15

Марко Вовчок

По усіх тих випадках та бідах мати якось стрінулася із Чайчихою: заплакали обидві, та з того часу почали знов одна до днії ходити та вкупі горювати. Частіш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зійдуться, згадають давнє – й смутують. Прийде і Пилипиха… Була і в неї своя журба та ніколи вона не жалілася і зроду не плакала. Оце, як бачу її, прийде було, сяде вище усіх, поглядає, наче судить судом, і розказує:

– Моя Маруся в’яне. Нічого їй не мило. Вбирається не глядючи, що бере на себе. Між дівчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко – «не хочу!..» А як ти, кажу, не хочеш доброхіть, то я тебе силою віддам. «Оддайте, та ви мені, мамо, світ зав’яжете, – і мені, і йому. Не буде у нас в хаті ні любові, ні ласки… Я його не знаю і не кохаю, і не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубкові світ зав’язати!»

Що ж, кажу, і ти хочеш у черниці? І ти мене думаєш при моїй старості покинути? «Ні, мамо. Поки вас господь на світі держить, я вас ніколи не покину»…

– Може, кого любить та боїться признатись, – говорить мати, – може, якого сироту вбогого покохала.

– Питала я: хто тебе з ума з розуму зводить? – «Ніхто мене з ума, з розуму не зводить».

Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання світове почнуть, а зведуть усе на діток своїх…

– А що, Марусе, голубко, – було кажу їй, – що се у світі робиться?

Вона осміхнеться мені.

– Як ти живеш, Марусе? – питаю: – чи усе любиш так само?

– Так само, – одкаже.

– Може, він хутко ожениться – його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обіщавсь: оженюся…

– Нехай йому добре буде! Нехай щасливо! Такеньки було і розмовляє зо мною, часом співає, ласкава та ввічлива.

І Чайченко знов між нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболіє або потерпить, міцній до його дурне серце прилягає… Знов він до всіх привітний, знов зо всіма говорить, і знов нікого не кохає… Удова його люблена тоді вже звінчалася з якимсь шинкарем.

Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очі – хто б пізнав, що кохає його! Тільки рум’яніти стала, як став він бувати…

– Оце ти рум’янієш, – кажу.

– А мати усе говорить, що занепадаю. Піду – нехай побачить мене рум’яну.

– А чого все ти смутная?

– Невесело, Химо.

– Ти усе їм печалишся, – а чого? Йому у світі не гірш, як іншим, живеться!

– Йому не добре! – вимовить, і на лиці побіліє.

Якось розмовляли та радилися у нас в хаті Пилипиха, Чайчиха й мати, – коли Чайчиха й каже вдові:

– Дуже мені ваша дочка Маруся мила: – коли б мені таку невісточку господь послав!

А Пилипиха каже:

– В’яне моя Маруся!

– Та їй здається, трохи получчало: буде здорова!

– Не кажіть – получчало: вона в’яне!

– Мій Яків – добрий парубок, – знов Чайчиха говорить, – я таки йому од господа сподіваюся долі. Тепер вмовляю його: сину мій, одружися! – «Добре, моя мати, – одкаже, – одружуся, чи не виясниться мені з хорошою людиною!» Нащо ж мені кращої питати йому, як ваша дочка? Кажіть мені, голубочко, кажіть мені до вас старости слати!

– Моя Маруся не схоче, – я силувати не хочу.

– Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте!

А ми усе те з кімнати чуємо з Марусею і чуємо, як Пилипиха вимовила: «добре, я поспитаю!» Як вийшла до садку, і кличе Марусю.

Маруся тоді устала од шитва свого, йде… Я її за руку:

– Марусе! От диво!

– Яке диво, Химо?

Увійшла у хату.

– Марусе! – пита її мати, – чи ти підеш за Чайченка за Якова?

– Піду, – одмовила.

Пилипиха аж руки зняла угору, – здивувалася.

Чайчиха радіє так, боже мій добрий! Усіх обнімає, цілує, плаче та дякує. І мати вітає, добрить, а смутніш їй, мабуть, стало, – мабуть, згадалося…

– Се ти мені коришся, дочко, чи по своїй любові за його йдеш? – пита Пилипиха.

– По своїй любові, мамо.

– Давно се ти його любиш?

– Як його знаю, мамо.

Більш Пилипиха дочки не питала, тільки промовила:

– Я не бороню тобі, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись… почалося за віно, за весілля…

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Він був до неї привітний, як до інших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокійна та ясна…

Став він до неї ходити щовечора… Іде до неї – не спішиться; прощається з нею – не забариться…

– Марусе! – говорю: – оце ти за його заміж ідеш – чи ж тобі не приходить на думку, що бере він тебе не по великій любові-коханню?

– Знаю, – каже, – що він мене не кохає; се я давно і добре знаю, – та він мене і не цурається. Він до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, – веселіш йому у хаті буде зо мною, як тепер самітному.

– Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

– По чому мені трудно буде? Чого каятись? Я ніколи не думаю, трудно, чи важко мені буде: як буде, так і буде; я перетриваю: я роблю, як мені моє серце чує, що лучче…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 251 – 253.