2

Зинаїда Тулуб

Лавра тих часів була дуже відмінна від сучасної. Дзвіниці ще не було. Замість неї стояла двоярусна, рублена дерев’яна дзвіничка з набором дрібних голосистих дзвонів. Головна Успенська церква, споруджена в 2-й половині XI століття, була значно менша пізнішої. Підлога церкви була викладена коштовними плитами з шиферного сланцю та лабрадоритів, що вже тоді добувались у волинських каменоломнях, і кожна плитка була оздоблена розкішним різьбленням. Стіни були розписані фресками і викладені мозаїкою. Але на початку XVII століття цей старовинний розпис був замінений новим. Предтеченський вівтар був окремою церковкою, а замість теперішніх бокових вівтарів було кілька каплиць. Показавши гостеві, як лагодять дах і білять стіни, архімандрит повів Сагайдачного всередину, напівсвідомим професійним рухом скидаючи на порозі каптур. Сагайдачний ступив у кам’яну прохолоду, в сутінок і обдивився. На хорах здіймався величезний орган, у вівтарі тьмяно виблискували на золотому тлі якїсь-то старовинні мозаїчні лики роботи грецьких майстрів.

– А де надгробок Костянтина Острозького? – спитав Сагайдачний. Надмірна діловитість Плетенецького дратувала його.

Кир Єлисей підвів його до стіни проти головного вівтаря, де в глибокій ніші здіймався надгробок у стилі раннього італійського Відродження. Це був горельєф, подібний до надгробків польських королів та магнатів у готичних соборах Гнезно і Кракова.

Острозький лежав закутий у лати, з закинутою за голову рукою і трохи зігнутими коліньми. Над ним звисала кам’яна завіса, і двоє янголяток припідіймали її з боків, щоб зиркнути на того померлого, і тримали в руках згортки, де були списані всі добродійні справи Острозького.

Сагайдачний глибоко замислився. Ось де поховано людину, що так багато зробила для науки й освіти. Перший улаштував він на Україні друкарню, перший відкрив школу. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників. А тепер він, Сагайдачний, що дістав в Острозі освіту, прийшов до гробу Острозького перед тим, як стати його продовжувачем, борцем за утворення старшинсько-козацької культури. В думках дякував він Острозькому за минуле і присягався не відступити з своєї путі, хоч яка б терниста й важка вона не була.

Плетенецький мовчав. Мабуть, настрій Сагайдачного передався і йому, а може, й сам він пригадав померлого, з яким зв’язувало його надто багато… Тихо перебираючи чотки, прочитав він молитву й мовчки рушив до виходу. Сагайдачний зрадів цій зміні. В задуманій справі він не міг обійтись без архімандрита; але важко було говорити з людиною, зануреною в дрібні господарські справи.

– Кире Єлисею, – заговорив він, коли вони вийшли на сонячний двір, – я приїхав до Києва у важливій справі і думаю, що знайду в твоїй особі надійну підтримку й допомогу. Треба, щоб Київ став таким же розсадником освіти, яким колись був Острог. І не я сам мрію про це, а вся наша старшина, наше панство, що доручило мені цю справу. Треба нам за всяку ціну домогтися справжньої нобілітації, щоб ніякий шляхетський собака не насмілився більш дорікати нам хлопством, відбирати в нас землю та кріпаків, забороняти нам здійснювати наші шляхетські права. А без освіти цього ніяк не дійдеш. Без освіти років за двадцять-тридцять від нас лишиться один спогад та, мабуть, руїни кількох хуторів. Все захоплять ненажери пани, все заплутають у свої тенета вчені та хитрі отці єзуїти. І наші діти стануть звичайнісінькими хлопами-кріпаками без прав і без землі. І ви, наші пастирі, залишитесь без парафіян і без пастви. Навіть цю святу оселю загарбають які-небудь домініканці чи то бернардини. Наша темнота й розпорошеність тільки допоможуть їм. Треба об’єднатися. Треба влаштувати школи та друкарні, утворити науку й довести всім і кожному, що й ми варті сенаторської, канцлерської та великомаршалківської гідності. Треба, щоб наші владики сиділи в сенаті, як належить єпископам, поруч із папськими прелатами, і щоб ніхто з нас не кліпав безпорадно очима, коли там виступатимуть пани з блискучими, але порожніми доповідями мовою Віргіліуша та Ціцерона. Треба боротися з ворожою силою її ж зброєю. Чимало говорили ми про це на Січі поміж старшиною. Всі вони мріють про староства, маршалківства та інші двірські гідності. Але ради бога! Які з нас маршалки та сенатори, коли ми не знаємо латині і не зрозуміємо ані слова з того, про що говоритимуть на вальному соймі!

Плетенецький мовчки йшов поруч Сагайдачного.

– Після походу, – вів далі гетьман, – я об’їхав чимало міст та хуторів. І скрізь – те ж саме. З ким тільки я говорив, – усі захоплено вітали наші плани і приставали до них. Отже, я говорю з тобою не сам, а вустами моїми звертається до тебе вся наша старшина. Настав час діяти, кире Єлисею. Але без Печерського монастиря і поза ним не можна розпочати такої складної й важливої справи.

