12

Марко Вовчок

Що далі, то гірш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас із Марусею словом сердечним: «Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!» А то зовсім одцуралася усіх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш – «що треба? чого хочете?» До матері як нерідна дитина; від батька далеко сторониться… Де там в селі пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче – і їй наче любо вдивлятися, обміркувати тут – і дивиться і слухає вона так, що ніби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловік нікчемен у світі, і говорить, було: «Оце люди! Що той розум людський!»

Стала вона якась холоднувата, спокійна, хоч і сумна, і смутная.

– Боже мій, Катрусю! – згадаю їй: – як колись – що ти за весела була!

– Була весела, – одкаже, – бо перше було жити легко у світі, як дурному з гори бігти… Тут мені дещо нахватилося – зупинило мене… Спитала я тоді: що то за життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ родиться? Живе на муку – родиться на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти – усе проходить, як дим, усе минає, як зілина…

Почне було такечки говорити, тільки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

– Скажи мені, Катрусю, – питаю одного разу, слухаючи тії мови її суворі, – чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всміхнулася.

– Не бійся, не бійся, – каже, – я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

– Як? Вже забула?

– Ой, Химо, – промовляє, – як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе – як усе минає. Що було нам дороге, над душу, – бачимо, аж порошинка пильна!..

Змагається з нами, що нема у світі ані добрих людей, ані правди у людей. – А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді. А де ті добрі?

– Мати ж наша? – кажу… Перехопила мене:

– Мати, батько, родичі? Та свій своєму поневолі вже брат! А нехай-но в одну річ вкохаються та вдадуться, – побачиш тоді, які добрі і яка правда!

– О, є у світі добрі люди, є правда! – говорить Маруся.

– Хіба у наших мислях із тобою!

– А що се, Катре, – кажу, – се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на світі?

– Що певного у світі? От мені певно те тільки, що я безщасна…

Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане і приплакане. А ми ізмовкли. І оце ні ласкою, ані жартом не визволить її і на хвилину з того льодуватого суму…

Мати терпіла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрі… Батько теж слова не ронив, тільки батько одмінився якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його ніколи не бачила… Не постерегла того мати, і вже ж ні Катря, а щось у йому одмінило. Се я, цікава, сама тільки я завважила. Став він ніби на виду похмурніший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став піклуватий такий; казав би ніжний…

Якось Катря, дивлячись у віконце, промовила: – Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли тепліш стане! – То як він виглядав того ясна! Як ждав на тепло! Як ще звечора виходив і дививсь пильно та вважливо округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночі; а, лучалося, удень засне коло свого віконця. Увійшов одного разу батько – дверима грюкнувши, Катря іздригнулася… Як він після того тихенько уступав завсіди або пережидав надворі, на пекучому морозі, щось ніби там роблячи, а нудячись без діла, поки довідається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку – хвалилася, що добра.

– А справді добра, – казала Катря.

– Добре, коли б і тобі таку, – говорить Пилипиха.

– Добре б і мені, – каже Катря.

На другий день рано батько із двору поїхав, – у тиждень повернувся – аж у другому повіті був: привіз нам усім нові кожушанки. Дає Катрі – яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! Як він прийняв якось покірно, що вона брала, не глядячи, що бере, і дякувала… Як він поспішився у місто, коли вона сказала, що там кращі черевики, ніж у нас!

Чайченка ми не бачили, ані старої його матері. Часом було перечуєш через дівчат, що зустріли де, або так їх на ім’я згадають – тільки ми й знали.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 241 – 243.