6

Марко Вовчок

Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, – сидів такий, не гадки, як і вчора.

Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.

Довгенько у хаті тихо було…

– Голубе мій! – заговорила мати: – нашу Катрю хочуть сватати…

– А що ж! Нехай сватають, хто хоче, – з того догани нема!

– Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?

– Я за Чайченка не дам.

Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх: «Катре! Катре! Усе пропаде!..»

Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.

– Дитина дуже парубка вподобала, – просить мати: – нехай же вона в нас щаслива буде!

– Не на те я дочку викохав, – гримнув батько, – щоб я її первому пройдисвіту мав оддати, який там їй в око впаде!

– Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.

– За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі чужому.

– Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усі шанують… Ти сам перве з ними заходив…

– Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх ніколи…

– Велику ласку мені зроби, послухай!

– Годі!..

Катря як скричить, зарветься до хати, – я її за поперек вхопила, у сіни назад одкинула…

– Що таке? – пита батько з хати, біжить мати…

– Се ми йдемо в берег по воду, – одкажу голосно. Та відра на коромисел, та Катрю обіручки за собою…

– Не журись, – вмовляю її, – не журись! Може, ще батько власкавиться – він же тебе жалує!

Як же нападеться на мене Катря! – Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш?

Аж я сама трохи ізлякалася: – Та бог із тобою, Катре, – кажу: – обміркуйся гаразд!

Облилася вона слізьми дрібними.

– Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бігаймо у великий гай, – він сьогодні у гаї дерево рубає.

– Бігаймо, – кажу, – утрися, не плач!

Вона тоді зараз обітерла очиці, і побігли ми до гаю, приховавши відра свої понад ровом у бур’янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливій людині на добру годину ходи, а ми перебігли не зупиняючись. Чуємо вже – сокира цюкає і голос вітер до нас зносить – пісні хтось співає.

– Се він, – впізнала доразу Катря.

Тут ми його й побачили обидві заразом, ще оддалік…

Вже тоді вісень ішла; лист червонів, жовтів, в’янув і обсипавсь, і котючий вітер низався поміж деревом безлистим.

Голосно і просторо стало округи, у свіжім гаю пахущім…

Бачимо його, а він нас ще не бачить – співає. Катря припинилася.

– Що він таке співає? – спиталася, вжахнувшися співу того: – що він співає?

– Послухаймо, – кажу, – то й почуємо… Ходім ближче.

– Цить! Постривай! – шепоче мені.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев’я і пеньки свіжі; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав, – задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.

Отака була його пісня.

Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, – і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші – та до інших серце вже не приляже, до нікого:

Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,

Та не буде так, як першая, мила!

– Яких се ти пісень співаєш? – покрикне криком Катря, наче себе не пам’ятаючи.

Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, – знов пустив, і знов сокиру підняв.

– Спасибі, – каже, – спасибі, що прийшла, а я не сподівався…

– Боже милий! Якої ж смутної ти співав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я – друга?

Він так ніби трохи ізмішався…

– Лучче, – одмовляється, – лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум’янцем уся закрасилася, як те слово почула, – вона усе своє горе забула…

– Ні, – каже, – я знаю, що ти мене вірно любиш, а я тільки пожартувала, – збач мені те…

Та й знову перескоком:

– А нащо такої смутної співав? Проти чого співав такої?

Тоді вже я з-за куща озвалась:

– Чи забула, – кажу, – голубонько-гуркотливочко, чого бігла сюди?

– Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

– Що ти кажеш? – пита її Чайченко, вклонившись мені. Усі ми посідали на прикорню.

– Батько за тебе дати мене не хоче!

– Має другого зятя до руки?.. Кого се? – пита він, та чудно мені те, що пита він ні весело, ні журно, наче за хліб-сіль подяку складає.

– Когось там думає на моє безголов’я, – говорить Катря, заплакавши.

– Вже зять нарекований! – каже тоді Чайченко. – От воно що! Кращого знайшли! Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать…

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули… Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устає…

– А тобі ж як? Ти що думаєш? – пита Катрі.

– Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? – одкаже вона.

– Та хто вас зна, хто й розбере! – промовив Чайченко гірко: – покохаєте вранці, забудете ввечері!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Він тоді узяв її за руку.

– Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

– Як? Без тебе? Хіба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

– Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!.. Прощай, дівчино! Бувай здорова й щаслива!

– Та що се ви, – говорю я, – та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобігти? – може, ще й ні за що буде на долю нарікати. Сідайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посідали; він сумно дививсь, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася.

От і стали ми радитись. – Не треба батькові докучати слізьми, – кажу. – Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає, склавши руки.

– Я батькові до ніг упаду, – нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. – Як не віддасть мене батько за тебе, я вмру!

– Ти й до ніг зажди упадати, – мовлю їй, – і вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, – кажу, – не займай батька, нехай він сам трохи вгамується.

– Та яково ж отакечки й не знати – чи мені жити у світі, чи лежати у домовині? Ой лихо моє! Лихо моє!

– А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й є: терпи-терпи, надійсь та сподівайся, – виводжу Катрі.

– Або ще й сподіванку покинь, та живи собі так, як без неї живеться! – додав Чайченко. Знав, бачте, парубок, порадою втішити…

– Розумний не стратить надії, – я йому: – треба сподіватись, живши…

– Поки не зрадять, – знов мостить він.

А Катря тоді до його пригорнулася.

– О, – каже, – оце я тебе зраджу?

Аж і він на таке любе словечко всміхнувсь.

– А нам пора додому, – нагадую, – щоб часом не нажити нам собі лишенька!

– Іди, Химо, голубочко! – говорить Катря. – Я ось тільки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку… Я пішла… Що й казати! Я ще під гаєм чималу годинку тривала тих двох слів… Та вже добре й те мені, що вона прийшла трошки спокійніша і веселішая.

Допали криниці, та боржій, сповнивши відра, додому побрались. Нас перестрів батько…

– А до якої се криниці ходили? – спитав.

– Ми ще й прогулялися собі трохи, – одказую йому. Він подививсь мені в вічі й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють… – Батенько! – промовила.

І пішов собі, наче він не завважив і не чув слова її благащого…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 219 – 223.