5

Марко Вовчок

Ходила Катря у Любчики нібито заполочі позичати червоної, та й повернулася додому ік вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де і по що: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочі вдруге по чужих селах».

По тім слові батько вийшов з хати, запаливши люльку.

– Що тобі, моя дитино! – упада вже коло Катрі мати, – уступила до хати біла, мов білочок… що тобі, доню?

– Нічого, мамо, нічого!

– Де вже там нічого! Журиш ти мене, дочко

Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дівчата, у садок поскорилися.

– Що ж таке, Катре? – питаю.

– Сьогодні він увечері буде, – він сьогодні прийде до мене…

– А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

– То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усі – я до його вийду!

– Та як батько почує, то не пустить, – кажу: як вже ти собі там не ймися, а мусиш зостатися тоді.

– Я не зостануся, я піду!.. Чого ти на мене напалася, недобра дівчино?..

– Я тобі саму правду говорю, Катре; хіба ж я нападаюся на тебе?

– Не треба мені такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти мені не щира подружниця, ти мені не хочеш у помочі стати, я сама за все стану!

– Слухай, лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? Я правду тобі виказала, та я ж тобі і в пригоді стану, коли вже не можна інако…

Тоді вона мене цілувати, тоді вона мене обіймати! Почали ми змовлятись, як двері відчинити Катрі і як їй вийти. Радились і Марусі питались, що вона думає, – сама вона нічого не говорила й нічого не питала, сиділа собі тихо, як на могилці…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була. «Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, і жалувала мене любо і розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А він усе оддалік стояв, не підходив… Так-то вже мені гірко стало! «Я, – кажу, – сії осені заміж піду». Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? «Що?» – запитав він у матері, а вона йому каже, що я заміж піду восени…

Я тоді попрощалась з ними. Вона зітхнула, провела мене трохи і каже: «Шкода мені тебе, дівчино!..» – що я аж слізьми вмилася… Одійшла трохи, стала, – та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли він і виходить із воріт, і йде… Я хочу далі – не можу… Діждалась, що він близько до мене зблизився… Зблизився: «Чи правда сьому?» – поспитав… Дівчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у світі… Довго говорити не можна було: усе знакомі люди доходжали улицею; тоді я йому сказала – нехай прийде до мене ввечері, він сказав – прийде…»

Скоро наші старі поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сіла, щоб сон не хилив, та мені не спалося: лихо та й годі дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

«Як се вона таїться, – думалося мені. – Що їй добре, то й забула про мене, яково тут мені дожидати, боячись… Такі-то люди на сьому світі!»

А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я, та не при батькові-матері зросла, живу у чужій сім’ї з ласки; що не пожалує ніхто мене щиро, не любить ніхто душею усію… І за що я перше дякувала, з того самого тоді сліз гірких уточила; за що було, хвалити бога, вік байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, ізвела голову, погляну – як-то округи мене сумно усе, а у вікно вже світання синіє…

Очутилася я якось одразу, та й самій мені чудно стало; чого се я такеньки і чим зажурилась? Хіба ж я не знала Катрі, що вона до світу забарить? Та й яка б то дівчина з кохання поспіхом дбала? І чи я ж сьогодні всиротіла? Чи се тепер тільки зубожіла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрі назустріч – за ворота. За ворітьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибігла весела.

– А що, надивилася? наговорилась?

– Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

– А він же, що говорив?

– Питав, чи дуже я його люблю… Він прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зіходитись. Прилучилося мені, проводивши Катрю, того Чайченка зустрічати. У неділю, або в свято яке, ідемо удвійзі з Катрею, немов погуляти ранком тихим, та й вгледжу було я Чайченка, – усе він наче смутний… та й спитала якось Катрі:

– А ви із ним ніколи не сваритесь?

А вона мені:

– Що се тобі бог дав, Химо! Оце б із ним сваритись!

– Та чого ж він наче невеселий ходить? – кажу.

