3

Зинаїда Тулуб

Веселий і задоволений повернувся Сафар до караван-сарая. В перший день продав він понад сто п’ятдесят невільників. Якщо так піде й далі, наступної п’ятниці продасть він увесь свій ясир, і, накупивши подарунків синам та жінкам, повернеться до рідних кантар і до отар з табунами, що кочують у степу в околицях Перекопа.

Тільки треба підготувати непроданих бранців, бо виснажений і худорлявий невільник дешевший, ніж відгодований, а до того ж, легше заховати під шаром м’яса й жиру хвороби та всі інші вади.

Бачачи, що Корж не повернувся з ринку, Горпина впала в розпач. Довго голосила вона, рвала на собі волосся і кінець кінцем заснула, знесилена сльозами, болем у рані і ще гіршою душевною мукою.

Звісно, Горпина, як молодиця, була дешевша, ніж Настя. Проте вона теж була струнка й вродлива. Тому мати Сафарова покликала циганку Кайтмазу пошептати й вилікувати її. Кайтмаза прийшла того ж вечора, а з нею ніби ненароком прийшов Гасан, евнух султанський. Почав він розмову здалека, скаржився, що падишахові обридли красуні Кавказу й України, що мріє він про панянок з волоссям, як рижовий колос, і очима, як небо в степу.

Сафар почав сперечатися, доводити, що немає на цілому світі жінок, красивіших за козачок і, як доказ своїх слів, повів його до покою, де Настя з Кайтмазою метушилися біля хворої Горпини.

Гасан з першого погляду зрозумів, що Настя переможе на всіх дев’ятьох іспитах султанських гаремів і посяде в ньому місце султани, але хитрий євнух і оком не моргнув і, зітхнувши, відповів на запитливий погляд Сафара:

– Що й казати: хороша жінка, вродлива, але обридли падишахові чорноокі. Дайте йому жінку білу, як свіжий мигдаль, із косами, як золотаве колосся. Присягаюся бородою пророка, я нічого не пошкодую, якщо ти дістанеш мені таку жінку.

Сафар попався на гачок.

– Взимку ми знов підемо на Литву, – пообіцяв він. – Постараюсь виконати волю тіні аллаха.

Опинившись удома, Гасан покликав писаря і проказав йому листа до кизляр-аги, начальника гарему, вихваляючи Настю і запевняючи, що відшукав справжню перлину.

– Придбати її я не міг, – додав він, – тому, що Сафар ломить за неї божевільну ціну. Сафар поспішає додому, а на цю жінку тут нема покупців. Надішли мені, господарю, золота, і я привезу зірку гарему, якій будемо ми зобов’язані всім нашим майбутнім.

Приклавши до листа свою печатку, Гасан віддав його негрові і пообіцяв йому волю, якщо він приставить листа кизляр-азі за три дні. Негр кинувся до порту й потрапив на швидкоплавну бригантину, але кизляр-аги в Стамбулі не було: падишах погнав його в Персію на війну.

Минув тиждень. Горпина не видужувала. Сафар обурився й наказав кинути її в кошару на солому, а Настю замкнути в гаремі й годувати солодкими й борошняними стравами, від яких швидко повнішають.

Якось уранці Сафар приніс Насті саєтові шаровари, прозоре з бруського газу фередже й сукню-бешмет із тонкого грезету.

– Насте буде в цьому як падишахова ханум, – зауважив він, наказуючи їй переодягтися.

Настя гнівно насупила брови й відштовхнула вбрання.

– Ми тебе продаватимемо! Одягай! – тупнув ногою Сафар.

Тепер він не боявся Насті. Кайтмаза дала йому амулет від лихого ока, а головне, він почув себе дома, серед своїх.

Настя суворо випросталася.

– Ну й продавай, собако, яка я є! Нема чого чепурити мене, як на масляницю!

Сафар люто замірився на неї нагаєм, але вчасно схаменувся: рубець попсував би Настину шкіру, і знизив би їй ціну. Виразно показавши їй канчук або сукню на вибір, Сафар покликав жінок. Прибігла Сафарова мати й троє дівчат, чи то бідних родичок, чи то Омирових коханок. Вони зірвали з Насті плахту, керсетку. Настя люто відбивалася, але сили були надто нерівні. І, скорившись татаркам, вона лиш уп’ялася обома руками в своє намисто, гадаючи віддати все, крім подарунка Сагайдачного. Татарки отетеріли, побачивши на ній такий скарб, але, пізнавши на намисті якийсь мусульманський напис чи то знак, шанобливо залишили його Насті.

