1

Марко Вовчок

У слободі я родилась – Пятигір. Там, недалечко од нас, – може, коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, – стара жона викопала печери у крейдяній горі. Тридцять чи сорок літ копала, – такі великі викопала, господи! Було ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо віти соснові, та й ходимо; а хід узенький та низький і дуже трудний. Між людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духа великого. Що було, як вже їй сили перейметься – упаде по трудах тяжких, та тільки заплаче до бога, то – як зілля під росою – знов одживіє, та й знов копа і копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять її свята.

Як вийти з тих печер та стати од сонця, – перед тобою усе тільки гори крейдяні біліють високі, а між горами тими узенька річка, прозора і глибока, дзюрчить. Прудко біжить та річка гоней із двадцять, до самої луки зеленої, – по луці вже тихо і широко розливається і тихо далі леліє попід гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.

Слобода наша над самою лукою річковою, на п’яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давні віки од ворога татарина, щоб нагло не збіг; здалека зоглядали з гір, ховалися й рятувались. Гори вже ті травою зеленіють, уросли садками густими. Межи білих хаток цвіте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворітьми темна дрібнолиста груша, як намет, укриває, або гіллястий ясокір буяє; в березі калина розрослася, повиростали верби. З гір на воду городи бучні розвелись. Там-то зілля, овощу! Там-то цвіту! Там-то стежечок і до води й до сусіди, і до другої. Все то позбігали, повиходжували легесенькі ніжечки дівочі.

Наша хата на горі, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять мені на ум молоді літа: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…

Оце наша хата стояла на шпилечку… Було вийду, сяду на призьбі, прислухаюся, придивляюся. Вечір тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно і тихо леліє – не ропче; коло кожної хати гомін чути; там череду вже з паші женуть, а там пісень співають, а за річкою коваль кує… А ось вже й смеркає, небо мерхне і втихає земля, втихає – уже тихо. Ніч обняла. Висипались зорі золоті; зійшов ясний місяць – і все те у прозорій воді заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, і прийняв мене мій родич до себе, – Павло Булах звали. Його жінка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хаті я й зросла, у їх і служити зосталася.

Родич мій був хазяїн заможний, хлібороб; шість пар волів у його велося, два плуги орали на хліб; брав і сіножатей у людей з сторін. Ходив він часом і на Дін, не щороку, а так, як йому по вигоді, привозив було рибу й спродував людям – хто попросить, а то й собі на споживок ішла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, і бере було його з собою малого, то ще тоді він закохався у дорогах. Як ходив він переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспішаючись. Та вже було од дому до Дону, так як по своєму садкові гуляє. Було як прийде оце додому, та веселий:

– Жінко! А та криниця в степу, біля Роблених Могил, зовсім засипалася…

Жінка хоч і не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:

– Оце, – каже, – шкода ж кринички і такечки зовсім-таки засипалася?

– А як ми з батьком покійним було ходимо – що там за вода була у тій криниці – чиста, як сльоза!

І почне розказувати, як-то було за батька, і як тепер настало…

Жінка в його така була людина добра, така тиха, привітна, ввічлива. Я не чула зроду-віку мого од неї слова гіркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тільки з церкви божої повернулася. Сивенька вже була, а хороша, та чепурна, як тая лебедя.

Хазяїн був чоловік кремезний і норовливий. Любив він дуже і жінку й дочку, та хотів, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарстві, чи так, він сам за усе погадає й поміркує і преділить, а жінці тільки скаже, коли треба. Вона ж завсіди було погодиться, як він схоче; вона усе прийма.

Була в їх дочка Катря… Ся не в матір зародилася – палка, прудка дівчина – трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкі та блисконе оком своїм чорним – ми вже з паніматкою ледве дишемо, – одна Катря не боїться нічого: питає його та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годі!» – таким голосом, що й найсміліше у світі стихне… Після того ще довго у Катрі личко горить і слізки викочуються з очиць…

Хороша була та Катря. Було, оце, як убереться – єдиначка, то вже нічого не жалували для неї, – плахта на їй шовкова, хустка з золотими квітами, з золотою габою, – зав’яже, а з правого боку квіточка. Корсет зелений з байки, або з сукна. Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, – і кісників не носила, тільки стрічка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намисті дукач з камінням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол… Увійде було вона де гостей людно, – всі помовкнуть і на неї дивляться-задивляються, а вона і всміхнеться, і засоромиться. Що то за весела! Що то за шамка була!

Родичів у нас багато: той ожениться, той заміж іде, – то між своїм родом нагуляєшся.

На весілля, чи на вечорниці – як-то було Катря весело поспішається! І хто її перетанцює, хто переспіває?..

А весною?!. Скоро оце скресла крига, потанув сніг, із стріх закрапало, а з гір струмочки покотилися; сонечко гріє з-за весняних хмарок; вітрець дрімливий та теплий якийсь паше, – вже Катря веснянки заспівала. Іде слободою й співає, і дівчат на вулицю викликає. Всіма було вона дівчатами верховодить. І дівчата її слухали, і дуже її любили: вона ж було з ними скільки раз на день і попосміється, і посвариться кільки раз, і обійметься…

Життя молодеє! Пішло вже ти за водою!

Весна йде та йде. Ось вже і небо голубе і чисте, і вода голуба, просвітчаста. Сонечко блищить і горить; гаї розвиваються; садки зацвітають; увечері десь тьохнув соловейко на листатому клені; кує зозуля на високій березі; гуде бджола; мигтять білі метелики понад молоденькою травичкою; хрущі літають гучливі… якийсь гомін, гук якийсь, чи з-під землі, чи з води, чи з неба!..

Дожидаємо вечора, а ввечері – на могилу. Ледве нам сяють місяцеві роги, тихо усе, – тільки ми співаємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає…

У празник було ми зарані прокинемось до церкви, а з церкви по дівчат на слободу: гукає, збирає Катря дівчат:

– Дівчатонька! Ходімо ми на могилу!

– Ні, ходім у гай по суниці! – Ні, лучче вже на пологи, в степ! – Ні, в садок! – Там краще! – А там лучче! – А там веселіше!

І там, і там! І всюди гарно, і всюди весело, і всюди красно! І весела юрма дівчат жене, і пісня і регіт несеться…

Що то молоді літа золоті людям! Що задумав, все йому можна, все йому відрадісно, все втішно; а старому – як заказано!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 197 – 200.