2

Марко Вовчок

Була у нас сусідка – удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, які городи, садок, скільки поля, степу, і баштан, і пасіка, і млин – чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, – все було у червоному очіпку красується і в зеленій юпці до усів; чоботи рипають, білі рукава мають широкі, – походжає собі де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка і приятелька нашій матері, і жили вони з собою добре, любилися. Не долюбляв тільки батько удови, що така вона своєумка непокірлива; не долюбляла і вона його – обопільно. Що було старий у господарстві попорядкує, що там намислить, чи зробить, – мати удові похваляться, – удова все осудить. Хоч у вічі не скаже словами іноді, дак зітхне або головою похитає. Ніяково, наче, їй було, що мати годить такечки старому, що так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: «Що чоловік – господар у полі, а жінка – господиня в господі; та що лихе життя із тими самовольцями, що вже назауміру своїм упором ходять. Се як той хрін корінчастий: де вже розкорениться, то й посіяти за ним доброго нічого не можна. Лихе життя із такими!»

– А як же не лихе! – одказує мати наша удові, – крив біг нас, нехай і діток наших боронить!

– Ще твій не норовливий, голубко? Ще тобі по йому голова не зв’язата? Ще тобі не тісно? Ще тобі не важко?

– Оце! Чого ж мені важко? Чого мене лихом тим наділяєте, що його зроду не було? Та мене чоловік мій ніколи словом недобрим не покартав…

– Що то, він мовчить! Кажуть, що й кат не говіркий, а голову він одтинає! Мовчить!.. Та він мовчки усіх вас гнітить, під ноги собі топче… ні ради в вас, ні поради не спита – не шукає; поводиться, як той пан з підданками!

– Що це ти, любко, що це! Може, він трохи і мисливенький собі вдався, та він же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…

– Авжеж! Авжеж! Ти б і ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б він такеньки не обійшов: я б йому довела свого, – побачив би він!

– Ну ж бо, серце!.. Буде вже! – одпрошується мати: – Ніяково мені тебе й слухати!

– А то ж я з чого це говорю, як не з приязні моєї? Мене що долігає? що зачіпає?.. Тебе жалуючи говорю, тебе люблячи! Ти, як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було їй і показує…

І справді – добра мисливши й люблячи щиро: удові здавалося, що, як одбиватись од якого лиха руками, то хоч і не одіб’єшся вже, так боїщем натішишся славно.

Чудно буде, як іскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як було до нас прийде, та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тоді в неї і в городі не вродило гарно, і в полі недорід, і зими вона сподівається холодної, а як наш батько тут – вона дивиться жваво і, наче, ми усі їй тоді любіші і миліші…

От було тільки що зійдуться вони, зараз і почнуть якусь там ущипливу розмову між собою.

– Е, – каже було наш старий: – є, пані-сусідко! Я б вас де полковником настановив! То іншим молодицям мак сіять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тільки зчервоніє та очі гнівливі у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

– Се веселі жарти, пане-сусідоньку, – та все жарти; а ви мені яке розумне слово прокиньте.

– Вибачайте на розумнім – прийміть правдиве, сусідонько поважна!

І ще Пилипиха почервоніє…

Чи вона свого чоловіка небіжчика згадає (а вона часто любила його згадувати): «от чоловік був!», – зітхне важко, очі свої бистрі у землю спустить: «ох-ох! тепер його душенька в раю…»

– Дякуючи вам, сусідонько! – озветься батько. Вона так і спахне, і тугу забуде свою за небіжчиком.

– Мені дякуючи? – вхопиться за те слово: – за що мені?

А батько їй спокійненько та хитрово: – А що, кажу, ви йому вимолили в бога місце у раю…

І завсіди, як тільки вони вкупі, – все отак заведуться ласкавими словами одно одного шпигати. Тинеться інша шпилька і така, що Пилипиха не стерпить, – угнівавшися, піде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великі часи: хутко знов нас одвідає, і знов так само суперечками та уразками, а сварок справжніх ніколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, – теж однолітка з нами, – і добра, і люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’яні, як вишня; і висока, і ставна; брови на шнурочку; а голос… було тільки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дівчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Ніколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так ніколи, не кинеться, не заплаче; до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собі, як тихеє літо.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, і було так: аби нам годинка вільна – біжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря і та мішалася перед удовиним поглядом.

Було, як забіжиш до Марусі у робочу часину, – от, скучиш, – так слівце яке нашвидку перемовити, а тебе перестріне сама Пилипиха і стане перед тобою, немов стіна мідяна.

– А що, голубко? Десь уже в вас по роботі?

– Та ні, я се до Марусі прибігла на хвилиночку, забажалось одвідати.

– Спасибі, голубко, спасибі! Нас ще господь до якого часу милує!

І такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тільки перед тобою стоячи та тобі в вічі глядячи.

Пилипиха була мати своїй дочці не податлива, не схильчива. Вона, як ганила чоловіків-мисливців, так ще гірше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сім’ї.

– Хазяйка – порадниця в хаті, – було доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сім’ю свою треба хазяйці так тримати, як мак у жмені: а то розсиплеться усе, порохом піде за вітром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спізниться, не забариться. Оце було, як наша Катря де загостює, та мати дивують – «що се доні нема?» – як тоді удова головою хитала! Хитає, та й очі аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вільне, бо батьку ніколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляємо; а мати – у матері було одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас діло наше поробить, а нас тільки спита:

– А що, чи добре гуляли?

Було під годинку добру, разом би нам із Марусею погуляти, а Марусі – не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хаті, а наша Катря так само в неї.

– Життя ж твоє, Марусю! – порікувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами, чи що там).

А Маруся їй:

– А що моє життя?

– Та як ти живеш – горюєш. Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати! Гірш ти коришся, ніж наймичка!

– Та се тобі так, Катре, а мені, дочці…

– Говори! Хіба я тобі віри пійму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втішу…

– З такою втіхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе заміж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не віддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бідна ж твоя головонька!

– Оце, – сміється Маруся, – ся Катря то заздалегідь мене оплакує!

Катря вже і сама сміється.

– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!.

– Катре, – попитала я в неї, – а як тебе батько віддасть за того, мовляла, гайдамаку?

– Хіба ж я піду? Я зроду не піду!

– А як батько присилує?

– Мене? Мене присилує? – покрикнула, почервоніла по саме волосся, – я сама батькова дочка!

– Ну вже, ну! Годі тобі! Сама на себе лиха не закликай.

– Ви усі мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може й є воно десь у лісі, а може й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що мені слова промовити не вільно при батьку: тільки наменусь, усі моргають і кивають, що треба мені за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тії. Вже як було мати свою Катрю вмовляє, як прохає: – Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, – слухай покірливо!

Катря матері обіцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкоді стане – чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди – вже Катря просить назад своєї обіцянки. – Я скажу татові, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.. – і вже гонить по хаті, вже розчервонілася, розгорілася, вже в очах сльози… Мати було її за руку з хати виведуть. Катря дуже матір любила, – для матері вже терпіла, її слухаючи.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 200 – 204.