розмова. Тільки діти сиділи край столу притихлі, ніби налякані пташенята. Весела, кокетлива тітка взяла їх у шори – і знали вони, що помічає вона кожну дрібницю, і коли підуть гості додому, буде їм і за кожну пляму на скатертині, і за сміх, і за зайве слово. І, жадібно прислухаючись до оповідань Сагайдачного про заморські походи, вони злякано здригалися, зиркаючи в тітчин бік. Рано зазнали вони, що то значить утратити матір і жити з ласки в родичів.

– Сміх бере, як наша шляхта божеволіє за модою, – цокотіла пані бурмистрова. – Нещодавно був у пана старости бал. І дружина пана коронного підстолія була з довжелезним шлейфом, довшим від шлейфа пані воєводиної і пані старостової. А в панів так уже годиться, що жінчин шлейф відповідає службовій гідності чоловіка. Образилася пані старостова, наказала переміряти шлейфи всім паніям – і багатьом довелося поодрубувати по чверті або навіть по ліктю.

– Як у коней, щоб не розмахували хвостами під вершниками, – бовкнув, не подумавши, Созон.

Сагайдачний мимоволі зареготав. Пані бурмистрова спалахнула і тільки бровами повела на чоловіка. Але в цьому русі відчувалася справжня гроза.

Созон ніби нічого не помітив і знов заговорив про братство. Знов почалися скарги на безторжя, на панські фільварки і на суперництво шляхти на ринках.

– А чому б вам і собі не їздити до Гданська, коли це так корисно? – спитав Сагайдачний.

– Повезеш! – свиснув Созон. – Та поки б ми доїхали до Гданська, наш крам подорожчав би вп’ятеро. Шляхта торгує безмитно, а нам, крім державного мита, довелося б платити кожному панові, чиїми грунтами ми їхали б. І подорожнє, і мостове, і поронне. Де нам! – безнадійно махнув він рукою. – Зовсім стало погано останніми роками. Треба подбати про братство. Тоді й привілей на безмитну торгівлю дістанемо. І все.

– Попи теж тільки й мріють про братство, – вкинула пані бурмистрова.

– Ну, звісно, – підхопив Созон. – З того часу, як не стало православного митрополита, кожен із них тремтить за свою парафію, бо ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви.

– Авжеж, бо це не парафії, а золоте дно. Крім постійних парафіян, щороку тисячі прочан. Вони давно вже провіщають про братство. Отже, і в народі тільки й мови про братство. А на те, щоб навернути на своє людей, вони майстри.

– Так накрутять, що о-го-го!

– І жінок хай підбурюють. Жінки зубаті: їх тільки розбурхай, – блиснула зубами пані бурмистрова.

– Так ось що, пане бурмистре, – звернувся до Созона Сагайдачний. – Візьміть цю справу на себе. Переконайте магістрат, лавників та гмінну ізбу, а головне – парафіяльних попів. Накажіть їм більше провіщати. Та й пані бурмистрова хай проміж жінками про це гомонить.

– Добре, – ляснув Созон долонею по столу. – Зроблю. Двічі не повторюватимете.

– І додай те, що я з усім військом запорозьким впишуся до братства, і коли панство почне вас душити фільварками, ми їм таку бісову матір покажемо, що й не прочухаються.

Друзі зареготали.

– А тобі, пане сотнику, – звернувся він до Богдана, – доручаю я тутешню старшину та православну шляхту. Розтлумач їм, що пани женуть нас із світу тому, що їм потрібна наша земля і хлопи; тому, що наші воли, наше збіжжя, наш мед і поташ збивають їм ціни на ярмарках і тому, що бояться вони козаків і бачать уві сні, як би або обернути їх на своїх підпанків, на двірську шляхту, або зовсім знищити й перетворити на хлопів.

– Ще й поганяти нас, як волів, – вкинув Созон.

– А самим розкошувати в парчі та в шовках і будувати муровані палаци на наших згарищах.

– Та я не від того… Тільки нічого в мене не вийде… Не вмію я розливатися соловейком. Я кажу просто, грубо… Мо б, найшли когось балакучішого, – зненацька засоромився Богдан, більше звиклий до шаблі, ніж до красномовства.

– Е, ні, братику, – похитав головою гетьман. – Тобі, мабуть, воно й боляче перед кожним розкривати душу та ятрити незагоєну рану, але пам’ятай, що це конче потрібно. Зціп зуби, але розповідай. Говори про наїзд Стефана Потоцького, про свою бідну дружину, про порубаного Андрія, про зґвалтованих дівчат, про куховарчиних дітей і старого Охріма. І їх покажи людям, – хитнув головою на Петрика з Юрасиком. – В кожного серце перевернеться, дивлячись на бідних сиріток. І хай вони самі розкажуть, як простояли вони до ранку в дуплі, закляклі й тремтячі з жаху та холоду. Це, братику, більше за серце візьме, ніж усі Ціцерони та Скарги. А коли вже стане надто боляче – пригадай, що це треба зробити для цих самих бідолах, щоб була в них школа, щоб не чавив їх жоден пан чобітьми, щоб доступилися вони до знання, і до сенаторської гідності, і до гетьманської булави, і до всього, на що мають право не самі тільки магнати.

Сагайдачний говорив, і в його завжди суворім тоні забриніли теплі нотки, від яких здригнулося серце грубого, але сердечного й чулого сотника. Щось підступило йому до горла і не одразу відповів він, хитнувши головою.

– Добре, батьку. Зроблю! Нічого не заховаю… Може, й виросте щось добре з мого невимовного горя…

– Дай, боже! – зворушено зітхнули всі.

А пані бурмистрова налила всім келехи і, відступивши до хлопчиків, з несподіваною ласкою поовела долонею по їх голівках.