11

Марко Вовчок

Час збігав; туга якось потроху втихла – та на усе розляглася. Пішлися тоді Катрі оті ранки довгі, а ті вечори ще довшії, ті дні, ніяк не перебутні, – що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе ніколи.

Уночі вона мало спала; устане – ні об чім не дбає; сяде коло вікна, ізложить руки, сидить та в віконце дивиться. Такеньки тижні сходили, що вона, живуща, була наче мертва. І ми ходимо – наче що в хаті вмерло. А разом, якого-небудь веселого, променистого ранку, або тихого темного вечора, вона як оживіє, – такими ревними, гіркими сльозами обіллється! І тужить, і ридає, і б’ється до втоми… – і знов стихне, і знов наче ніщо їй не доходить до-жива.

Хотіла з нею мати говорити, хотіла питати, – просить: «не говоріть нічого і не питайте нічого». Ні зо мною, ані з Марусею розмови не хоче; часом ніби з нас сміється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собі. Вона тільки судила та сварилась, що мати кориться чоловіку, що з того усе лихо встає, – та більш вона доводила того гнівом своїм, аніж словами.

Діждали ми батька з дороги. Повернувся він такий, який пішов – неласкавий. Осмалений сонцем та обвітрений, здававсь він ще похмурніший ніж був.

Повернувся додому увечері; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грізний почувся. Ми кинулися, я і мати, йому назустріч, кличемо Катрю за собою: «іди батька стрічати». Він у двір уступив, нас минаючи, тільки мовчки вклонився, – ми так і стоїмо; – він опорядив усе, – тоді у хату, сів на лаві оддалік од усіх. Мати вечеряти просила – він кивнув головою, що добре, і вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тільки одного разу його очі бистрі споглянули на Катрю пильно, – начеб осмалене обличчя побіліло трохи, а він нікому не сказав нічого.

А Катря стоїть коло стіни, сама, як стіна, біла, – бачу – зомліває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

– Втомився я, – каже батько.

– На добраніч вам, – кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у світлицю. Вона сіла і трусилася уся.

– Що тобі, Катре? – питаю. – Чи ти батька ізлякалася?

– Ні, ні… я тільки спогадала… як тоді благала я батька, як нарікала!.. тоді в мене було щастя… тепер вже ні об чім мені просити дома, нічого сподіватись з сторони… Нема в мене нічого, – я сама нещаслива!

– Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, – годі! – вговоряю її.

– Втиши ж ти перш моє серце! – одмовила ридаючи.

Ніч ішла в тузі та в жалю.

– Темная ніч яка! – промовляла Катря сумуючи, – яка темная та довгая! – А стала зоря розсвітати, стало сонечко ясненько сходить, – каже: – Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночі – боже милий!

Мати тим тільки свою журбу тішить, що сеє безталання Катрине буде батькові вгодне; хутко й поспішилася сказати йому:

– Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

– Повісти, як усе було, – не вмини нічого! – велить.

І усе йому мати повістила, що було.

– Зглянься на дитину бідну, друже мій, – просить батька: – вона послухала, покорилася, а нещаслива.

– Вона не мене послухала, – одмовив батько, та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала – гніву не вбачала, тільки думу-думу на чолі високім похмурім.

Далі він пішов собі із двора – так, як ік гаю побрався, – а тії пори вже не було ніякого діла в полі…

– Як він прийняв теє, – не знаю, – говорила мати, смутно виглядаючи його додому.

Він повернувся увечері пізно.

Увечері всі у хаті зібралися, усі вкупі перебули його, довгого вечора того. Усі робили кожен своє діло.

І багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, – от як, бува, при недужому, що к смерті недугує, сидять люди не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляється, бо нема їм у слові поради, а час іде, тихо йде, дуже тихо, – то, ніби, разом як промигне кілька годин, і знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душі.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 239 – 241.