13

Марко Вовчок

Чую, той мені каже: «Маруся з лиця спала», той мене питає: «чи Маруся нездужає?» – Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в’яне, і хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю біжать сльози дрібні… І сама я бачу, що Маруся занепадає.

– Марусе, що тобі? Ти чогось журишся? – кажу їй.

– Ні, – говорить, – мені нічого, і я не журюся.

Катря бачить, слухає – і все їй байдуже. Одного ж разу ми сиділи з нею самі, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а ніколи не жалиться, і не бачила зроду я, щоб вона плакала.

Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама – а тепереньки тільки що ради не просить – жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, – та обертаючись до мене:

– А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

– Оце! – покрикну. – Що ти, Катре! Схаменись! Та вона знала, що він її не любить…

– Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я цього не зрозуміла, ще тоді… А потім, я вже не думала, забула усе…

– Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нікуди не ходить… А може, кохає, та кого іншого…

– Його! Його! Се напевно. І давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам’ятаєш, як усі ми тоді, веселі та дурні дівчата, прибираючись на весілля, як ми питали в неї про його і як вона од нас втікала, як не хотіла розказувати і як нічого не розказала, – пам’ятаєш? А як мене питала, чи я справді його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам’ятаєш?

Тоді я усе згадала собі, і те весілля, і слова усі Марусині; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, – та й сама задумалася: може, воно й справді так. А все ще віри мені не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очі ж мої усе бачили добре – де ж провидливість моя непомилешна? Де мій розум бистрий?

Я хоч так собі не приказувала, та такеньки думала.

Тільки мені хвилиночка вільна, – я зараз до Марусі побігла, постукала у віконце: – Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом: – Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона іздригнулася і пильно на мене поглянула, тихо її очі засяли; личко спалахнуло рум’янцем, і каже мені: – То що?

– Правда сьому, Марусе? А я Катрі віри не йняла, я не думала… І дуже ти його любиш? І давно вже?

– Я за його умерла б, – говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смілим, – я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.

– Він же до тебе не залицявсь ніколи, Марусе? Він до Катрі… до іншої.

– Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі…

– А тобі ж, Марусе? Тобі тільки мука, печаль та горе?

– Хоч горе, – я від його усе прийму за добре.

– А мати ж твоя?

– Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

– Та вона замічає, що ти в’янеш, вона тим печалиться…

– Коли б же діялось по моїй волі, коли б моя сила, то я б рум’яніла!

– Як же ти заміж підеш?

– Я не піду заміж.

– А мати стане силувати.

– Що ж? Важко мені буде.

– Та вже ж важко за нелюбого йти!

– Ні, я кажу – буде важко, що мати вмовляти стане, а я не піду…

– Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

– Я нічого не дожидатиму й ні на що не вповатиму.

– Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш!

– Нехай! Аби я його кохала.

– Лихо тобі із тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюсь.

– Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…

– Прощавай, Марусенько! – кажу їй.

– Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пішла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Іду собі та думаю: чого то на світі не бува, аби здорова наша голова! І той Чайченко! Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зітхнула, та й сказала: «Годі!» І годі.

– А що? – пита Катря в мене, всміхаючись, – чи ж я не вгадала?

– Твоя правда, – кажу. – Нещаслива дівчина! Жалко мені її дуже! Гірка їй доля судилася!

– Гірко даремне кохати, – промовила Катря, – гірко даремне дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хіба так, навдогад що, скаже Катря: «Нащо те кохання у світі?» А Маруся: «А коли серце кохає – як не кохати?» Катря собі: «Який прибиток з тих любощів, – чи ж варті?» А Маруся: «Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання…»

Часом Катря як посмівається, часом ніби як завидно їй чогось стане…

Все вона світом нудить, все ні до чого у неї нема охоти, ні до чого жадоби.

– Катре! – кажу їй, – так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!

– Аби то! – вона мені, – аби день до вечора! Мати їй убрання хороші та пишні купує, – вона ледве подивиться: згорне, та й забуде; мати посила її в гостину – нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди світом нудить.

Мати дуже тужила, та ще й страхалася – що буде з нею. Мене просить: – Не одходь ти од Катрі, покинь усе, ходи із нею! – Батько нічого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрізь стрінемо несподівано. Нічого не скаже, – спогляне на Катрю і мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лісі! Ходимо з нею – я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такі було ходимо, що й птаства не полохаємо…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 244 – 246.