3

Зинаїда Тулуб

Розмовляючи, наблизилися вони до шпиталю. Це був довгий новий будинок з низько насунутим тесовим дахом і добре обтинкованими стінами, оздобленими розмальованими віконницями і кахлями з виноградними гронами й химерними птахами.

Навколо сиділи й лежали на лавках кілька вбогих, сліпих та калік. Білі й чорні підрясники, широкий одяг з домотканого полотна всуміш з козацькими штанами майоріли серед соковитої зелені, але Сагайдачному раптом здалося, ніби настала глибока осінь, з дерев спадає жовте листя, павутиння тягнеться по вітру пасмами сивини, а вітер віє холодом і смертю. Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка.

– Frondes autumni? – вгадав його думки Плетенецький.

– Acodor mortis! – кинув Петро Конашевич. І старі помітили Плетенецького, заметушилися, поквапливо підводячись на тремтячі ноги, покручені подагрою й ревматизмом, і полохливо ловили кожен погляд і рух грізного архімандрита. Але Плетенецький мовчки благословив найближчих, машинально простягаючи їм руку для цілування, і запросив гостя до хати.

Тут було чисто, чепурно і навіть затишно, але той запах смерті і в’янення панував у цих кімнатах з іконами під чистими рушниками, з вузькими, різьбленими тапчанами вздовж стін і великими кахляними грубами.

– Невже й мені доведеться отак доживати свого віку – марніти, хворіти, чекаючи на свій час смертний? – з жахом прошепотів Сагайдачний.

– Ні, – відповів Плетенецький, поклавши йому руку на плече. – Такі, як ти, вмирають із шаблею в руці, обличчям до ворога, або в соймі під час блискучої промови. Проте чого це ми засумували, – урвав він сам себе, відмахнувши хвильову хмаринку. – Ходімо до саду. Там веселіше.

За шпиталем починався сад. Груші, яблука, бросквини чергувалися з сливами найкращих гатунків. Проходячи повз дерева, Плетенецький то виправляв підпору, то зривав соковитий плід і частував гостя.

Далі йшли виноградники, оперізуючи дніпрові урвища і прискалками збігаючи до ріки. Важкі димчасто-велені і темно-бузкові грона ховалися у візерунчасте листя. Сагайдачний був захоплений. Сім років тому тут росли самі бур’яни, де здичавілі монастирські кози щипали будяки.

– Добрий з тебе господар, – щиро похвалив він. – Дай боже, щоб на винограднику науки стигли у нас такі ж грона знання.

– Вистигнуть, – упевнено відгукнувся Плетенецький, дбайливо підв’язуючи кущик. – Ось тут у мене рейнські та угорські цукристі лози.

Повертаючись до монастиря, почули вони тоскний рідкий дзвін.

– Невже до вечерні? – здивувався Сагайдачний.

– Ні, це трапезний дзвін, – пояснив архімандрит, обережно несучи зірвані сливи. – Я вже розповідав тобі, як я воюю з своєю братією. Таких знайшов я тут п’яниць та ненажер… Довелося викликати схимника Іова Княгницького з Святовоздвиженського скиту. Він багато потрудився і допоміг мені, умовляючи, викриваючи, караючи і благаючи. Поновили ми з ним спільну трапезу, спільне житло. Ненавидить за це мене братія наче папежників. Іноді мені здається, що вони ладні пристати до унії, аби позбутися мого опікунства. Ну, та руки короткі. І тепер вони у мене ось де, – стиснув він у кулак міцну білу руку.

І знов задумався Сагайдачний, дивуючись, як поєднується в одній особі така пожадливість з високими культурними потребами, твердий визискувач з аскетом, шанолюбець і феодал з невтомним діячем науки. Складний був кир Єлисей, і важко було одразу його зрозуміти.

Трапеза була сита, але суворо скромна. Замість пива чи браги подавали самий квас. Монотонно читав черговий чернець твори святих отців, і голос його лунав під склепінням трапезної. Сагайдачний сидів поруч архімандрита, але навіть йому, гостеві, не подали вина і горілки. По трапезі Плетенецький запросив його до себе і там, за персиками і вишнями, Сагайдачний зной заговорив про школу.

– Я гадаю, – казав Сагайдачний, – що треба відкрити її не тут, в монастирі, а в місті, бо більшість учнів житиме в батьків. Незручно їм їздити так далеко. До того ж, школа мусить бути близько замка, цехів, магістрату.

– Нащо? – здивувався архімандрит.

– Я гадаю об’єднати козацьку старшину, магістрат, ремісників та міщанство – взагалі всі наші сили, утворивши братство на кшталт Львівського, до якого прилучилося б парафіяльне духівництво і твій монастир.

– Братство?! – схопився Плетенецький, як ужалений. – Ніколи!

Сагайдачний підвів на нього здивовані очі.

– Ніколи, – повторив архімандрит, розгнівано xодячи з кутка в куток. – Щоб якісь бондарі та шевці сміли вказувати вченим людям! Щоб видавали нам кожну ризу, кожен гріш як злодійкуватим челядникам! Та хіба ти не знаєш, гетьмане, – спинився він перед Сагайдачним, – що це ласкаве братство взяло на себе право доглядати за життям, мораллю та світоглядом духовенства, привласнило собі право єпископське і навіть патріарше? Доноси та розшук – є обов’язок кожного братчика. Бо навіть узяли вони право наставляти своц пастирів. Де це чувано, щоб діти сміли вчити батьків, або вівці – чабанів?! Добре вам говорити про Валаамову ослицю, але коли кожен осел почне вчити свого хазяїна і керувати людськими вчинками за своїм ослячим розумінням, ми самі перетворимось на ослячий табун.

Сагайдачний насупився. Він розумів, чому Плетенецький, як усі єпископи і архімандрити, повставав проти контролю міщанства. Такий контроль чимало підриввав їх добробут та авторитет, і вони ладні були боротися проти нього всіма засобами. Навіть успіх унії можна було частково пояснити прагненням владик уникнути такого опікунства.

Примітки

Іов Княгиницький (1550 – 1621) – засновник та ігумен (1606 – 1621) Манявського Воздвиженського скиту (в нинішній Івано-Франківській області).

Папежники – католики, прибічники папи римського.