2

Зинаїда Тулуб

Липневий жар згасав над містом. Золотавою імлою стояла курява в повітрі, стелилася по дорозі сувоями. Сонце непомітно хилилося на захід. Дід Омелько випустив молоток і важко замислився. Не раз чув він на Запорожжі, як зв’язують цехи ремісників і як важко потрапити до їх лав. Багато здібних підмайстрів, гідних стати першорядними майстрами, тікало на Січ від визисків і знущань цеху, але чуже лихо проходить повз людину, мало торкаючись її, і кожному здається, що для нього буде виняток. Мовчки курив він люльку за люлькою, оповиваючись густою хмарою диму, і все думав, що робити. Коли б не Мотря з Орисею, до яких він звик, як тільки може звикнути самотній, безпритульний бурлака, що ніколи не бачив ані тепла, ані ласки, пішов би він до Терехтемирівського монастиря, притулку немічних козаків. Та шкода покинути дитину на руках самотньої матері. Хоч би там як, а Омельків заробіток для них велика підтримка. І низько хилив голову старий козак, затягуючись міцним тютюном.

– Ну, і як? Готові мої чоботи? – з’явилася в дверях голова замовця.

– Ой Лейзере, – збентежився Омелько. – Були б готові, коли б чорти не принесли цієї пики. Заходьте. Почекайте хвилиночку. Зараз закінчу.

– А яка така пика, якщо це не таємниця? – зацікавлено витягнув шию Лейзер.

Дід Омелько зрадів запитанню. По-перше, Лейзер теж ремісник і може розтлумачити йому всі цехові звичаї та закони й допомогти йому доброю порадою, і, головне, Лейзер, як єврей, чимало зазнав образ і кривд і краще зрозуміє наболілу душу.

Швидко заганяючи в підбор цвяшок за цвяшком, Омелько розповів йому про цехмістра. Лейзер сидів на дубовій колоді по той бік дверей, зігнувшись і втягнувши голову в гострі кістляві плечі. Він був такий худий, що хребет виступав з-під його лапсердака, як зубчастий спинний плавець, а тонкі восково-жовті пальці нервово смикали дрібні шкурати, наче вив’язуючи з них складне шмуклерське плетіння.

– Ой, погана ваша справа, дідусю, – глибоко зітхнув Лейзер, – зовсім погана.

– А що ж вони можуть мені зробити? – кокошився старий, але в тоні його не було колишньої певності.

– Таке можуть зробити, що краще й не думати.

– Та я що? Шкіру в них украв, чи що? Або шматок з горла видер?

– Ну, таки ще не видерли. А коли б був не один дідусь, а сто дідусів, так вони б таки так – видерли б.

– Краще не плутай і кажи до пуття, – обурився дід. – У людини душа болить, вона тобі – по-хорошому, а ти загадки загадуєш.

– Хай я лусну, коли брешу. Їй-богу, – щиро забожився Лейзер. – У цехах такий закон, щоб майстрів завжди було одне число. А в кожного майстра мусить бути не більш як три підмайстри і два учні. І коли такий майстер помре, так на його місце вибирають когось із підмайстрів; якщо робив батько, так його сина; а коли його сини ще маленькі діточки, то вибирають чужого або того, хто одружиться з удовою. А коли вже виберуть чужинця, то тоді воно – як у королівському суді: як ухвалили, так і буде довічно. Коли помер ваш Денис, то ніхто не знав, що є в нього батько-швець, а цехмістер так улаштував, щоб на Денисове місце обрали його сина, Януша Гжебцевича. Ви тільки нікому не кажіть, що я вам це розповів, бо за таке бідного єврея вбити можна, але тому, і тільки тому, нема для вас місця у Львові.

– Так що ж я їх, сучих синів, об’їм чи попідвіконню пущу, працюючи своїми старими руками?

– Ой, дідусю, у тому й є все лихо! Ви тільки подумайте: на одне вільне місце дев’яносто підмайстрів роззявляють роти, наче голодні собаки. А знаєте, що значить кинути одну кістку на дев’яносто собак? Кожен майстер тягне свого… Тут і хабарі, і брехня… Навіть подумати гидко.