– Такий завсіди, – заговорила, сама тут миттю впечалившись. – «Ти смутний? – питала я його. – Чого ж ти смутний?» А він мені: «На світі більш смутку, ніж радості!» – «Що говориш, серце, та я, як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на світі живе!» – «Се, – каже, – се такеньки бог дає тільки дівчатам та пташкам співочим…» Такий він, такий, Химо! І говорить, і жалує смутно; а по тому, ще мені любіший, ще миліший…

Постерегла мати, що діється щось, поспитала. Катря призналась матусі. А мати головою журливо похитала:

– Оце і твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вік, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа і благословить і допоможе!

Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні – того не знали ми. Правда, що двічі, а може й більш, він якось пильненько на нас споглядав. Ми було собі говоримо, що як се буде – Катрине весілля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, – ми й пополошимось усі: одна схопиться, друга шукає чогось за запічком, третя голку загубить, – батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: «А в якому кутку пожар в нашій хаті?»

Ми й скаменіємо перед ним… Він почне про господарство що говорити матері, яке діло загадувати, ми візьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасуваться було? Ми думали, що він прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко і багатий, і молодий, і дочці любий, і люди Чайченка не цуралися – чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрінуться з Чайчихою, посядуть рядочком і потиху розмовляють собі любенько, а прощаються, то обіймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у неділю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов і собі не забариться нас одвідати; та й пішлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Яків восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хороші люди – за ними нажиться!

– Дай боже щастя! – говорить Пилипиха.

– Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловік згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хіба не гарний? Сей хіба не добрий парубок? І заможний…

– А ти мати, чи ні, своїй дочці? Як почне він примхати, то ти й рученьки попустиш – нехай мойму дитяті доля гине.

Вже як тільки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: «Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре діло – доводьте ж йому краю!»

Та й одпочити не дає часу; підмовляє та підговорює: «хутчій, хутчій!» Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчій…

Почала мати заходити коло старого, та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

– Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, – се матері втіха від бога, а не син!

– Вже того не знаю, який він до діла, – каже батько, – а щодо танців, то вдавсь: дівчатами, як мухами, увиває.

– А що ж, мій голубе? Як веселого норову, то весело із ним і жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме і подружжячку смуткувати не дасть.

– Не жодну й тугу танцюра розтанцює! – на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: «а моторний, а розумний, а славний». Пильно батько їй у річі поглянув.

– А що се хвалиш, – змовив, – неначеб зятя?

– Як воля божа та твоя вгода, мій голубе! – одкаже йому тихо та умовно так уже!..

Ми з Катрею сидимо – не д'хнемо…

Старий подививсь на жінку, подививсь на дочку.

– Не шукай дочці пари, стара, – промовив, – вже я їй сам пару знайшов; восени заждіть.

Стара зирк на дочку, – дочка обмертвіла либонь; сплеснула мати руками та на його:

– Мій ти голубе милий! За кого ж ти її ддати хочеш?

– Се вже мені знати. Та й вийшов з хати.

– Годі, доню! Годі, дитино моя! – вона до Катрі. – Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годі! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батькові; я його буду за тебе прохати…

– Ідіть, мамо, йдіть-бо – просіть зараз! Ідіть, мамо, йдіть!

– Не можна так, доню! Так гірше буде: зажди трохи…

– Мамо, мамо! Яково мені зажидати!

Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?

Слухаючи, Катря поливалася слізьми, та все своє, знай, правила: «йдіть, ідіть зараз!»

– Катре, – говорю, – буде гірш з тим поспіхом: ми кинемось до батька – благати, а як він прийме тепереньки? Що ж, як він згукне нам оте своє «годі!» та й нагадувать іще не звелить?

– Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же мені важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажіть, мамо!

– А от зараз, по обіді, ви з Химою вийдіть з хати, – я тоді йому скажу… Я тоді скажу і поблагаю… Для своєї дитини й голову під сокиру покладають, а то б мені ще не попіклуватися тобою…

– Я ждатиму, – промовила Катря: – я терпітиму.

А ждала вона так, як от пташки сидять у клітці, – що вже нікуди летіти, то б’ються, де зачинені.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 214 – 218.