2

Зинаїда Тулуб

За спинами панів юрбилась голодна челядь. Власне кажучи, їли пани небагато, але, одвідавши будь-якої страви і віддаючи тарілку лакеєві, щоб дістати чисту, кожен пан брав з блюда кілька шматочків і віддавав челядникам, і вони тут же жадібно ковтали свою частку, роздирали м’ясо руками, а потім витирали масні тарілки й пальці коштовними плащами, драпуванням і навіть вильотами своїх панів. Пани теж не вживали виделок, і чужоземці не раз дивувалися, як поруч із сліпучою розкішшю магнатських прийомів на них не додержувалося звичайнісіньких правил пристойносі й чистоти.

На дворі було бучніше: голодна шляхта накинулася на питва і їжу, сперечалась, реготала й видирала у сусіда ласий шматок. Як і в палаці, з початку бенкету пили тільки пиво у високих, циліндричних склянках з хлібними грінками, підсмаженими на свіжому маслі, але страви тут були простіші.

Кінець кінцем замовкли втомлені музики й задзвеніли срібними дзвінками дитячі голоси. У Потоцького був чудовий хор-капела під керівництвом венеціанця Петруччі. Вранці капела співала в костьолі, а ввечері – на бенкетах або виставах, і Потоцький гордовито запевняв, що вона затьмарила волоську капелу Аспірло Пацелі, що співала в Свентоянському соборі в Варшаві, а перший його тенор, козак Левко, не гірший від славетного Тобіяшка з Сандомира, улюбленого королівського співака.

Тим часом перші страви було доїдено. Пахолка швидко забрали порожні блюда й прибори разом з верхньою скатертиною і повернулися з величезними блюдами печеної дичини і дробини.

Запиваючи печеню шумним пивом і медом, магната потроху розговорилися. Розмови їх точилися весело й невимушено. Жінки, розваги, полювання, нові моди й цікаві пригоди та чутки – вое було приємне й цікаве. Ніщо не тьмарило облич, не тьмарило блискучих очей.

– Восени я запрошу все околишнє панство на облаву. У мене в парку понад тисячу двісті оленів. Треба покуштувати свіжої оленини, – говорив Потоцький, відкидаючись на високу спинку з різьбленого дуба.

Обличчя його розчервонілося. Білий шовковий костюм французького крою із смарагдовими ґудзиками й шовкове трико зграбно охоплювали його стан і стрункі, м’язисті ноги в гостроносих атласних черевиках на високих підборах.

– А в мене сила лосів, – відгукнувся через стіл Конецпольський. – Я гадаю, що пишне панство не відмовиться на них пополювати. До речі, я збудував в одній із пущ мисливський будинок з льохом, добре озброєним барилами старого меду й хересу.

– І найцікавіше те, – додала пані Агнеса, – що в цьому будинку всі меблі з оленячого рогу.

– Так, завдяки талановитій вигадці моєї юної дружини, – поцілував їй пальці Конецпольський.

Потоцький моргнув чашникові, і челядники в ту ж мить наповнили келехи густим золотавим медом, і Стефан підніс свій келех, вклоняючись юній винахідниці:

– За натхненну вигадку прекрасної пані! Бажаю їй оздоблювати все своє життя такими ж, а то й кращими вигадками на радість молодому дружині і всім його друзям.

Агнеса зашарілася, засміялася, блискаючи фарфоровими зубками, і сміливо цокнулася з Потоцьким.

Почалися голосні розмови з вибухами веселого реготу й дзвоном келехів та острог. Гості пили, їли, витирали руки об салфетки, скатертину, а іноді й об сусідські рукава. Часом спалахували суперечки, але в ту ж мить ущухали під орлячим поглядом Потоцького.

Тим часом пахолки прибрали посуд з другою скатертиною, і на столі з’явилися стародавні польські страви, без яких – за священним звичаєм – не обходився жодний бенкет: цілі гори локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибами копченого сала; пшоняна каша з маслом і тонюсінькі коржі-ламанці до макового молока.

Коли гості впоралися з ними, подали десерт – фрукти, горіхи, мигдаль і фісташки в меду, всякі солодкі тістечка, мазурки, пляцки та коржики з коринкою, цукатами й різним східним корінням.

І аж тоді подали вино.

Потоцький підвівся і високо підніс над головою вузький бокал з венеціанського скла.

– Нєх жиє Польска, укохана ойчизна лицарскєго духа і злотей вольносці шляхецкєй! – виголосив він серед глибокої тиші.

– Нєх жиє! – гаркнули сотні мужніх голосів,

– Нєх жиє! – відгукнулися гості з тераси. І могутньою хвилею пролунало на дворі: – Нєх жиє!

Потоцький обходив столи, цокався з кожним, бажаючи гостеві всього найкращого і відпиваючи по ковтку. За ним ішов чашник і в ту ж мить доливав келех йому і келех гостеві, до якого наближався магнат. І для кожного господар мав гостинне слово, навіть для того, кого б іншим разом охоче зацькував ведмедем або собаками. Ситі гості напідпитку ладні були кинутися в огонь і воду за ласкаву посмішку Потоцького.