– Так нащо ж тоді здався той цех? Перебити б їх, а робити вільно, як колись було.

– Боронь боже! Як це можна без цеху, – замахав Лейзер руками. – Тоді було б іще гірше… Ви тільки подумайте: місто залишається таким, як воно було сто років тому, і роботи в майстрів стільки ж, а в кожної людини тільки дві ноги, яким потрібні чоботи. А коли б кожного приймали до цеху, так за три роки дев’яносто підмайстрів стали б майстрами, і вийшло б разом з старими майстрами вже сто двадцять. А за шість років додалось би ще триста шістдесят чоловіка, і тоді всі померли б з голоду. Тому вони й вигадують різні перешкоди, щоб не допустити молодь у майстри. Є такі, що по п’ятнадцять років чекають на своє щастя. Ну, а цех починає вимагати чимраз більше. Ви тільки подумайте: скільки треба горілки, щоб напоїти всіх майстрів з підмайстрами й родичами! А скільки їжі – нагодувати їх! А потім вимагають, щоб кожен підмайстер вендрував п’ять років по чужих країнах, вивчаючи тонкоші ремесла. А головне – це майстерштик.

– А що це за штука, той майстерштик? – остовпів дід Омелько.

Лейзер тільки похитав головою.

– Ой, це така робота. Така… ну, як би для іспиту. Швець повинен пошити кілька пар найрозкішнішого взуття; кравець – кілька пишних убрань. А де бідній людині взяти дорогий матеріал, і доклад, і золота на гаптування, і дорогоцінне каміння? Іноді підмайстер два роки недоїдає і недосипає, аби зібратись на нього. Кожен б’ється, кожен сподівається, а потрапляє в майстри тільки один, частіш не найдосвідченіший, а той, хто краще заплатить.

– Тю, чорт, – вилаявся дід Омелько.

Така сила перешкод приголомшила старого.

– А ще якого біса їм треба?

– Ой, багато чого, – покрутив головою Лейзер. – Так багато, що коли подумаєш, то голова йде обертом і сама відгвинчується від плечей. Треба мати інструмент на себе і майбутніх підмайстрів, треба метрику показати, що ти законний син і що батьки твої не хлопи. А хіба в кожної людини є такі папери? А якщо один із синів потрапить до майстрів, то братів його вже ніколи не приймуть до цеху, А ще, – присунувся він до старого козака, таємниче знижуючи голос, – за віру перестали приймати. Спочатку тільки нас, бідних євреїв і татар, а тепер і православним забороняють робити. Кажуть, ніби вони теж погані… Ой дідусю, як мені вас шкода… Тому я вам усе поясню. Торік вигнали з кушнірського цеху двох майстрів за те, що вони дезуніти, а тепер уже немає жодного кравця з русинів, а з шевців залишилося тільки двоє – Павло та Остап, і тільки тому, що вони платять костьолові по два камені воску на рік… Ой, що тепер роблять люди… Горло один одному перегризають за шматок хліба…

Старі замовкли, замислилися. Омелько дивився в одну точку, напружено шукаючи ради. А Лейзер занурився в спогади, в довгу низку злиднів і знущань, що переслідували його протягом довгого-довгого життя. Важке зітхання вирвалося в обох.

– Що ж мені тепер робити? Де мені кинутися? – заговорив нарешті Омелько, скоріше міркуючи голосно, ніж просячи поради.

Лейзер покрутив головою.

– Важко нам, дідусю, старим. Молодь уперта й бадьора: вона має свою «господу» – щось на кшталт підмайстерного цеху. Коли майстри надто визискують, підмайстри змовляються і разом кидають роботу. А майстрам це гірше за смерть, бо в кожного робота термінова, а взяти інших підмайстрів не можна: молодь поб’є до синців, та й цех не запише, поки попередні не покинули майстерні. Покрутяться майстри день-два та й поступаються де в чому. А іноді тікають підмайстри козакувати або під пана піддаються чи під замок.

– Як це – під пана? В хлопи? – скрикнув уражений Омелько.

