4

Марко Вовчок

У тиждень по тому весіллю були у нас молоді і запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всією сім’єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвіта, та чи й спала вона – не знаю; а мені – то все такі сни снилися дивні тієї ночі. Снилось мені, що виходимо ми з Катрею і з Марусею на якийсь шлях великий між степами, і всі степи тії, і весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хороші…

Катря мене будить – я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»

Як же вона вжахнулася, почувши!

– А що те віщує? Що віщує? – притьмом іскажи їй.

– Не полохайся, Катре, – вмовляю, – се сон недільний: як до обід не справдиться, то й не ждати нічого.

– Боже, боже! Що то буде! – бідкається вона… Зоря розсвітала, день починав біліти; ми сиділи коло віконця, – розчісувала й плела вона свої коси довгі; рум’янець густий спахував на личку, а личко було бліде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, зарані виїхали.

– Катре! – говорю їй стиха: – чи побачимо ми там Чайченка?

– Не знаю, – сама одвернулася.

– А в жадібку його побачити?

Не чує.

– Катре? А хочеш, – кажу, – побачити?

Хотіла вона осміхнутися, та не всміхнулась, а розсердилась.

– Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далі, що почну, то нічого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї ні до чого незгарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тільки були там самі родичі у молодих та ближні приятелі, от як Пилипиха; у хаті було просторо; ми першого очима зустріли Чайченка: сидів він проти дверей…

Старі собі розмовляли; ми попліч з Марусею та з Катрею, так, одсторонь, сиділи. Тихесенько я Марусі свій сон переказала.

– Чи не диво ж? – питаю.

– Усе дива в бога! – одказала задумавшися.

Між родичами молодого сиділа стара бабусечка у темній хустці, у темній юпчині, біленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввічливо, якось учасливо, місто б вона пожалувати хотіла. Вона частенько поглядала на Чайченка і на нас. Се була Чайченкова мати.

Обідня година; ніщо не правдить мого сну… А по обіді понаходило такого людей; розлігся гомін; музики заграли; танці вистроїлись.

Танцювали вже із добру годину, а Чайченко усе сидів собі та тільки дививсь, як другі підківками крешуть. Коли його мати до його нахилилась і щось говорила йому; після того він зараз пішов у танець і взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там і других дівчат, знов як тоді, не подивившись і в вічі жодній. Мені довелось сидіти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його – де вже сей заговорить!

– Якого тут людей! – знімаю річ сама. Він озирнувся на мене і по хаті поглянув:

– Багато гостей!

– Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

– Недавно.

Так вже мені хочеться попитати, чи зостануться вони тут, – так вже!..

– Тутечки усі люди живуть доступні такі, привітні., жалко вам буде їх кидати…

– Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчівські.

В мене аж в очах ясно стало, як він похваливсь.

– Добре вам жити буде!

– Де жити, то жити, – почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? – «Здужаю», – каже.

Ведеться місяців зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчівської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, – просять на обід; по обіді гуляємо потам увесь день; то запрошали якось наші їх до себе, то знов вони нас.

Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано і Пилипиху з дочкою: то ми усі на вхідчинах тих були.

На господі у себе Чайченко такий самий небалакливий, як і в людях, мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду, та й каже Катрі: «Коли б мені до сії хати таку пташечку, як ти!»

Ніхто того слова не чув тихого, окрім мене. Я Марусі це говорю, що чула я. Вона тільки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутніла наша Катря весела. Не раз я на свої очі бачила, що вона оце думає-думає, та й обіллється сльозами дрібними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадіє: тоді співає, всміхається, червоніє. Яким же я тихим видом не підходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Ні мені нічого не каже, ні Марусі. І вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками і вже любіш їй на самоті із собою. Тепер вже сама не промовляє слова – не залюбила і других чути – як говорять. Стала вона до діброви учащати.

Був гай, такий густий, пущі такі за річкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собі за нею назирцем побігла.