Вони обмили її від ніг до голови запашною водою, старанно підрізали їй нігті на руках і ногах і пофарбували їх рудою хною, підмазали очі, простромили в уші розкішні перлові кульчики, надягли тонкі панчохи й гостроносі капці, гаптовані золотом. У татарському одязі Настине намисто здавалося ще кращим, але всі шкодували, що вона десь загубила середню підвіску. Накинувши на Настю прозорий серпанок, татарки захоплено ахкали, милуючись з неї. Принесли велике венеціанське люстро. Настя глянула на себе й розплакалася. Ніколи, ніколи не побачить вона Сагайдачного! Татарки кинулися втішати її, принесли їй горіхів, персиків, вина, винограду. І коли вона трохи заспокоїлася, тихо вийшли, причинивши двері.

Настя гадала, що поведуть її на Майдан Сліз, але найдорожчих бранок татари тримали дома, і покупець сам приходив подивитися на них.

Сафар уже давно був на майдані. Торгівля йшла добре. З сотні бранців він уже продав половину. А Кайтмаза й маклери підшукували покупця для Насті.

Не мавши відповіді з Стамбула, Гасан вигнав Кайтмазу, і вона кидалася по місту, шукаючи іншого покупця. Опівдні, як тільки муедзин проспівав з мінарета свій співучий азан і після недовгого намазу знов розпочався торг, по Майдану Сліз пробіг лякливий шепіт:

– Беглер-бей! Беглер-бей Селім!

Селімові слуги й бігуни розганяли народ, що падав додолу перед султановим намісником. За бігунами йшов загін яничарів, сурмачі і негри з трьома бунчуками, а за ними гарцював на сніжно-білому коні сам Селім із почтом.

Виїхавши на майдан і недбало відповідаючи на поклони, Селім спинив коня. Кілька татар кинулися до нього із скаргами, але він не став їх слухати і наказав їм прибути до палацу, а сам з презирством дивився на Сафарових бранок, розташованих біля водограю.

Улесливо вклоняючись і притуляючи долоні до чола, вуст і серця, Сафар показав на них беглер-беєві.

– Невже ти гадаєш спокусити мене таким дрантям? – гордовито всміхнувся Селім.

– Так, володарю всесвіту, – ще нижче вклонився Сафар, – бо іноді степові квіти свіжіші від кращих троянд. Увійди до мене й побачиш жінку, гідну падишаха.

– Добре, – згодився Селім, – але якщо ти мене обдуриш, я накажу відтяти тобі голову.

– Хай буде так, – випростався Сафар, – бо ти накажеш скарати на горло того, хто вважає мене за брехуна.

Це зацікавило Селіма. Всі знали, який він вередливий до жіночої краси, і рідко хто з купців наважувався вихвалятися перед ним своїми бранками. Мовчки підострожив він коня і рушив до караван-сарая.

Настя сиділа біля вікна в глибокій задумі. Пригадався їй рідний хутір, минуле, мати, батько і Петро, коли зненацька гучна розмова відірвала її від мрій: двоє невільників відчинили двері, і на порозі з’явився Селім з Сафаром.

Настя розгублено підвелася, а Селім попростував до Насті, не оглядаючись на Сафара. Бранка вподобалася йому, але, як досвідчений і недовірливий покупець, вів зважив на руці її коси, провів долонею по засмаглій руці, теплій і шовковистій, як плід на сонці, і доторкнувся до її грудей, намацуючи перса.

Настя спалахнула від образи й обурення. Гнівно й гордовито зсунувши брови, вона відкинула Селімову руку, як огидну й брудну комаху, дивлячись йому просто в вічі.

Сафар злякано замахнувся на зухвалу бранку, а Настя вся випросталася, як кінь чистої крові під нагаєм. Це сподобалося Селімові. Він звик до безмежної улесливої покори і вперше побачив обурення. Очі його спалахнули від бажання володіти цією неприборканою бранкою, і владним рухом зупинив він Сафара.

Сафарові очі блиснули і знов погасли під повіками. Настя вподобалася беглер-беєві. Тонка задоволена усмішка гадючилася на його вустах.

