3

Зинаїда Тулуб

І Потоцький добре зважив усе. Поки обходив він бідну шляхту, що обідала на дворі, спритні пахолки внесли в залу стіл, укритий зеленим сукном, розп’яття, два крісла й книгу з конституціями шляхетських привілеїв.

– Що це він замислив? – здивовано перезиралися гості.

– Невже конфедерацію?

– Не може бути. Вони з королем перші приятелі. Кажуть, нібито його наїзд на Молдавію був зроблений з королівської згоди і сам пан круль витратив чимало власних грошей, щоб викупити його з полону.

– Так, але така церемонія…

Поява Потоцького урвала розмови. Він ішов з улюбленим прокуратором, відомим крючкодером, що не раз виплутував грізного феодала від різних відповідальностей перед королівським судом.

За Потоцьким посунула п’яненька шляхта, що обідала на дворі й на ґанку. Знаком наказав він їй розташуватися на лавах, нашвидку встановлених під стінами, і сів за столиком поруч з прокуратором. Коли гості розсілися й замовкли, Потоцький підвівся, крутячи свій шовковий вус, вклонився на всі чотири сторони й проголосив, що зібрав пишне панство не тільки на розваги, але також і pro bono publico.

Оглушні крики «віват» загули під склепінням, забилися в вікна з кольоровим склом, відгукнулися на ґанку і в саду, що тихо шелестів під надвечірнім вітром.

Коли крики вщухли, Потоцький знову заговорив, дивлячись на потемнілі портрети предків.

– Справа йде про злоту вольність шляхетську, – почав він, торкаючись найчутливішої струни шляхетського самолюбства. – Нашій вельможній шляхті завдано нечуваної ганьби, то більш незносної, що вона не від шляхетної руки, яка могла б змити її на двобої власною кров’ю, а від руки згордованого хлопа, що посягнув на нашу святиню.

– Про що це він? – здивовано зашипіли напівголосно гості.

– Я маю на оці, – вів далі Потоцький, – нечувану нахабність козацької старшини, цих самозваних шляхтичів. Вони пролізли до нашого соймику, щоб зсередини, з самих надр нашої верстви, зруйнувати споконвічну твердиню наших прав і нашої волі. Vox populi – vox Dei – каже старовинна мудрість. І голос народний наказав вигнати їх з соймику, як колись Христос вигнав гендлярів з храму. Але вони не склали зброї. Ці розбишацькі отамани, ці ватажки й привідці хлопських фунтів насмілилися вписати протестацію до гродських книг, називаючи наше справедливе обурення свавіллям, образою святині, розбійницьким нападом і так далі. І недостойні своєї гідності судді, які присягалися зберігати заповіти республіки та громадського блага, наважилися прийняти той протест і записати його до гродських книг. Це ще раз доводить, що кров і походження визначає душевні якості людини і що не можна ушляхетнювати хамів, давати хлопам нобілітацію.

А той підлабузник хлопства, зрадник і дезуніт Михайло Кропивницький, брацлавський підсудок, перший почав їм сприяти. Бо навіть, як то мені достоту відомо, він порадив їм звернутися до люблінського трибуналу, вважаючи наше справедливе обурення за злочин проти бога й віри, – якою іронією бринить це слово в устах єретиків, – і навіть до королівського суду, бо ввесь земський уряд був на соймику, так би мовити, виконуючи свої службові обов’язки. Такого знущання, такої образи не можна перетерпіти. І якщо один з цих негідників уже напоровся на мою шаблю, то й інші мусять дістати свою справедливу кару.

– Оце правда!

– Слушно сказано!

– Так. Справді так, – вискочив похитуючись Кособудський, що не мовчав і не міг мовчати під чаркою. – Де не сунеш – скрізь ці лайдаки перетинають нам шлях. Повезеш збіжжя на ярмарок чи то до Гданська – старшини навезуть удвоє і так збивають ціну, що хоч повертай валку додому. Повезеш поташ – знов те саме. А в Ярославі та Перемишлі ані пройти, ані проїхати від старшинських волів.