Плетенецький мовчав. Складні почуття боролися в ньому: як шанолюбець, навіть під чернечим каптуром, він був неприємно вражений, бо Сагайдачний висловив те, що не один раз зароджувалося в його голові. Проте він добре розумів, що чудеса могло зробити ім’я Сагайдачного. За гетьманом стояло запорозьке військо, така грізна військова сила, що не тільки Польща, а навіть імператор Рудольф звертався до неї років тридцять тому по допомогу. Військові успіхи Сагайдачного давали йому незчисленну здобич, а без грошей ніякий почин не міг мати успіху. До того ж, і сама Печерська оселя почувала б себе під обороною запорозького війська, наче за кам’яним муром. Ось чому краще й корисніше не конкурувати з гетьманом, а об’єднатися з ним. Однаково він не залишиться в Києві і, так чи так, перша роль у справі науки й освіти буде за ним, Плетенецьким.

– Все це не нове, – заговорив нарешті кир Єлисей. – і київська старшина, і шляхта теж мріє про освіту, і ми, ченці і парафіяльні панотці, в освіті он як зацікавлені, – провів він рукою по горлу, – бо мало в нас богословів, добре обізнаних на святому письмі і догматиці. Мало й промовців та памфлетистів. І міські патриції, і пани радці, і купецтво – всі пристануть до нас, коли почують про школу. Та й крім школи, є сила справ, де ми, люди народу руського і віри православної, мусимо стояти пліч-о-пліч проти зухвалого і підступного панства та Ватікану за нашу віру і батьківщину… Проте я навіть вже дещо зробив: у нас, в монастирі, є школа для слимаків, і я гадав незабаром перетворити її на академію. Але насамперед потрібна друкарня: ніяка школа не існуватиме без книг.

– Про це я й бажав поговорити з тобою докладно. Я знаю і дуже шаную твій досвід, кире Єлисею, і твої поради мені аж он як потрібні.

Плетенецький мовчки схилив голову.

– Недавно я посилав до Стрятина, – заговорив він по хвилі. – Балабани продають свою друкарню. Вже дев’ять років лежить вона, вкрита порохом, відтоді, як помер владика Тодор Балабан. Просять вони недорого, але через наші борги й суди нема в нас грошей. Мабуть, навесні зберемося з коштами.

Говорячи, Плетенецький думав, що Сагайдачний міг би допомогти в цій справі, і той ніби вгадав його думки.

– Скільки треба? – спитав він просто.

– П’ятсот кіп литовських грошей та перевіз. Проте можна вирядити поспільство в підводи.

– Добре. Гроші знайдуться, я дам, – спокійно відповів Сагайдачний.

Плетенецький зрадів. І, мабуть, тому, що пригадав він молодість. Острог, довгі розмови в друкарні в гуртку вчених, очі його засвітилися радісно.

– Спаси тебе Христос, – відповів він, прикриваючи звичною формулою глибоке зворушення. – В час добрий завітав ти до нашої оселі.

– А де ми йдемо? – спитав Сагайдачний, ідучи поруч архімандрита.

– До нашого шпиталю. Ти, певно, думаєш, що кир Єлисей загруз у судових справах і ні про що не думає, крім рочків, а кир Єлисей печеться і про старих, і про немічних. Сам старішаю і знаю, який це тягар – роки.

– Такі, як ти, отче, десятеро молодих за пояс заткнуть. Та й яка це старість!

– А як ти гадаєш, скільки мені років?

– Та так – років із сорок сім, – не замислюючись відповів Сагайдачний.

– Рівно шістдесят. А знаєш, гетьмане, чому я виглядаю молодшим? Бо праця молодить людину. Коли б сидів я в келії над творами святих отців, був би я старезний, кволий, втратив би смак до життя. А я ввесь час у роботі. Думаю, борюся, захищаю все, що мені дороге. І від цього старість боїться мене. Ось коли б я пішов на спочинок, вона б одразу накинулася на лежачого.

Примітки

На хорах здіймався величезний орган – органів у православних церквах не буває. Очевидна фактична помилка автора.

Надгробок Костянтина Острозького (1460 – 1530) – великого гельмана литовського. Споруджений в 1579 р., знищений під час вибуху Успенського собора в 1941 р.

Перший улаштував він на Україні друкарню… – ці заслуги належать синові К.І.Острозького, князю К.К.Острозькому (1526 – 1608), який був похований в Острозі. Тут автор змушує Сагайдачного сплутати батька і сина.

Пригадав померлого – Плетенецький міг згадувати тільки К.К.Острозького, не К.І.Острозького, перед надгробком якого відбувається ця сцена.

Років тридцять тому – найбільш значні контакти імператора із запорожцями мали місце в 1594 р. (посольсьтво Е.Лясоти), отже 20 чи 21 рік тому (дія відбувається в 1615 році).