Селім відступив, опустився на диван і здалека милувався Настею, покручуючи вуса. Це був стрункий, вродливий турок років під тридцять, сильний і гнучкий, як барс, випещений і звиклий до виконання кожної своєї примхи. Покірливі, мовчазні гаремні жінки набридли йому: щодня те ж саме безмовне обожнювання або рабські сльози. А ця бранка нагадує чи то дикого арабського коня, чи то холодне піняве вино, яким частували його в Стамбулі французькі моряки. Піняве, як кумис, і відсвіжне, як м’ята.

А Сафар мовчки виставляв усі Настині принади: спритно розплів її косу – і волосся вкрило її аж до п’ят каштановим шовковим плащем. Потім рвонув на її грудях сукню і показав Селімові молоді, пружні перса. Настя відскочила, запнула одяг і в нестямі вдарила Сафара по щоці. А він, бачачи в ній майбутню володарку сералю, тільки засміявся, як сміються дорослі з дитячого гніву, і з низьким поклоном звернувся до Селіма:

– Вірні слуги не брешуть своєму володареві, отже, я сказав правду тому, кому служу стільки років.

– Скільки? – урвав його Селім.

І, ховаючи в очах ненаситну жадобу, відповів Сафар їз низьким поклоном:

– Тобі, меч правосуддя, віддам я її на вагу золота.

– Ти збожеволів! – скипів Селім, схопившись із місця.

– Ні, володарю, але цариця цінується як золото, як найкоштовніший метал.

Селім роздратовано засперечався, але Настя надто вразила його. Нервово смикаючи чорний вус, звернувся він до свого почту, який шанобливо юрбився на порозі:

– Золота. Ось мій перстень. Хай Абдул видасть, скільки треба.

І слуги кинулися виконувати його наказ.

На дворі караван-сарая, на високому стовпі, формою літери «Г», висіли терези. Коли повернулися Селімові посланці, Сафар вивів Настю й посадив її на одну а шальок, а на другу почали сипати золото.

Спорожнялися шкіряні торби, а шалька не рухалася. Селім стояв осторонь, нетерпляче притупцьовував ногою, а Сафар опустив очі додолу, боячись раптового вибуху гніву каффського володаря. Спорожніли останні кошелі, а шалька не здригнулася.

– Ще! – уривчасто крикнув Селім. І слуги знов кинулися до палацу.

Задихаючись від шаленого чвалу, зупинився біля воріт захеканий кінь. Слуга стрибнув із сідла і кинувся до терез. І знов посипалося дзвінке сліпуче золото, наче сонячні блиски в лісі. Шалька ледве ворухнулася, коли останні монети впали на неї. Селім рвучко схопився за пояс і кинув на терези свій гаманець. Шалька повільно почала опускатися. Ще жменька – і Настя буде сплачена. Нервовим рухом зірвав він із шиї коштовний ланцюжок і кинув на золото. І стрілка, здригнувшись, зупинилася й завмерла проти заповітної рисочки.

Сафар і Омир наблизилися до шальки, повної золота, а Селімові слуги поставили поруч Насті пишний паланкін, допомагаючи їй підвестися. І за мить м’язисті негри підхопили паланкін і понесли до воріт.

Сліпа байдужість охопила Настю. Це була свідомість свого безсилля, самотності, безпорадності. Не сьогодні, так завтра; не одному, так іншому. Мовчки сіла вона на терези, мовчки лягла під пишно оздоблений балдахін.

Горпина лежала в кошарі, суміжній із двором, і раптом вона схопилася, наче щось штовхнуло її. Ледве підвелася вона і прислухалася. За муром була якась метушня. Чути було якийсь-то незрозумілий дзвін, вигуки, біганину. Плигаючи на здоровій нозі, добралася вона до воріт, що з’єднували кошару з двором, і помітила багато оздоблені ноші з китицями і наметом, а в ношах Настю в пишному татарському вбранні.

– Насте! – крикнула вона несамовито й лунко. Настя почула, наче прокинулась від жахливого сну, і відповіла крізь сльози, що стиснули їй горло:

– Ой Горпино, Горпино! Мене продано!… Прощай, Горпиночко!..

Голос їй урвався. Вона впала на шовкові подушки й заридала важко, розпачливо.

Примітки

Кизляр-ага – старшина над дівчатами, тобто той, хто командує жінками в сералі.