Потоцький гидливо поморщився. Яка нетактовність. Це відомо й зрозуміло кожному, але є речі, про які голосно не говорять. У всіх випадках треба знайти пристойне гасло, під яким не соромно виступити шляхетному лицарству.

Патер Юстовський увесь час сидів край столу, уважно придивляючись і прислухаючись до всього. Гидливий рух Потоцького не уникнув його пильних очей, і коли магнат гнівно повів плечем, він тихенько нахилився до свого надто балакучого сусіда:

– Годі, шановний пане. Вельможний пан знов бажає щось сказати.

Але втихомирити сп’янілого бретера було нелегко.

– Я й кажу, – гудів Кособудський, як дзвін на сполох, – що це сміття сидить у нас, як скалки в очах. В моєму старостві вони порозплоджувалися, наче гриби-поганки після дощу. Ідеш, як ось тобі серед поля козацький хутір або хата. У нас самих не вистачає ріллі. Зганяєш з неї хлопів, переводиш на толоки, а та наволоч сидить собі на ланах та плює на шляхетські привілеї, ще й данин та чиншів не сплачує. А їхні пахолки та підсусідки, замість бути нашими хлопами й орати нам землю, – працюють на своїх хлопських отаманів.

– Правильно, – загули голоси. – Молодець Кособудський. Влучив у саме око.

– Знищити їх.

– Зруйнувати вщент.

– Забрати в них ріллю разом із хлопами.

– Бо ж без хлопів нам аж ніяк не можна.

– Ще й ралом пройти по згарищу, як колись Тіт по вулицях Єрусалима, – вкинув один із ксьондзів.

– А так: це ж легше, ніж корчувати під ріллю ліси.

Потоцький зрозумів, що час заговорити, бо Кособудський вирве в нього пальму першенства. Він вийшов з-за столу й урочисто підвів руку.

І вмить ущухло все.

– Тому, – грізно підніс він голос, – я пропоную панству, як каже Ціцерон, вичерпати до дна цю клоаку, «Hanc sentinam Res Publicae exhaurire», і разом зо всім добровісним панством створити над ними суд божий.

– Віват! Віват! – підхопили пани.

Але Калиновський обурено знизав плечима і звернувся до старого Собанського.

– Що за безглуздя! – заговорив він. – Знищувати старшину. Та це чортзна-що! Невже Стефан не розуміє, що тільки старшина тримає в шорах голоту. Не знищувати її треба, а приваблювати, обертати на свою двірську, хай і ненобілітовану шляхту, на своїх ланцюгових собак.

Собанський ковтнув пінявого вина і, ховаючи в келеху усмішку, повільно відповів:

– Певно, що так, але хіба ж його тепер стримаєш? Скажіть йому слово: оскаженіє, кинеться на вас із шаблею, як на ворога. А завтра віч-на-віч він спочатку розкричиться, а потім згодиться з вами…

– Так, але хіба ж ви не бачите, що він задумав?

– Безглуздя! Авантюра! Чортзна-що! Але раджу вам не втручатися. Він нізащо не визнає прилюдно своєї помилки. Їдьмо краще додому, бо всі вони п’яні, і не час тут шукати доброго розуму.

А крики справді не вщухали.

– Геть козаків! – лунало під склепінням.

– Геть хлопських отаманів!

– Їдьмо по хлопів!

– По ріллю!

– Спалити їх кубла з усім їх гадючим кодлом, – пронизливо крикнув Ружинський, блідий від обурення й хмелю.

– І Кропивницького разом із ними.

– І Горленка.

Почувши останній вигук, патер Юстовський підвів голову і насторожився.

– Стерти на порох, – повторив Потоцький. – Так, тепер я бачу, що вельможне панство гідне стану громадян республіки… Зітремо ж їх із землі, хай станеться над ними суд божий і людський.

Юстовський розгубився. Треба, хоч би там що, врятувати Горленка. Він устав з місця і беззвучною тінню прослизнув уздовж столу.

