2

Зинаїда Тулуб

Дрімотно дзюрчав фонтан, спадаючи у водоймище потрійною цівкою. Ледве чутно шаруділи верхівками кипариси. Меддах співав легенду про Едіге, а циганка Кайтмаза сновигала в юрбі, і нічого не минав її пильний вогняно-чорний погляд. Усім цікавилася вона і на всьому вміла заробити. І сватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала, і зводила, і підшукувала для каффських гаремів найкращих бранок з Майдану Сліз.

Вона вже відвідала Омирів караван-сарай і досвідченим оком оцінила Горпину й Настю. І, не минаючи дрібних справ, шукала очима Гасана, царгородського євнуха, який щоосені приїздив до Каффи поповнювати падишахів сераль.

– Володарю! Насолодо Великого! – припала вона до його гладкої руки, прикрашеної коштовними перснями. – В караван-сараї Омировому переховується перлина, що потьмарить усіх одалісок сералю, як сонце тьмарить місяць і східні зорі.

– Кожен будяк видається тобі трояндою, – презирливо всміхнувся євнух, огидливо витираючи руки після її слинявих губ.

– Присягаюся життям Аміне, моєї єдиної доньки. Я мало не осліпла від такої краси. І коли володар її побачить, він подарує бідній Кайтмазі цілу жменю золотих гасене.

– Вже й жменю! Вистачить з тебе і срібних грушів, якщо правди хоч половина з того, що ти брешеш.

І, заглушаючи палкі запевнення Кайтмази, летіли в південному сяйві дзвінкі голоси:

– Мигдаль! Горіхи в меду! Фісташки!

– Амбра! Мускус! Пахощі Сходу!

А опасистий грек висовувався з ятки і закликав білі примари в фередже, кидаючи на прилавок строкаті постави шовку.

– Дівчата!.. Незаймані дівчата з устами, як трояндові пуп’янки. Щасливий буде правовірний, засипаючи на персах у них! – волав покликач, вказуючи на засмаглих від сонця дівчат і кучерявих золотокосих панянок з подільських маєтків.

Аж ось закапали з мінарета прозорі звуки, наче кришталеві краплини. Це муедзин закликав правовірних до південної молитви і, немов від чар, завмерло все, бо наказав аллах, щоб правовірні молилися там, де застане їх співучий азан. І, розстилаючи свої намазлики, благали вони, щоб подарував він своїм вірним синам ще більший зиск від продажу бранців, благословив їх торг, і щоб віднині й до віку не переводилися невільники на каффському ринку, і щоб ціною сліз і людського горя багатшали вони та були щасливі й пересичені, тішилися життям і плодами своєї торгівлі.

За мить замовкла молитва – і віджив Майдан Сліз, невільницький ринок.

Ридали продані в гареми дівчата і, відбиваючись, кликали батьків хлопчики, роковані піти в яничари.

Баша уперто торгувався з Сафаром. Сафар поступився ще на тисячу аспрів, але турок затявся: двадцять тисяч і розписка на тридцять.

Це було корисно. Не щодня продаєш разом вісімдесят козаків, а годувати невільників теж треба.

– Двадцять дві тисячі і цей хлопчик добродієві на втіху, – з огидною усмішкою прошепотів Сафар, показуючи на тринадцятирічного хлопчика, що стояв осторонь.

Баша глянув на хлопчика досвідченим оком. Стрункий, кучерявий. Шкіра, як у панни, що ніколи не бачила сонця. І очі його спалахнули масним блиском.

– Тільки розписка на тридцять, – нагадав він ще раз.

Куплених козаків погнали в порт. Там гойдалися на якорях чотири величезні галери. Легкі каїки перевезли на них нових веслярів, і Корж мимоволі здригнувся, побачивши лави, до яких судилося йому бути прикутим, мабуть, до самої смерті.

– Не журись, братику. Рятувалися й з галер, – ласкаво гукнув до нього Лутоха. – Погано тільки те, що твій боярин не знає, хто нас купив, хоч і мала на нього, собаку, надія.

