16

Марко Вовчок

Повінчали їх восени.

Мені тоді було важенько. Усе було кажу собі: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було міркую і обміркую добре, – а не помагається… Почала я тоді частіш до Марусі ходити – легше наче мені стало… Одно, що Маруся була мені завсіди добра, а друге, що цікавість моя: як то вони живуть із собою? Почала я до них учащати.

І було як не прийдеш до їх – сумирно і согласно, та тільки чогось дуже вже порядно, – от кажіть, гості усе сидять, а господарів і нема. Нема, як то бува часом, чоловік і жінка гостей вітають: «Ану, чоловіче, внеси з комори, що там!» – «Ану, лишень, жінко, частуй любих гостей!», що бачиш, живуть вони, як свої, і все у їх вкупі: болещі і радощі, думки і гадки, варти і жарти: чи заговорить один, другий перехопить – докаже… А молоді Чайченки хоч і рядком сидітимуть, та була між ними як стіна залізна. Чи той підніметься, другий уступає геть, місце дає, – доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, – він до неї, як зять до тещі.

Пилипиха сумувала, віддавши Марусю заміж; з суму того занепадати стала.

– Як бог милує? – пита було в неї мати.

– Сама живу, – одмовить; того не скаже, що сумно самій жити, ні в світі.

Ходить до дочки і завидно їй бачити, що там без неї своя сім’я.

– А що, як дітки ваші? – спитаємо.

– Була у їх в гостині, то усе гаразд.

– Свекруха вашу Марусю дуже любить, – як свою рідну дитину.

– Маруся годить свекрусі, як мені годила…

З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тільки як з чужим-чужісіньким чоловіком, що нічого йому казати, ні об чім його поспитати.

– Мій зять, – говорить було, як от кажуть: «далекий повіт».

– Оце в вас тепереньки двоє діток: і дочка й син, – думає хто улестить, кажучи.

– В мене одна рідна дитина!

Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй – в неї наче і очі й вуха позавішувані. Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчисі, що та було ночі не досипляє, – Дума, за що ласки одпала та як знов під ту ласку підійти? Сама так нам признавалася. Далі стратила надію власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату – вона тихенько з хати, – десь хоч під тином перебуде. «Діждуся, що вона попрощається, тоді і увійду – не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнівити – бог із нею! Якби не вона мене смутила, то б мені таке добре життя було з ними. У хаті в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я більше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? І такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб’яча та прихильна, ся Маруся!»

Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла. Не дуже й боліла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити; додому тільки на ніч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселіш стала.

Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тільки навідується; що який він смутний, та нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома… Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нікому не казала – я хотіла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої ті підходи цікаві, а тиха, добра та ясна у своїй хаті.

Що далі забувалася небіжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурніша – важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу раділа, що він з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устріч йому виходить… По ниточці до клубочка, як-то кажуть, і Пилипиха вже вмічати почала, що дома він не говорить і смутує, а йде – вибирається з господи – то й очі блищать…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 254 – 255.