14

Марко Вовчок

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той літній – і зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А місце дике таке, неоселяне! Білі крейдяні шпилі гір лощать на сонці, та між горами котить річка глибока – ні древа, ні квіту, ні щебетання…

– Катре! – кажу, – чого се ми тут прийшли?

– Ходім у печери, – говорить мені, та з цим словом і йде, а я за нею.

– Не ходи, Катре! – прошу, – вона йде.

Темно було у печерах зовсім, і холод свіжий понімав. Де зверху у горову розпалину сояшний промінь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далі та далі – вже душно мені: – Вернімось, Катре! – Йде далі… Вже ми набрели те місце, де кам’яна постіль помостилася – крейдяний обвал, а на йому менший, як узголов’я. У тій печері наввишки буде так, що тільки стати схиливши голову чоловіку невеликого зросту; на стіні хрести вибиті, а перед тими хрестами на долівці ямка. Стояв тут хтось роки на молитві, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася і думала – невпокійна, тривожна… Як ірвоне з себе коралі дорогі – геть одкинула – тільки вони гур-гур – розкотилися! Я кинулася збирати: – Що тобі таке, Катре? – А Катря впала коло кам’яної постелі на коліна, розливається слізьми.

– Катре! – покрикну: – Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тії печери на світ божий. – Що тобі, Катре?

Вона як стала, як глянула – чи ж пізнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподівано родину усю свою знайшла – заспокоєна та радісна, та сама дивується…

– Химо! – каже до мене, – я у черниці піду. Я скаменіла – як стояла.

– Буде мені спокій, – промовляє радіючи.

– В черниці! – кажу, – а мати ж? А батько?

– Ходім додому, ходім, – перехопила мене, – нехай вже мене виряджають!

І додому поспішилася, а я за нею.

Увійшли у хату. Було саме тоді свято; батько й мати сиділи у стола говорячи. Катря їм вклонилася до ніг і просить:

– Тату, мамо! Я піду в черниці, – я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

– Катре! Катре! – покрикне мати.

– Я піду у черниці, – промовляє Катря, – стану богу молитися.

– Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втішатись хотіли, а ти нас думаєш покинути при нашій старості… – плаче мати…

– Я за вас буду бога просити, – каже Катря.

– Годі, дочко, годі! – мовить батько: – я такого слова щоб більше не чув від тебе!

– То ви мене не пустите? – покрикне Катря. – Пустіть мене. Не губіть моєї душі!

– Я сказав: годі – то й годі! – знов мовить батько. – Я ніколи тебе на се не благословлю!

– Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителі не благословлять, моя дитино? – вмовляє мати.

– Пустіть мене… не губіть моєї душі… Я піду, пустіть мене!.. – слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черниці, просилася та плакала. Нікуди вже не йде – сидить у хаті – плаче.

Тиждень збіг.

Одного ранку прокинулися ми, – нема Катрі: де вона? Я кличу – не озивається, – я кинулася скрізь шукати, шукає й мати – ніде нема, ніхто з сусід не бачив.

– Десь пішла проходитися. – кажемо, а самі вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрі і опівдня; вечір, ніч – не вертається. Яково то було матері перетривати; яково їй було батькові оповістити, – а батька той день дома не було. Як почув він – біленький став, зовсім біленький…

– Коли? – спитав.

– Вчора ранесенько, – прокинулися, вже її нема! Усе своє покинула, пішла! – вбивається мати.

Батько коні запріг свіжі й поїхав зараз. Два дні його не було – на третій повернувся наче з-під землі.

– Нема? – питає мати, хоч ще здалека його самого побачила і заплакала.

– Нема, – одказав.

Ще шукали, ще питали – не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала.

– Де ж вона пішла? Де ж вона поділася? – раз у раз говорить мати: – може, тепер у великій пригоді, може…

Батько нічого свого не каже…

Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опоживляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе.

Говоримо було із мамою та згадуємо, – батько слухає, – бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди одвідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони було в нас і нащебечуться і наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самі провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вісінь і зиму; діждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподівання. Прочуємо, що десь там, в повіті, бачили дівчину, нікому не знайому – батько їде питати – об’їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено – їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято – їде батько її побачити. Певності дожидаємо – плачемо; дознаємось, що не вона – дякуємо, раді – і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.

Коли кличуть одного рана батька й матір до священика. Мати й налякалася, і зраділа, і заплакала.

– А по що то? – пита того дяка, що за нами прийшов, – коли знаєте, скажіть нам, голубчику!

– Мені батюшка нічого не признавався, то й я не знаю нічого, – одкаже дяк.

Такий був справді, що сам собою не знав нічогісінько, – і голівка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, він їм каже: – Дитина ваша жива.

– Господи боже мій добрий!

Розказує тоді священик, що вона вже в монастирі далекому, аж під Києвом десь, і оце лист йому пишуть з того монастиря, що така дівчина з вашого села прийшла у наш монастир і зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителів має заможних, то нехай родителі оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такім убожестві, що й не сказати; черниці, які милостиві, здарували їй щомога; а ще нехай родителі не заборонять їй спасенія, бо се тяжкий гріх їм буде, і нехай присилають дочці своє благословеніє. «Молимося богові, – пишуть, – а вас просимо, щоб напутить і навести родителів на добрі і хороші мислі та вчинки».

– Пишіть дочці благословеніє, – каже священик, – не спортеся, не відмагайтесь – все рівно її не вернете, а жалю наробите, і гріх вам буде.

– Не вернеться вже? – пита мати та плаче. – Ніколи вже не можна?

– Авжеж, – одказує священик: – пишіть благословеніє.

– Хай же її бог благословить, мою дитину! – промовила мати, – хай бог її благословить!

А батько стоїть – не говорить.

– То й добре, – хвалить священик, поглядаючи на батька, – я так і напишу, що батько й мати благословляють…

– Ні, – озвавсь тоді батько, – за мене, за батька, не пишіть, батюшка; я не благословлю.

– Як же? Та се гріх тобі великий! – страхає священик.

Батько знов нічого не говорить.

– Годі, годі вже! – вмовляє священик. Батько усе нічого не говорить.

– Напишу, що батько й мати благословляють.

– Ні, батюшка, батько не благословить ніколи – се напишіть, коли хочете, – правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається – тільки плаче та тужить.

– Що ж се таке? – говорить священик до матері: – чи ж так рідну дитину покинете на вбожество, як сироту?

Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, – зібрала мати гроші, зараз однесла священикові, щоб переслав Катрі.

– Це добре, – каже священик, – колись, може, він і поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…

А тут люди прочули, ідуть – радіють – до нас: «Дочка ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? – Можна одвідати, хоч і далеко. У доброму місці знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив».

Мати до усіх озивається то жалем своїм, слізьми, то словом, – батько ні до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: «Ваша дочка». – «В мене нема дочки», – одмовив. «Ваша дочка черниця». – «В мене нема дочки», – знов одмовив.

Тижнів у три одібрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матір за ласку і за гроші і просить, щоб її не забували.

– Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? – се мати питалася.

А священик каже: – Авжеж! – А дяк: – Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

Не сподіваючись Катрі, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивіє; на високому чолі морщина у всю довж лягла, глибока та понура.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 246 – 251.