– Вельможний пане, – схилився він перед Стефаном Потоцьким, що задоволено крутив вуса, – в ім’я господнє…

– Що каже пан ксьондз? – нахилив до нього вухо Потоцький.

– Вельможний пане. Вашими вустами глаголить пан бог, що повелів зруйнувати Содом і Гоморру, але боюся за праведного Лота, щоб він не постраждав разом із грішниками.

– Не розумію пана ксьондза. В чому річ? Тихше, панове! – крикнув Потоцький на панів

І вмить запанувала тиша.

– Отже? – повторив Потоцький, скосивши на Юстовського одне око.

– Я боюся, щоб вельможне панство, виливши свій справедливий гнів на тих єретиків, не загубило разом із ними одну безневинну душу, що допіру вийшла на шлях спасения. Я кажу про пана Горленка.

– Горленка?.. Того негідника.

– Розбійницького отамана й бунтівника! – обурився опасистий Пронський.

– Ні, вельможне панство. Мені, як сповідачеві, краще відомі блукання його душі. Він народився і виріс схизматиком, але вже довгий час тяжився своїм оточенням і вірою.

– Атож, бо паном бути вигідніше, – презирливо кинув Пронський.

– Півроку тому, – казав далі патер, сам упевняючись у власній вигадці, – він звернувся до мене з своїми сумнівами, і з того часу, наче Віргіліуш Данте, веду я його душу по дев’ятьох колах пекельних до світла й істини. Три місяці тому, замість унії, він увійшов до лона католицької церкви, але, зв’язаний складними справами з козацтвом, не міг грубо урвати свої зв’язки й одверто висловити свої прагнення.

– Тобто хотів, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі, – в’їдливо посміхнувся Пронський.

Юстовський покірливо схилив голову.

– Мабуть, це й легкодухість, але до всякого наверненого треба ставитися поблажливо. Отже, постраждав він за те, чого давно вже відцурався, і тепер добити його, каліку, коли він покаявся й очистився, – гріх і несправедливо. Ім’ям святої католицької церкви, – раптом випростався Юстовський, ставши ніби вищим на півголови, – я закликаю вельможне панство вкласти каральний меч до ножен, проходячи повз його житло, бо інакше гнів церкви й господа бога впаде на того, хто проллє хоч краплину його крові.

Запанувала глибока мовчанка. Потоцький повів очима по залі й побожно схилив голову.

– Амінь, – відказав він. – Святий отець може бути спокійний. Жодний волос не впаде з Горленкової голови. Я навіть обіцяю перший простягти йому руку і чим зможу спокутувати свою провину.

– Віват! – крикнули буйні голови.

І цей крик голосною луною пішов по залах. Сотні рук простяглися до келехів. Густим лісом піднеслися вони над головами – і вино полилося рікою, потьмарюючи останні виблиски свідомості й обережності.

Панії перев’язували своїх лицарів шарфами та стрічками. Агнеса Конецпольська щось шепотіла Потоцькому, кокетливо виблискуючи фарфоровими зубками, а він схилявся до неї смугляво рум’яною щокою і усміхався блакитними очима. Графські челядники вносили зброю, наче оберемки дров. І в прозорих літніх присмерках замиготіли жовтогриві смолоскипи й кольорові скляні ліхтарі.

П’яна буйна шляхта збиралася в похід.

Примітки

Прокуратор – адвокат-юрист, професійний оборонець на суді.

Дезуніт – той, хто не прийняв унії, тобто православний. В устах католиків того часу слово набувало образливого відтінку.

Тіт по вулицях Єрусалима – римський полководець Тіт здобув Єрусалим в 69 р. н.е.

Лан – земельна міра, близько двадцяти п’яти гектарів; слово «лан» уживається, крім того, в значенні ріллі.

Віргіліуш – римський поет Вергілій, автор відомої поеми «Енеїда»; на початку доби Відродження італійський поет Данте Аліг’єрі в «Божественній комедії» описує свої блукання пеклом, де душа Вергілія супроводить його і дає йому пояснення всього, що він бачить.