3

Марко Вовчок

Віддавала одна Булахова родичка дочку заміж. Молода з багатої сім’ї була, і бучне весілля справляли.

Ми собі на те весілля прибираємося, тройко нас вкупці з Марусею.

Ще коли почали до нас убігать дівчата, то одна, то друга – за те весілля гомоніти: і кого дожидають там, і якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село віддавалась, у Любчики, – од нашої слободи те село недалечко – на годину місця ходи, – то звідти, славили, усі будуть, а що вже дівчата та парубки любчівські, то неодмінно, – хіба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Оце ж було наші дівчата тільки охають, розказуючи, та аж за голову беруться, що яке-то вже те весілля буде пишне, та людне, та багате.

І пройшла ще чутка така між нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – і не сказати і не списати!

– А хто з вас його бачив? – пита дівчат Катря.

– Олена Чугаївна бачила, як із церкви йшла, – аж зітхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? – говорять.

– Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

– Як була з мамою у Любчиках на весіллі, – тоді бачила, – одмовила Маруся.

– Ну, хороший же він справді? Які очі? Які брови?

– Він чорнявий.

– Чи із тобою розмовляв? Що говорив він тобі? Чи ввічливий, чи він гордий?.. А до кого більш горнувся він?

– Годі-бо вам, дівчата, годі! – говорить Маруся.

– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили – не пускають.

– Що ж маю вам розказувати?

– Який він, – чи ввічливий, говіркий?

– Він ввічливий і не дуже говіркий.

– І трохи не гордий?

– Не знаю.

Да питання Марусі за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пішла.

Не було дівчатам вгаву: Чайченко – як на мислі, як на язиці; далі вже так стало, що тільки й мови, що про його: та як на весілля прийде, та як його побачать. Одна довідалась, що в його є мати стара; друга плеще, що він хоче у Любчиках оселитись – хату собі там цінує; третя знов виліта на вулицю, як горобець із стріхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руці такий перстень, такий!.. Та жодна без повісті не прийде.

– Дівчаточка мої, голубочки! Глядіть лишень не перехваліть його, – сміється Катря дівчатам: – славні бубни за горами, а зблизька – шкурятяні!

– Ну, ось вже весілля недалечко, – побачимо, – гудуть дівчата: – вже довідаємось дійсне, вже побачимо його – який.

– Та дай же вам, боже! А то вже він трохи й онавіснів мені: тільки й мови, що він, тільки й думок!.. надокучило!

Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля.

Ми убрались, вквітчались, біжимо, сміючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, сміємось з Катрею, жартуємо. І про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий він, що й поглядом дівчат побиває.

– Та чому оця Маруся нам не скаже нічого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаєш…

– І справді, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась і я до неї.

– Та що я маю казати?

– Який він?

– Молодий, чорнявий…

– Оце і всього! – сміється Катря. – Чи мало ж по світу тих молодих і чорнявих! Як же його між ними впізнати?.. Як на те ж, любчівські парубки усе чорняві… Як його пізнати? А, може, в його на чолі – місяць, а на потилиці зорі сяють?

Ото ж людей на улиці і коло хати – ніде й голки встромити. Якось ми пробилися, увійшли. Тут – наші дівчата, чужі дівчата, вітаємось, питаємось, – з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дівчата у двір. А у дворі парубків – стіною стоять! Да то самих незнайомих, чужих. І де не обернешся – все на тебе незнакомі очі блискотять…

«Де ж отой Чайченко, – думаю собі, – отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пізнаю його де, – коли чую: «Ой мені лишечко!» – жахнулася Катря обік мене. Оглянусь я: «Що тобі?» Вона стоїть, от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася – так то вона стояла, дивилась кудись… Я собі туди зирнула: між парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорній свиті, у чорному шовковому поясі… Задивилась і я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

– Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

– Не знаю… не знаю…

– Чи не Чайченко!

– Ні… може… не знаю…

Я до Марусі, найшла її; вона задумалась – не погляне…

– Марусе! – кличу: – хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

– Він, – каже.

«Що ж то за краса! Що то за парубок!» – шепотять дівчата між собою.

Маруся тільки поглянула у той бік, де він стояв.

– Чи ж тобі не до сподоби? – питаю.

– Хороший, – промовила стиха.

– А що вже Катря, – говорю Марусі, – то, надійсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся мені так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» – от, мов, вона ворожка стара абощо.

– Ну, добре, – кажу, – іди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? – Взяла її за руку, притягла до Катрі.

– Катре! – почну, – а Катря як стисне мені руку:

– Іде, іде, просто до нас іде! – шепче, а сама так і тріпоче.

Чайченко став коло Катрі і взяв її у танець. Вона, ота смілива, меткая Катря, немов перелякалася чого, збіліла…

– Марусе, ізмічаєш?

Маруся їм услід дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усі дівчата так і тиснуться до неї:

– А що? Чи знаєш, із ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Яків! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

– Та я ще його добре й не розгледіла, – одмовляється Катря перед дівчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикій пущі опинилася.

Декотрі й віри їй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» – а которі – так з-під брови на неї подивились.

А весілля, а танці не стихають; в дворі усю траву зелену підківками винесли. Чайченко танцював зо всіма; брав і мене, і Марусю: яка на очі попаде дівчина, ту він і бере.

– Він нами гордує, – обіжалися інші дівчата, – що бере нас, у вічі не подивившися!

– Заждіть-бо, які ж скорі! Нехай він трохи обсвідчиться в нас, – вмовляли знов другі.

Між танцями зайшла розмова у дівчат з парубками: чи добре із багатою одружитись?

– Добре, як взяти любу та милу! – озвавсь Чайченко.

– Чому б тобі і не взяти, – одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, – тобі нагани не дадуть, ти сам багатий.

– Багатий на дрібні сльози, – промовив Чайченко, всміхаючись.

Музики заграли, усі пішли у танець – і Чайченко. Чи се він правду сказав, чи се він пожартував – хто його розбере! Ми усі з собою ізглянулися; багато дівчат помовкло – задумалися.

Світ вже біленький розсвітавсь, як ми з того весілля повертали додому. Маруся і Катря ні словечка не прокинули. Я заговорю, «ні!.. еге ж!.. авжеж!» – одкаже Маруся: якісь її свої мислоньки заносять, а Катря – то й зовсім мені одвіту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, і Чайченко був між ними. Вклонилися нам і на добраніч дали. І Чайченко… Який в його голос був струйний! І почуєш, і пізнаєш всюди – хоч між дзвонами! А Катря наша? Де ж тії жарти? Де ті вигадки колишні? Вона ледве парубкам на «добраніч» оддала.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 204 – 208.