13.07.1988 І впала звізда полин

В.Левочко

Книжкові обрії

Що спільного між цією гіркуватою степовою рослиною і тою біблейською звіздою, яка пророкує загрозу апокаліпсу? Полин – Чорнобиль. В ті трагічні весняні дні 1986 року люди ніби схаменулися. Так завжди буває в екстремальних ситуаціях. «Чорнобиль – це останнє попередження людству» – слова американця, що одним із перших протягнув нам руку допомоги, сорокарічного лікаря Роберта Гейла, згадані письменником Ю.Щербаком у документальній повісті «Чорнобиль» я переписала до свого записничка ще тоді, рік тому, коли повість вперше була надрукована журналом «Юность».

Нинішню публікацію її у «Вітчизні» автор повинен був попередити деякими поясненнями, що він і вчинив. Все-таки, лихо сталося на Україні, неподалік маленького, світовими картами не згаданого місця, що називається Чорнобилем. Написана вона українським письменником. Надрукована у Москві, у російському журналі. Як пояснює сам Юрій Щербак, таке завдання, тобто написати про трагедію квітня 1986 року, він отримав від російського часопису. Зупиняюсь на цьому детально тому, що ситуація в республіці склалася важка не тільки по відношенню до розвитку української мови. І досить закривати на це очі. Між іншим, якщо не помиляюсь, то не тільки з повістю Ю.Щербака доводилося знайомитися за московськими публікаціями. Чому?!

Ю.Щербак у повісті «Чорнобиль», говорячи ніби зовсім про інші речі, переконливо доводить, куди затягує нас звичка мислити по-старому і, виходячи з цього, приймати відповідні рішення.

Починаючи читати український варіант повісті, я сподівалася просто переглянути її, адже російську публікацію пам’ятаю добре. Але, не відриваючись, перечитала обидва номери «Вітчизни» (4 і 5), пробуджуючи в собі спогади тих нелегких днів. І, мабуть, не лише для жителів поліського краю світ розколовся тоді на «до» і «після». Ось і Ю.Щербак пише: «…яким далеким, ідилічно безхмарним видався нам тепер той дочорнобильський світ – спокійний, неквапливий, самовпевнений, роками немовби занурений у напівсонну, поблажливу, вседозволяючу благодушність».

Повість «Чорнобиль» написана людиною, яка мобілізувала всю енергію душі, яка прагнула говорити правду до кінця. І зробила це. Бо що гріха таїти, про справжні масштаби аварії ми не завжди дізнавалися з офіційних повідомлень. Та й панікерів знаходилося чимало. Автор говорить про це з болем: не маючи достовірної інформації, люди вимушені були прислухатися до західних радіохвиль. Це правда. Але разом з тим Чорнобиль став для нас одним із яскравих проявів гласності. Все-таки хоч і з деяким запізненням, але ми дізналися про трагедію тієї ночі. І сприйняли її не локалізовано. З особливим трепетом повторювалося в ці дні слово «шестеро». Шестеро пожежників, які першими прийняли на себе вогонь Чорнобиля, стали національними героями. І хоч імена їх відразу ж стали відомими, тоді, в той жаркий період, ми просто говорили: шестеро!

Ю.Щербак не ставив перед собою завдання виявити, хто є хто в тій ситуації. Він просто розповідав про людей, які діяли рішуче, блискавично, забуваючи про загрозу власному здоров’ю і життю, і про тих, для кого усвідомлення трагедії не стало внутрішньою мобілізацією.

Не ставив автор перед собою й іншої мети – показати невідворотність подій, їх закономірність.

Я теж до аварії нічого не чула про статтю Л.Ковалевської в «Літературній Україні» про неполадки у будівництві п’ятого реактора, яка після подій на четвертому сприймалася пророцтвом.

Значне місце у повісті відводиться роздумам – не стільки про причини аварії, як про уроки Чорнобиля. Мимоволі пригадується пророча назва попереднього твору Щербака «Причини і наслідки». На мій погляд, велике ідейне навантаження несуть сторінки повісті, де автор веде діалог з В.О.Легасовим, членом урядової комісії на Чорнобильській АЕС, людиною, про трагічну долю якої ми недавно довідалися.

І для автора повісті і для читача несподівані висновки академіка щодо необхідності «техніку захищати від людини» тільки спочатку звучать несподівано. Дозволю собі трохи завелику цитату: «…ми занадто захопилися технікою. Прагматично. Голою технікою. Це охоплює багато питань, не тільки безпеки. Задумаймося: чому тоді, коли ми були набагато бідніші, а міжнародна обстановка була набагато складнішою – чому тоді в історично короткий строк – 30-ті – 50-ті роки – ми зуміли вразити світ темпами створення нових видів техніки і якістю славилися? Адже ТУ-104, коли він з’явився, це був якісний літак. Атомна станція, яку створили Ігор Васильович Курчатов та його соратники – це було і піонерське, і добротне рішення. Що ж сталося, чому?»

Задаючись цим питанням, яке, я переконана, кожен із нас ставив у ці дні та й досі ще шукає відповідь, Валерій Олексійович підсумовує: «…та техніка, якою наш народ пишається, яка фінішувала польотом Гагаріна, створювалася людьми, котрі стояли на плечах Толстого і Достоевського».

Парадокс? Несподіванка? Саме так це сприймає Ю.Щербак, мовляв, дивно чути подібне з вуст технічного спеціаліста. І знову ж таки несподіваними слова академіка Легасова здаються тільки у першу мить. Висновок напрошується сам собою: ми стали технарями. Попередні покоління «виражали свою мораль у техніці. Ставились до створюваної та експлуатованої техніки так, як навчили їх ставитися до всього у житті Пушкін, Толстой, Чехов».

Ми могли б і далі цитувати слова мудрої людини, адже в них, на мою думку, зосереджена мораль документальної оповіді Ю.Щербака. Та краще адресуємо читачів до самої повісті. Не кожен з них прочитав її у російському варіанті, далеко не кожен звернувся до українського. Даремно. Нам багато над чим треба замислитись. І не тільки над причинами та наслідками чорнобильського лиха. Над ставленням нашим до історії, культури. Тому звернуся ще до однієї цитати з повісті Ю.Щербака. Ці слова належать В.Губареву, автору відомої п’єси «Саркофаг»: «І найголовніше, щоб ці уроки не минули даремно для нашої молоді. Адже ті, хто народився після 1961 року, після польоту Юрія Гагаріна, природно сприймають, що народилися в атомно-космічний вік. Вони звикли до стартів ракет. Але вони повинні зрозуміти одну річ: якщо вони живуть у такий вік, рівень їх знань і освіченості має бути набагато вищим, ніж у їхніх батьків».

Чесно і мужньо написана повість Ю.Щербака повинна знайти найкоротший шлях до наших душ. Письменник не нав’язує своїх думок, висновків – у цьому плані йому допомагає й те, що висловлюються реальні персонажі його повісті: Арман Хаммер і доктор Гейл, Максим Драч і Любов Ковалевська, Валерій Олексійович Легасов і лікар з Прип’яті Валентин Білокінь, Анеля Перковська та багато інших. І все ж автор повісті примушує замислитися над тим, яку небезпеку несе в собі так званий «мирний атом». Останнє попередження людству… Чи прислухаємося?

Кіровоградська правда, 1988 р., 13.07, № 161 (18123).