10

Марко Вовчок

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усі ми такеньки до неї й кинулися…

Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь – змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

– Та не так-то добре, – одказує мати, – як би серденько моє жадало!

– А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як обхопить її руками, як заридає: – Де він? де Яків? – вимовила.

Стара її жалує, – говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водиці…

– Коли буде він, скажіть мені! – просить стару Катря.

– Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій…

– Нема батька!

– То раненько прийде.

– Завтра раненько! – промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.

– А що ж батько вам каже? – пита Чайчиха, – що каже він?

Годі їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче! – Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю, та промовляє: – Годі! що се ви!

– Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.

– Як пороблено? Хто йому поробив?

– А та ж удова, те моє лихо пекуче! – каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. – Не судив господь нам поріднитись, та ви мені, як наймиліша родина… Слухайте ж усього горя мого!

– Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така – що й летючі слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок – ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його…

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:

– Як я його прохала : покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав’язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів… А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що, сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі… Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів – я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню – йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела, і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров’я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив… Дала вона якесь дання йому, – якісь чари зачарувала…

Я, моя матінко, ріки сліз вилила – благала: сину, оженися, – коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не сміється. Довго він мене не слухав, – а далі сам схаменувся. Була у нас дівчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватів – дівчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке, або вже то заподіяно так було: з другим парубком дівчина повінчалася… А тая безбожниця йому, під вікном нашим стоячи, вигукнула:

– Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні! – І з реготом пішла собі – у долоні плеще; а він за нею услід біжить, як дитина, а він, як дитина, плаче… Вона побралася із тим своїм багачем, поїхала із ним, та хутко з його родичами усіма посварилася, з людьми поневірялася – не схотіла жити там: вмовила чоловіка у Хмелинцях хату купити, і знов у Хмелинці вкинулася… Тоді вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів. Люди вже стали хитати на його головою…

Я усе спродала своє, і селитьбу, і товар, який був, та в Любчики ми перебралися від неї… І бог мені допомагав: Яків одужав, став неначе трохи забувати, на вечорниці став ходити, – колись він у мене між усіма парубками так і сяяв! От він вашу дочку вподобав… Я вже долі йому сподівалася, – сподівалася, що старий ваш таки змилується – коли Яків:

– Не хочу женитись! Не буду!

– Я плачу, я питаю, я падаю:

– Не хочу!

І прочула я, що в неї чоловік вмер: де вже з нею на світі задляється! Несподівана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Він і поїхав… Я за ним; прохала, ночі не всипляла, дні не вгавала – він не слухає, він для неї і матір стару і самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене, і мій Яків поміж іншими… Я вже хотіла додому, та до вас, усе лихо сказати, – коли Яків до мене прийшов, та й впав на лаві… Що таке?.. А се вчора ізнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тоді Якову говорити, вмовляти – і він слухав мене… Думали – як вашого старого вблагаємо, так і весілля буде… Та, мабуть, вже подія така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому одинокому бідолаці!

І стала Чайчиха плакати сильне, і мати плаче. Катря швидко із хати вийшла; я – за Катрею…

– Катре! Катре! – кличу, – не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: – та куди ж ідеш, Катре?

– Не знаю… куди-небудь дальш від хати… Так от чого він такої пісні співав! от чого він смутував! Він не мене любив – її.

– То було, та вже тепер пройшло – і ти не думай… Добре, що обміркувався він, – збач йому: нема того Древа, щоб птиця не сідала!

– Боже мій, боже! Він мене не любив і не любить!

– Бодай тебе, Катре! Хіба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, – нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить…

Вона озирнеться на мене, – як схопить мене за руку:

– Ти мені не згадуй його на ім’я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревні її слова перехопили… Господи! Як вона плакала, як ридала! Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала! Мене не слухала – не чула…

Там утерла сльози і знов швидко завернулася до хати. У хаті мати з Чайчихою горюють удвійзі.

– Я не піду за вашого сина, – промовила голосно Катря.

– Як? Що? – питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постаті. Злякалася й мати.

– Не піду за вашого сина, – ще голосніш говорить Катря, – не хочу. Хоть і батько даватиме – не піду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слізьми вливалася.

– Чари, каже, чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: «бурлакуй довіку!»

Усі плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тільки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чайчиха тільки сказала: «така вже доля!», – ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж іздригнулася), та й пішла собі додому, горюючи.

Катря за нею услід подивилася. Сіла на лаві й дивилася по хаті, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала – та недобре ще обміркувалася.

– І добре, доню, – озвалася до неї мати, – батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собі до пари… – та й хотіла її пожалувати…

Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає – у нас в хаті ридання голосне та гірке, та розпачливе. – З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тиші ночній зітхне мати, або я ворухнусь – усе те, кожен одголос наче побуджає, наче додає тузі сили – і тужить вона знову, і ридає, і побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усі тихо собі у смутку. Ніхто не порається, не робить нічого. Так і сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

– Ну, кажіть мені, що ви казатимете, – кажіть, чи не мерлі вставатимуть? – Та одхиляючи нас від себе, та не слухаючи нас, нарікати стане, жалкуватися: – Коли б же хоч попрощатись прийшов – коли б же хоч ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та мені з-за його плеча удовине личко красовите движітиме… мені їх любі слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого він смутував! А я, щоб ви знали, я його ще більш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох важко, важко ж мені!..

– А чим він винен, що перше любив? – вимовила Маруся.

– Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

– Коли ти його вірно любиш… – щось почала знов Маруся…

– Чи ж я не любила вірно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер мені що? Лучче б я його поховала!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 235 – 239.