21

Марко Вовчок

Чи великий, чи малий час збіг – мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузі була: «Оце й мені вмирати, – каже, – оце і моя година! Біжи, Химо, до священика, проси – нехай пише зараз до Катрі, щоб приїхала поховати матір. Біжи, любко, не барися!»

Знов написав лист священик, знов туди гроші послали.

– Оце, не їде Катря! – мутиться мати: – хто ж мене оплаче, мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвідати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрі такий самий лист одібрали, що: «Молитимуся за материну душу, а гроші на поминання віддала – будуть поминать, гріхи будуть одпрошувати».

– О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! – промовила мати і заплакала. – Поховай мене, Химо, – говорить мені: – Поховай мене гарненько. Тобі буде нехай наша хата, се тобі нехай буде. Пом’яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! – усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

– Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, боліти, – послужи їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася – до останньої години. Тихо і сумно вмерла.

Як її поховали, то знов Катрі знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи і гроші. Тоді одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дісталося. Ми стали її дожидати.

Діждали.

Як бачу той віз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, – ранок славний, ясний, пахучий: уночі дощ перепав.

Я вибігла за ворота.

– Катренько, де ти?

Ніхто не обізвався мені. Вилазила перше з воза ополиста, рум’яна черниця і хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила – ледве на мене глянула вона – і за черницею у хату увійшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам’ятає – забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…

– Ох, як же втомилися ми, – почала рум’яна черниця, скидаючи з себе чорні свої ряси одну по другій: – Вже їхали ми, їхали, та й годі сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарніла, і очі впали і сама, як нитка, біленька стала. Вона якось захолоділа… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, із своїм поглядом безпричасним… А ще в тій довгій рясі чорній, у тій чорній покривальниці!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

Черниця знов говорить:

– Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! – А там додає: – Вже сонечко підбилося на снідання…

Глянула на Катрю – Катря стоїть, не чує і не озивається.

– Сестро! – до Катрі, посмикаючи її міцненько за рукава: – треба нам підживитися?

– Як завволите, сестро Меланія, – одказала Катря.

Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомоніла.

– Дівчино! – прикликає мене сестра Меланія: – Ходи лишень ближче, – як на ім’я?

– Химою звуть, – кажу.

– Химо, чи не дала б ти нам поснідати?

– Зараз ізготую, – кажу.

Почала я готувати снідання, а черниця за мною у комору, пшона одміряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив’янку набирає; хліб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стіл застеляє, – жвава та хапкая. Господи-світе!

Катря усе стояла сама. Сестра Меланія одхилила її рукою од столу, накриваючи, – Катря сіла на лавці тоді.

Готове снідання – стали снідати. Сестра Меланія Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нічого не їла вона, окрім малесенький шматочок хліба із водою. Сестра Меланія снідання впорала. Мала вона тридцять і два зуби білі та здорові та роботящі. О, які ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.

По сніданню стала сестра Меланія до Катрі говорити:

– Сестро! треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися… – А очі в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовільно, мостила вона ближче до себе дві великі подушки у краплистих темних пошивках, що з возу я внесла.

– Не треба баритись, – ще промовила зітхаючи, – о… о… – вимовила ще раз, вже зовсім на подушки схилившися головою…

Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали – спала.

Катря сиділа, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось і рум’янцем закрасилася живим. Я до неї близько підступила і кажу: – Катре, чи ти вже мене зовсім забула? Чи не пізнаєш? – Рум’янці одразу збігли з її обличчя; обернула на мене вже безпричасні очі свої і одказала мені: – Я тебе пам’ятаю.

– Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?

– Усі слова пражні. Треба молитись…

– Катре, чи ти знаєш, що Маруся заміж пішла?

– Боже благослови.

– За Чайченка пішла.

– Боже благослови.

– Вона нещасна дуже.

– Божа воля.

Усе мені одказує, як наче по псалтирю читає.

– Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?

– Я молюся за вас і за всіх людей.

– Спасибі. А ти вже мене тепер і трохи не любиш?

– Господь повелів усіх любити, – і ворогів.

– То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема і в світі нікого любого? Нема нічого милого?

– Мені усі рівні, за всіх молюся.

– Й усі вороги тобі?

– Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, – промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум’ям од неї пахнуло – як колись.

– А сім’я? А родина? – кажу.

– Усі! Усі! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!

– Так усіх кидати?

– Кидати, кидати! В бозі спасеніє! Боже мій! Боже мій! Помилуй нас! – покликнула сумно.

– Амінь, – одказала з лавки сестра Меланія глухо. Переспала вона свій дзвінкий голос. – Амінь, – ще раз каже, та й позіхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а які мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насіння од вітру. Довго ще потягалася на лавці. Далі стала, прибралась у ряси: – Ходім вже до батюшки, – приказує Катрі.

І пішли. І мені веліла йти із собою сестра Меланія, дорогу показувати.

Поки ми дійшли до священикового двору – біля церкви стояв з двома коминами і з рундучком під піддашшя, – поки дійшли, кажу, то вже сестра Меланія зовсім чуйна була: хоч очі од спання помаліли, та дивилися густо і жваво.

Священик стрів нас, увів у кімнату.

Сестра Меланія посіла у якомусь великому кріслі, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхів. Катря стала біля неї, а я поза Катрею.

– Сідайте ж бо, батюшка! – просить його сестра Меланія.

Батюшка сів проти неї та й закашлявся.

– А що се – кашель вас напав, батюшка? – пита сестра Меланія. – Липового цвіту напийтеся увечері, на ніч. Та чого се ви такі на виду жовті? Чи не жовтяниця? Й посивіли ви зовсім, а, мабуть, ще не дуже й старі, – боліли на голову?

Батюшка сам був розумний і розсудливий, та смирний – сторопів, слухаючи її та на неї дивлячись – тільки головою кивав.

– Оце ми до вас приїхали з вашою давньою парафіянкою, – починає другу вже річ сестра Меланія: – Вона мені приручена. Спадок їй од родителів, як знаєте: вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звісно, що тут їй належить, – покажіть мені, коли ласка ваша буде. Разом вкупі з нами для господа бога нашого потрудімось.

Тоді пішли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цінувати. Сестра Меланія никала скрізь по всіх кутках, мутилася, підбігала, приглядала, прислухала; Катря ходила за нею слідом, не глядячи округи. Місця знакомі коло неї процвітали – вона не вважала. Ніде не припинилась і разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вітали Катрю, питали… Вона наче нікого зроду не бачила і нічого не знала, хто й які прийшли.

Одчинили скрині, стали лічити гроші, які там були. Батюшка усе зашептував і записував; сестра Меланія теж собі пірцем черкала – Катря усе стояла оддалік, не глядячи…

Люди потроху розійшлися…

– Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цій дівчині приділена від небіжчиків? – питалася батюшки сестра Меланія аж двічі.

– Знаю добре, – говорив батюшка.

– Та вона ж далека родичка, а дочка є рідна…

– Така була воля їх. Вони дівчину жалували.

– І другі знають те.

– Як же! Свідки є.

– А! – каже. Більш вже не питала.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 268 – 273.