3

Зинаїда Тулуб

Павло й Остап були єдині православні майстри, що збереглися у Львові. Їх не чіпали тільки тому, що в обох була міцна рука в магістраті. Коли дід Омелько розповів їм своє лихо, вони взяли його справу до серця.

– Лейзер добре порадив, – подумавши, відказав Павло. – Ставай до мене в підмайстри. Працюватимеш удома, як майстер, тільки замовлення братимеш через мене. В збитку не будеш, бо жодного дня не сидітимеш без роботи.

– Тільки завтра ж піди до цеху і скажи, що Павло тебе бере, – додав Остап. – Цехмістрові відомо, що один із Павлових хлопців подався до Кракова, тому можна вписатися на вільне місце.

Омелько бачив, що іншої ради не було, але підмайстрування здавалося йому надто образливим. З властивої старим людям забарності він не пішов до цеху ані другого, ані третього дня, а тут нагодилася йому термінова робота: сам пан коронний підчаший замовив йому дві пари чобіт – одну з коштовного турецького сап’яну кольору темного малахіту, а другу з сірої оленячої замші.

– Добре було б дати сюди підбори, передок і закоти з малинової шкіри, – химерив Омелько, розглядаючи замшу.

Колись шив він на перших краківських чепурунів і надумав тепер пригадати минуле.

– Чудово, – захопився замовець. – У мене, до речі, малиновий щит на гербі. Я накажу пришити малиновий верх до своєї бобрової шапки і пряжку з рубінами.

– А до сап’яну дав би я закоти кольору старого золота, – казав далі Омелько. – У мене навіть є придатна шкіра.

Замовець і тут не став сперечатися і спитав ціну.

Омелько подумав, покрутив шкіру, щось підраховуючи собі, і попросив удвоє дешевше, ніж у цехмістра. Для годиться, замовець спробував торгуватися, але дід не вступив. На тому вони й погодилися. І коли за тиждень чоботи були готові, скупуватий підчаший не міг відмовити собі в приємності зайти до цехмістра й вилаяти його за те, що він так дорого правив за роботу.

– А що?.. А що?.. Казав я тобі, що ти шахрай, – розпалився підчаший, показуючи цехмістрові ногу, елегантно взуту в чобіт з сірої замші з червоними закотами. – і робота краща за твою, і вдвоє дешевше.

«Хто б це міг пошити? – ламав собі голову цехмістер, зеленіючи з люті й мимоволі милуючись на чудову роботу. – Треба довідатися і скарати за порушення такси».

– Як пану підчашому завгодно, – відповів він, удаючи байдужого. – Тільки ця підошва розлізеться за тиждень, і ми його притягнемо до права за ошуканство.

– Ну, це ти вже брешеш, – обурився підчаший. – Тому він і бере дешевше, що він не з цехових. А підошву дав я йому сам. Ось і моя печатка на шкірі.

– Ах, так це той старий Омелько, – спалахнув цехмістер. – Як це пан не побоявся зв’язатися з таким п’яницею та партачем.

– Сам ти первий партач і шахрай, – вигукнув підчаший і, грюкнувши дверима, вийшов на вулицю.

Цехмістер спересердя послав його під три чорти, люто скинув з столу колодки, смикнув за вухо учня, вилаяв жінку і довго не міг заспокоїтися.

– Почекай, козацька погань, – бурчав він під ніс – Я ще з тобою порахуюся.

Увечері була цехова сходка. Після господарських справ почали розглядати скарги, і насамперед цехмістер розповів про випадок із дідом Омельком, вимагаючи «сплюндрувати» його.

Більшість поставилася до цього байдуже, як до чогось звичайного, тільки Павло з Остапом почали заперечувати. Павло розповів, що Омелько – батько померлого Дениса і що має право на синову майстерню, а тому, що майстернею вже володіє цехмістрів син, то треба тимчасово записати старого в підмайстри. Павло палко боронив Денисового батька, та почуття образи не залишало його: чому старий знехтував його порадою і досі не прийшов до цеху.

Знялися суперечки. Цехмістер накинувся на Павла з Остапом з безглуздими обвинуваченнями. Ті обурилися. Зчинилася сварка. Забувши суворі правила про тишу й лад під час цехових сходок, майстри накинулися на дідових оборонців, побили їх і виштовхали за двері.

Лаючись і витираючи заюшені обличчя, попленталися вони додому і навіть не знали, що ухвалила сходка. А цехові щільно замкнули двері й змовилися вигнати Омелька і його оборонців із Львова.

Другого дня напали вони на Денисову хату, поламали й знищили все, зокрема матеріали та інструменти. Колодки кололи вони на тріски й кидали в огонь, шкіру дерли на шматки. Омелько кричав, доводив, що це власність замовців, але вони не слухали його і ще більш лютували. Металеві інструменти розтоплювали на вогні, гнули, розчавлювали й нищили. Мотря благала не позбавляти старого шматка хліба, не губити маленької Орисі, майстрової дитини. Цехмістер грубо відштовхнув її, а діда Омелька, що кинувся на захист невістки, побили до синців. Після інструменту полетіли у полум’я ковдри, подушки й одяг. Рушник, палаючи, випав із печі; від нього загорівся сінник і фіранка, а потім і хата. І за годину на місці Денисового житла курілася купа вугілля та головешок.

Сп’янілі від жадоби руйнувати, кинулися майстри до майстерень Павла й Остапа. Мужньо боронилися вони з підмайстрами, але сила була не на їх боці. Погром був жорстокий, безглуздий, як усі погроми. Летіли черепки, кружляло сніжинками пір’я. Тріск та дзвін стояли в повітрі разом із смородом сивухи, з важким сопінням громил, з їх брудною, огидною лайкою. Людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорсто ка й безпощадна.

Тільки другого дня очуняли погромлені. Братство забрало їх до шпиталю, одягло, нагодувало, але залишитися у Львові вони не могли. Їм дали коні, два вози, й вони рушили з міста, злиденні, побиті й люті.

Павло, Остап і підмайстри йшли пішки, жінки їхали на возах. Мотря схлипувала, пригортаючи до себе Орисю. Дівчинка озиралася очима наляканої тваринки, а дід Омелько так заслаб від побоїв, що лежав пластом і навіть не помітив, як міська брама лишилася позаду.

Проте він і не шкодував, бо замість спокійної тихої старості знайшов там собі образи, знущання й синці.

Примітки

Шпиталь – будинок для старих і немічних людей, де тимчасово перебували прочани.