Галери – по-турецькому катирге, звідси й пішло слово «каторга» – це величезні кораблі, що ходять на веслах, але з двома щоглами на випадок ходового вітру. Крізь круглі отвори стирчать уздовж бортів ці весла, так звані опачини. А, зсередини прикуто до них гребців-невільників. Працюють вони по кілька змін і тут же сплять і їдять, у кайданах. Ані підвестися, ані випростатися, ані розім’яти занімілі м’язи. Залізні кайдани роз’ятрюють руки й ноги, натирають криваві незагоєні рани. А посередині ходить наглядач з жмутами таволги та безжалісно ляскає хворого чи знесиленого. І таволга стає червоною від крові своїх жертв. Так і звуть її невільники червоною таволгою, як співається про неї в козацьких піснях.

Тим часом наглядач розжарив на вогні залізне тавро і почав таврувати невільників. Тавро з шкварчанням випалювало на шкірі глибоку рану, яка вже ніколи не зійде з обличчя. Засмерділо печеним м’ясом, пекельний біль пройняв усе тіло наскрізь, але козаки мовчали. Нащо було тішити жорстокість ворога своєю мукою! Недурно говорив Тимур, монгольський завойовник, що немає більшого щастя, як бачити розпач своїх ворогів, як пестити їх жінок, ґвалтувати дівчат, гнати перед собою відбиту худобу і гасати їх кіньми, швидкими, як вітер пустині.

Коли останнього невільника було потавровано, їх розташували по лавах, біля опачин. З важким брязкотом замкнулися на їх ногах і руках невільницькі кайдани. Рани від тавра завдавали їм невимовних страждань, Вони лизали їх один одному, щоб трохи затамувати муку, коли зненацька з головної галери подали сигнал до відходу. З брязкотом підняли якорі. Веслярі взялися до опачин і за даним тактом рівно й плавно спустилися опачини в хвилі, наче крила величезного птаха. Повільно рушила з місця флагманська галера, за нею – друга, третя. І гострі корабельні носи почали гордовито різати зелені скляні кучугури, що блищали на сонці золотими й срібними лезами…

А на ринку було так само бучно й людно. Сафар продав ще тридцять невільників – за каменярів – на будівлю мечеті.

Відносили й відводили жінок і дітей. І не раз закутий козак спускав очі додолу, бачачи, як навіки зникає дружина чи донька, щоб не помітили людолови й крамарі, як затьмарюють сльози їх погляд.

Плавно й безмовно наближалися до водограю жінки в фередже, наповнювали вузькошиї глеки дзвінкою цівкою, народженою в гірських джерелах, і, піднявши кумган на плече, віддалялися, танули, як примари, в міжгір’ях завулків. Сивобороді діди мовчазно ссали наргіле. Солодко воркотіли голуби на карнизах мечеті, а східний казкар-меддах сідав серед курців, схрестивши ноги, і, повільно гойдаючись, починав свої оповідання урочистим заспівом, як усі східні байкарі.

– Слухайте, слухайте, правовірні! Ось що розповідають мудрі люди, міцно тримаючи в пам’яті події минулого і не забуваючи ані краплини з того, що сталося колись під сонцем.

І повільно і плавко точилася казка про велетнів і розбійників, про хитрих жінок і мудрих шейхів, про святих хаджів, спритних шахраїв і грабіжників.

Куняючи, слухали сивобороді кафф’яни, й гірники з околишніх сіл, і чужоземні купці, що зайшли до кав’ярні випити запашної кави або викурити наргіле.

І танув час, розпливався в сонячному сяйві, у південній пекучій дрімоті, в струмках повітря, що тремтіло над землею розтопленим склом…

Примітки

Меддахи були і казкарі, і байкарі, і співці епічних та ліричних пісень. Кобзарі й меддахи часто обмінювалися своїм досвідом.

Сераль – жіноча частина султанського палацу, де, крім султанських жінок, жили численні євнухи, німі блазні, урядовці і хлопчики, які, підростаючи, переходили до війська. Сераль був центром двірських інтриг і всіх подій державного життя.

Одаліска, або одалика – жінка, призначена для султана, найчастіше з рабинь.

Гасене – єгипетська золота монета, часто вживана в Туреччині.

Груш – срібна монета, що дорівнює 40 пара і 80 акче.

Муедзин – духовна особа (щось на зразок диякона), що закликає з мінарета правовірних молитися.

Азан – заклик до молитви, який муедзин не промовляє, а співає з мінарета.

Шейх – мудрий старий учитель або поводир племені, пізніше – духовна особа.

Xаджі – людина, що відбула прощу до Мекки. Така проща обов’язкова для кожного правовірного.