8

Марко Вовчок

У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, – а батько говорить:

– Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю. – Катренько! – кажу їй тихо, – роздумайся добре! – Вона мов і не чує. Уступила до хати біла, а сміла, необорная – хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і грізно…

– Я парубку ганьби не даю, і піти не піду! – одказала Катря чисто, як виспівала.

Поклонилися свати, – тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати…

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде – не оглянеться; хто озветься – не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. І матері його не видно… Вже Катря сама до їх бігти заривалася – дак мати впиняла.

– Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

– Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тільки пустіть до його!..

– Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!.. Не годиться!

– Я втечу од вас! – озивається Катря. – Я або втоплюся, або що! Я так жити не здолію!..

– А він же як? – інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. – А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки – ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

– Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле – я піду… Чому ж бо він не йде і досі! Хіба він мене покине?

– Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч і сходжу до їх.

– Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

– Піду. Говори, – що сказати?

– Ти скажи – що я пропадаю, що живая гину!

– І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…

– Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов мене одвідати… батько не знатиме… а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не буде…

– Нащо таке казати, Катре? – знов їй Маруся: – Хіба ж йому й так не важко?

– Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…

Того ж таки дня Маруся каже: «Піду я, мамо, у Любчики!» Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, – вона запитала: «Чого се ти у Любчики?»

– Піду, мамо, прогуляюся.

– Іди, доню. – Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: – Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала – коли прийде; перейняли ми її ще на дорозі.

– А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

– Треба тобі, Катре, ще потривати… – каже Маруся.

– Вже не сила моя тривати. Так він не прийде? По що ж ти ходила? Чому він не прийде? Що казав?

– Дуже він печаловитий щось, – говорить Маруся.

– Печаловитий? – покрикне Катря. – Коханий мій! – Сама так слізьми й розлилася.

– Я піду до його сама, – піду – хоч нехай мене потім живу замучать, – я піду!

– Він велів, щоб ти не приходила…

– Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, не вчула! Хіба б я тепер зважилась на його сказати, щоб не приходив, хоч би й смерть мені за плечима по тому?

– Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вірно, то послухаєш.

– Авжеж я його послухаю!..

І довго вона по тому слові своєму плакала – сидячи край дороги.

Тільки бачу, Маруся щось так, як не домовляє: то у землю очі спустить, то щось у думці має собі… Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї.

– Марусе! – кажу, – щось мені той Чайченко не певен!

– Як то? – питає.

– Не любить він Катрі щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

– Та я не знаю, Химо! – одкаже мені, роздумуючись.

– А я дак знаю, що ти Катрі розказала не все. Аже не все?

– Ні, не все.

– Кажи ж мені усе.

– Та нічого, Химо! Я що там чула, од Катрі не потаїла, а се, бач, в мене мої думки…

– Дарма! Розкажи тії думки свої!

– От, прийшла я туди, – розказує, – мене стріла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла – вона заплакала сильне… Нічого й не одмовляла вона на мої слова, тільки усе плакала… Уступив і він у хату… Десь він, Химо, сам у великих мислях, у скорботі… Так змарнів на виду. Я говорю, що мене Катря присилає – і здалося мені, – чи то так, може, здалося, – що він, почувши, не обрадів… Не каже мені свого слова, не пита мене… Тоді вже я сама усе переказала, і що Катря хотіла сама до його прийти; а він зараз похопився: – Нехай не приходить вона, скажіть їй, будь ласка, – нехай вона не приходить! – Вклонився мені та й з хати пішов.

– А стара? – питаю.

– Постояла я трохи, та й беруся йти додому; тоді вона мені, плачучи, заговорила: – Дівчино-ластівко! – каже, – велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас ізглянеться… перекажи се Катрі – щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде… – Та я й пішла…

– Що се там у їх – тайності? Щось непевно… Чи не довести сього Катрі?

– Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самі гаразд, – каже Маруся.

Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрі; нехай же й вона відає. Колись-таки ця правда справдиться, – лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годі! А чи пойме ж віри вона мені? Та й чим мені довести? І як тоді вона прийме?.. Якби на мене, то правда гіркая краще кривди солодкої, – воно й здоровіш до того, – та не всі ж бо таку вдачу мають.

Думала я й передумувала довгенько собі… Ні, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сиділа собі тихо. – Катре! – кажу їй: – чи ти знаєш певно, що Яків тебе любить?

Вона глянула на мене, як на дитину малу – осміхнулась.

– А що, – кажу-таки, – як він тебе та покине? Вона ще веселіш до мене засміялась.

– Ти ще нічого не розумієш! – промовила.

– Може, розумію краще, ніж ти, – говорю їй: збоку усе вбачається видніше! – Зводжу на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули, та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі, що вимагають щирості не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних!.. Усе світове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, – та шкода мого розуму клопітного! Як хто кого любить, то любивий – і найкращий у світі і все вже добро від його. Не думки нам, що робить він, як і інші люди, – не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то мені Катря одмовляла, що їй розкажу – яку зраду – вона й одмовить: – Я б і зроду такого не кохала парубка!

– А чому твій Яків сам не йде, і не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навідається?

– Се він знає; він мені скаже.

Я вже тоді і доводити їй і говорити годі. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речі так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, – і з мене ще вона сміється: – Нічого не розумієш!

У хаті у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.

– Матусю! Годі вам плакати! Або ви Катрі не потурайте, або не плачте вже!

– Вам, скорим отаким, лучче у світі, – одкаже смутно: – ви собі, як вже покладете – «так буде!» – та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що мені перш діяти: не гарно Катрі потурати, та жалко і впинять – як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут і краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловік скипається проти мене, – вже й на очі не хоче приймати…

Окрім Шеляха, ніхто ще Катрі не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дівчину, та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жінку, мов тую крамарку багату, – там-то намиста дорогого, там-то дукачів; а сама жінка маненька, коротесенька, та аж пихче під тими убраннями, – а він усе її мимо наших вікон у свято проводить – сам у такій шапці, як решето, у поясі шовковому, червоному, що аж очі в себе бере. Іде, та поверх нашої хати поглядає: «що це таке стоїть, що я його добре не бачу?» – таким було поглядом поглядає.

Пізно під вісень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: «бувайте здорові!» промовив усім нам за гурт, та й пішов… Ми за їм ідемо, проводити його за слободу. Стали мати гірко плакати, – він трохи зупинивсь і говорить: – Ви собі робіть, як знаєте; кохайтеся, коли вхітні, – а я на своєму слові стану: я за Чайченка дочки не ддам, поки жив. Бувайте здорові! – Підняв проти нас шапку, та й пішов дорогою, – а ми услід його дивимось, стоїмо, як холодом прибиті.

– Катре! Катре! Дитино моя! – вимовила мати: – в яку се годину ти закохалася! Господи світе! Пішов, ледве попрощався – коли се бувало? – Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а він усе далі, та й за гору зайшов, тільки ще чули, як гукав: – Гей! гей!

Ще дослухалися – стояли, та вже тихо – додому тоді повертали:

– Катре! – питає мати, – чого задумалася?

– Я хочу Якова бачити!

– Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?

– Я хочу Якова бачити!

Не тужила вона, не плакала, і на все, що її прохала мати, і зупиняла, і жалувала – на все вона одмовляла: – Я хочу Якова бачити!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 227 – 232.