20

Марко Вовчок

Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується мені часто чоловік Палій, що як в його дитина втопилась, хата згоріла, – він ішов улицею, та весілля забачив і каже: «а ті люди ще женяться!»

Згадувався мені чоловік Палій… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний – я не пішла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити – не схотіла робачком стати… Він пожурився за мною та з іншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотів мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, – він таки матір присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пішла. Сей був мені зовсім не до сподоби: ревнивий, незвичайний – він і любив якось, наче бився.

Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрінути. Як він очима на мене світив! Мати жалкувала, що я не пішла заміж; батько тільки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Він об неї не говорив, та вже й ні об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах, багатів не дбаючи. Його Катря одцуралася, – він усіх за те відцурався людей: і своїх рідних і чужих. І вже до смерті такий остався самотній і неласкавий. Як занедужав він на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрі, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, і гроші їй послали.

Тяжко було одного дня батькові дуже, – мати сиділа біля його, та й каже: – Друже мій! Дитина наша приїде до нас.

Він разом підвівся сам, дивиться на неї. Мати знов каже: – Катря до нас приїде.

Дожидали Катрі – Катрі не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав – як дожидав! І мертвів і оживав. Ані слова ніколи не промовив – чому не їде, чи буде – ані одного! Тільки звечора казав: «я помру завтра». На завтра і вмер він.

Як поховали його, то в кілька днів лист од Катрі прийшов, що пише «молитимуся за батька мого душу, а гроші, що мені прислані, на церкву божу віддала, – будуть поминать, будуть гріхи ізбирать»…

Знов жилося…

Була в нас у слободі бублечниця, а в неї наймичка – велика, чорнява дівчина, роботяща, а вже непотороча така, як рідко, – то було стрінешся із нею, питаєш: «Що робили ви?» – «Воду носили, бублики пекли», – одкаже вона спокійно. – «А завтра що робитимете?» – «Води принесемо, бублики спечемо». – «А позавтрому?» – «Будемо воду носити, будемо бублики пекти».

Вмер в їх хазяїн – дівчина трохи заклопоталася, поки його поховали.

– А що в вас?

– В нас хазяїн вмер, і поховали.

– А тепер як?

– Воду носимо, бублики печемо.

Дівчина було говорить спокійно, стоїть свіжа – а тут і слухати ніяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такі в бога!

Нам день минав, день розсвітався, весна йшла гріючи; наближувалася зима з морозами – усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давні радощі; були в нас старі сумування – до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсім не так було! Тоді, як серце та душа живі, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вітаєшся: яке дерево! зеленися, дерево, розвивайся! оце, як шелестить! Глянеш на поля, на луги – які поля, які луги! Аж сміється щось в тобі…

А вже як життя лічиш своє понеділком та неділею, то все тобі байдуже: що нове, то заклопоче тільки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безвтішне!

Такеньки ми жили. Коло нас одні люди вмирали, народжались другі… Часом звали нас на весілля – ми ходили на весілля… Найчастіш я ходила до Марусі.

Марусі не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гіркої, та од живої води… їй сонечко не так світило, як нам; їй і пташки іначій щебетали…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 267 – 268.