16.11.1988 В ім’я майбутніх поколінь
Ася Комська
Екологічний дозор
У ці дні в Києві – тільки й розмов, що про мітинг. Кого не зустрінеш – одразу: був? чув? Як завжди, в переказах дещо зміщується. Залишається найголовніше – тривога. Виправдана. За дітей. За землю. За життя. Усна інформація випереджає газети, радіо, телебачення. Тепер часто йдеться про те, що екологічна тема увійшла в моду. Всі клянуться-божаться любов’ю до природи. Не становлять винятку в цьому й ті, хто її планомірно знищує, хто крок за кроком наближує екологічну катастрофу. Що ж, можливо, для цих охорона природи справді є даниною як не моді, то обов’язковому «джентльменському наборові» визнаних цінностей. Адже так само вголос УСІ підтримують перебудову, демократію, гласність. Дивно тільки, як це ми за такої одностайності ще не вирішили позитивно й переможно всіх наших найболючіших проблем…
Так от – екологічний мітинг у Києві. В таких масштабах – уперше. Цілком зрозуміло: відкладати вже нема на коли. І думати про дім свій треба кожному, не ховаючи голови ні в пісок, крізь який уже просочилося стільки води, ні під м’яке затишне крило.
Якби в Києві з’явилися афіші, анонсуючи зустріч із Д.Павличком, Ю.Щербаком, В.Яворівським, Р.Братунем, Д.Гродзинським, – мабуть, не знайшлося б залу, здатного вмістити всіх, хто звик довіряти цим людям, їхній високій людській і громадянській позиції, їхній незаспокоеній совісті. А були ж не лише вони. Виступали люди з різних міст республіки (дуже «неблагополучних», треба зауважити, міст) і з-за її меж. Ті, що відчули небезпеку, подивилися їй у вічі й не схотіли, не дозволили собі відвести погляд. Пристрасті, можливо, іноді заважали повній об’єктивності. Але ж важко вимагати спокійного розкладання по поличках, коли горить чи валиться будинок. Треба, як мінімум, перешкодити підливанню масла у вогонь чи розкопкам під фундаментом…
І ще – й перш за все – люди мають право знати, що їм загрожує. Віршовані й прозові панегірики мирному атому й великій хімії свого часу достатньо заколисали, приспали пильність тих, на чиї голови обрушуються нині дарунки прогресу. Смішно й злочинно було б відкидати сьогодні прогрес, та ще злочинніше (хоч зовсім не смішно) дозволяти йому просуватися невивірено, навпомацки, ставлячи під загрозу Землю і Людство. Вже стільки було нагадувань… Злочинно притишувати їх, робити вигляд, що все спокійно, а Чорнобиль, Чернівці, озонові діри – це взагалі десь у іншій галактиці й прямого відношення до нас не має. І коли «прогрес» ставить під загрозу святиню Канева, і коли б’ють на сполох черкащани – незважаючи на всенародний протест і на найвищі рішення спроквола таки продовжується будівництво в заповідних місцях Чигиринської АЕС, і коли кримська земля здригається від спомину про неврахованість страшних землетрусів, що можуть у руйнівній своїй силі об’єднатися з «мирним атомом», – не можна дозволити собі самоусунутись од рішень, перекласти їх на чиїсь надійні чий не дуже надійні плечі. Є ситуації, в яких вирішувати мусить народ. Коли свій голос – ТАК чи НІ – має подати кожен.
«АЕС – на референдум! Ми не піддослідні кролики!» – один із плакатів на мітингу. Різкувато, чи не так? Але ж чим і як інакше протистояти сваволі відомств? Тому ж самому Міненерго, що, незважаючи ні на що, користується принципом «нам своє робить»?
Найбільший зал обрано організаторами мітингу. Сіре низьке небо пізньої осені – дах цього залу. Тисячі людей зібралися на площі перед Центральним стадіоном. Не так уже й багато з мільйонів киян. Та після цього мітингу ті, хто був на ньому, ті, хто чув про нього, стали іншими, ніж напередодні. Відповідальність за життя з абстрактної категорії перейшла в розряд нагальної потреби.
Люди, зупиніться, люди, схаменіться! – мабуть, у цьому суть екологічного мітингу в Києві. Провідна тема. Звернення до кожного.
Молода гвардія, 1988 р., 16.11.