У самій гущавині дубрівній, де там липина і горобина, і дуб кучерявий поспліталися вітами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди, та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… «Годі вже тобі! – промовила, – в мене голова болить!» Попоходили укупі по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: ані поспитати, ані загомоніти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нічого мені не скаже…

Побреду до Марусі, а Маруся наче стала ще тихша, ніж була; усе вона шиє та вишиває, усе за ділом, усе тож в якихсь мислях… Ніякої мені поради і од Марусі. То було усе нас тройко у любій купці, а то якось розійшлися, як зозулі в лісі…

Однії неділі смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, – пішла я собі до Марусі. Приходжу – вона сама у хаті, старої Пилипихи не було.

– Здоровенька була, Марусечко! – кажу їй. – Чого се ти сама дома?

– Та мати у гостину пішли.

– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашої Катрі? У дівчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…

– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся.

Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарніла вона дуже. А в очу ж який смуток!

– Марусе, голубко! – кажу їй: – як ти змарніла! І чого в тебе такі очі смутні?

– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвіт. – А як там Катря? – питає.

– Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, кажу, й мати давно помітили, вже й питали саму Катрю і мене. Катря не признається… А я що скажу? Хіба свою догадочку? А бачу вже, що біда якась коїться: батько на Катрю позирає, – от, як він її поспитає!..

Маруся поруч зі мною сидить і слухає, а сама словечка не промовить.

– Боже мій! І що се лихо таке сколотилось несподіване? І ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Оце такеньки сидимо, а вечор темніє, – коли й Катря вбігла. Обійняла Марусю, стиснула мене, поцілувала, сіла коло нас. Мовчимо усі довго.

– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добраніч! Вже час додому. Чи підеш і ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

– Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!

– Та хіба не знаємо! – веселенько я їй одмовляю: – оце нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

– Чи так се, Катре? Чи справді, Катре?

– Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

– Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

– Та боже ж мій, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала. Вже я з того весілля за ним пропадаю. Тільки ти не вважала, а з мене вже усі дівчата сміються…

– Ні, – каже Маруся, – я вважала та думала: се так… Я думала – забудеш…

– Хіба як очі заплющу!

– То поможи тобі боже, Катре! – промовила Маруся.

– Дай тобі боже, Катре! – кажу й я.

Кинулась нас цілувати, жалувати Катря.

– А він же чи полюбить? – стала тоді гадати. – Може, насміється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи він любитиме?

– Ой, трохи чи не більше ти од нас відаєш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила або що, бо ти чогось наче на світ одродилася сьогодні. Признайся ж і нам, любко, щоб і ми знали.

– Я його бачила, – розказує. – Була я у гаях і забрела дуже далеко, аж туди к чужосільським левадам; ішла собі, коли чую: «Здорова була!» Глянула – бачу його, віри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А він усе говорить до мене, усе говорить…

– Що ж він тобі говорив?

– Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

– Що ж ти йому сказала? – я все її питаю; Маруся тільки слухала.

– «Так зайшла, – кажу, – гуляю собі, і я, – кажу, – весела»… Тоді він питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, і казав, що у Красному церква згоріла… І що був він у ярмарку оттоді, як ми ходили до церкви, а його не було – він-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обіймає… І провів мене аж до самісінького нашого тину. Ішов усе поруч зо мною… Спасибі тобі, вечір темний, і ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весілля. Пита він, чи будемо…

– Оце, – кажу, – тепер треба ще на те весілля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

– Хіба самій не манеться? Хіба не попросиш матусі?

– Та якось вже буде, – одказала.

– Ти, – кажу, – сумуєш чогось, Марусе; чи не пішла б ти із нами?

А Катря тоді:

– Сумує Маруся? Чого сумує?

– Голубко, – говорить мені Маруся, – мені не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

– Тільки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.

– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую. Маруся нічого не одказала.

– Щаслива будеш, – говорить Катря.

– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неї.

– Не жартуй, – одкаже тихо.

Надійшла Пилипиха. Попрощались ми й пішли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, і смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 208 – 214.