– Ну, не зовсім щоб у хлопи, бо пан теж не дурний, щоб майстер у нього землю орав. Живе собі майстер у пана, бере замовлення, а за те, що пан дав йому хату, інструмент та захищає своїм привілеєм, мусить він шити панові та родині його одяг чи то взуття, або те робити, що він уміє.

– Так то – на селі! А тут, у Львові, що робити?

– Ой, погане це місто Львів. Їй-бо, погане, – палко підхопив Лейзер, притискуючи руку до своїх запалих грудей. – Раніш і тут було добре. Сюди тікали підмайстри з Кракова та з Німеччини. А тепер звідси тікають до Києва, або до Чигирина, чи до Черкас. Там ще можна жити тому, хто не боїться козаків, а нам, бідним євреям, хоч утопися: тут – ляхи, там – козаки, і кожен нас за собаку має. Раніш король забороняв нам ремісникувати і ми мусили жити з самого лихварства: ну, але в кожного єврея багато дітей, бо ж діти – боже благословення, і блажен отець, що їх багато має, але кожній дитині треба дати скибочку хліба. Почали ми просити, щоб дозволили нам ремісникувати. А тепер знов гонять нас із цехів, і студенти б’ють, і кожен ріже, і всі за щось таке мають, що й сказати соромно.

Омелько замислився. Все життя чув він, що єврей – поганий, що він не людина, а «жид пархатий». І ось тепер, коли скоїлося лихо, розговорився він із таким же ремісником, як і він сам, і виявилося, що одна в них доля з цим худорлявим євреєм і що вони добре розуміють один одного. Всі звичні поняття пішли шкереберть, і, зазирнувши на дно душі, здивовано побачив Омелько, що нема в нього ані презирства, ані ворожнечі – є тільки глибока жалість до цього злиденного, спрацьованого трудівника, такого ж старого і самотнього, як і він сам.

– Нещасні ми з тобою, Лейзере, – зітхнув він щиро. – Як же ти живеш?

– Поки сили були – робив. А тепер передав майстерню синові. Ой, скільки довелося задля цього вклонятися й принижуватися… Скільки подарунків зробити. І тому треба, і тому… і боязко було, що подарунки візьмуть, а з майстернею обдурять… Ну, нічого собі – пощастило. Живу біля сина, допомагаю йому, поки ноги носять. Хоч і добрі в мене діти, але не сито мені, бо нема в них зайвого шматка.

Тим часом Омелько закінчив підбори, набив на них залізні підківки і, поглянцювавши чоботи, подав їх Лейзерові.

– Носи на здоров’я. Міцно зроблено. Старий Омелько працює добре, хоч собака цехмістер і лає його партачем.

– Так це ж вони так кличуть кожного, хто не в цеху. Спасибі вам, дідусю.

Лейзер обережно зав’язав чоботи в хустину, віддав гроші і вже виходив, коли зненацька схаменувся:

– Чуєте що, дідусю, – по-дружньому взяв він його зa рукав, – підіть до Павла або до Остапа. Вони були Денисові друзі і люди вашої віри. Їх уже торік вигнали з цеху, так вони пішли до суду й домоглися правди. Може, вони вам порадять, як і що. Тільки, на мою думку, доведеться вам, дідусю, або піти в підмайстри, або приписатися до замкових майстрів, бо цех однаково зжене вас із світу, і вам доведеться або вибратися на юридику, або зовсім виїхати із Львова.

– Спасибі, Лейзере, на доброму слові, тільки не годиться козакові йти в хлопи, – гордовито відрізав Омелько.

Примітки

Терехтемирівський монастир знаходився на Дніпрі, біля сучасного села Трахтемирів Канівського району.

Вендрувати – від німецького слова подорожувати. Тому що за середньовіччя міста польські були заселені німецькими ремісниками, – всі терміни, що стосуються цехового устрою, і сам цеховий устрій був мало не копією такого ж німецького устрою. Від слова «вендрувати» і походить сучасна форма мандрувати.

Юридика – передмістя, а іноді частина міста, де жила шляхта, яка не визнавала влади магістрату, як стану нешляхетного.