15.11.1988 Не заради форми

Геннадій Кириндясов

проводили позавчора “неформали” громадський [1] мітинг “Екологія і ми”

Нотатки кореспондента з екологічного мітингу

Іде мітинг.

Скажемо відразу: організаторам цього мітингу, ентузіастам українознавчого клубу «Спадщина», об’єднань «Громада», «Ноосфера» та асоціації «Зелений світ» вдалося головне – запросити до відкритої дискусії представників найрізноманітніших соціальних верств і професійних сфер. І вже одне це немовби врівноважило важкі «грона гніву», спрямовані деякими ораторами проти розвитку ядерної енергетики, тверезим реалізмом авторитетних учених. А тон розмові – великій, гострій та емоційній – задали письменники Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, Володимир Яворівський, Людмила Тараненко. Мені подобалось, що у виступі письменника, доктора медичних наук Юрія Щербака емоційне й раціональне зливалися воєдино, утворюючи діалектичний сплав «болемісткої» публіцистики та конкретного знання. Передусім сумного і ще далеко не вичерпаного знання про Чорнобиль. У своїй другій книзі про його трагедію, опубліковаиій у жовтневому номері «Вітчизни», Ю.Щербак наводить такі цифри. На території України, що займає лише 2.7 процента території СРСР, розміщено майже 25 процентів усіх радянських блоків АЕС при тому, що лише 10 процентів грунтів нашої республіки придатні для цього. Тому таким зрозумілим є звинувачувальний пафос письменника на адресу Мінатоменерго, що збиралося на додаток до семи АЕС звести ще шість блоків-мільйонників і продовжує, попри протест громадськості, будувати Чигиринську атомну. Тому оплесками підтримали присутні пропозицію Ю.Щербака провести у відповідних регіонах України референдуми з тим, щоб припинити бездумне тиражування АЕС.

Виступає поет Д.Павличко.

А чому б їх не позбутися взагалі? Це запитання, незважаючи на свою очевидну неспроможність і навіть нігілізм стосовно прогресу на фоні різкого виснаження енергії, аж ніяк не здається риторичним завідуючому лабораторією біосферних явищ Інституту літосфери АН СРСР Ф.Я.Шипунову. За його підрахунками, 80 процентів вироблюваної електроенергії втрачається. Ось де треба шукати вихід з екологічної безвиході, у яку нас заганяють АЕС. Як усе просто. Але не треба забувати й про те, що саме вони за твердженням академіка В.А.Легасова, «готують базу для чергового ривка в технології» [2].

Втім, плюралізм точок зору, орієнтація на формування колективної думки, здавалося б, найменше турбували багатьох учасників мітингу. Так, кожен виходив до мікрофона передусім зі «своїми» екологічними тривогами і кожного треба було вміти вислухати, щоб в ім’я загальних інтересів шукати шляхи співробітництва «неформалів» з тими, хто за службовим обов’язком відіпавідає за природоохоронні турботи. Не вислуховували часто-густо. Справді, було прикро, незручно, коли заперечення робітника виробничого об’єднання «Маяк» В.Калюжного деяким ораторам, які висловлювалися за створення на Україні народного фронту сприяння перебудові, було освистано на півслові. І в гулі огульного несхвалення потанули досить слушні пропозиції про те, що центр природоохоронної роботи треба перенести в трудові колективи, створювати на їх базі екологічні пости. Власне, крізь нетактовні репліки й образливі вигуки важко вдавалося тримати увагу аудиторії заступнику голови міськвиковкому В.М.Кочерзі та представнику Держкомприроди УРСР Б.К.Кубраку. Але ж, окрім них, ніхто більше на мітингу не торкнувся болючих екологічних точок саме Києва. Окрім, зрозуміло, вищезгаданого москвича Ф.Я.Шипунова, який ефективними мазками малював сумну картину («ви живете, як в атомному реакторі…», «на Дніпрі створено антиекологічні системи», «є загроза створення мертвого повітря та розриву озонового екрана»…), доки не почулося резонне запитання з натовпу: «Що ви як учений зробили для відвернення екологічної кризи?»

Виступає академік В.Смирнов.

На фоні цих емоційних перехльостів, спроб відвести розмову вбік від екології славо академіка АН УРСР В.В.Смирнова про непорушне дотримання закону компетентності в подібних відповідальних акціях пролунало, можливо, для деяких «неформалів» і не настільки ефектно, зате витверезливо [3]. Воно було правильним у головному: демоиратія не тільки слова, а й діла, передусім нам потрібна. І хай когось примусило плескати в долоні повідомлення прибалтійського гостя про те, що на Ризькому узбережжі можуть собі дозволити на знак екологічного протесту і зібране на березі сміття звалити під державними прапорами [4], мені стократ ближча нехитра заповідь: хочеш чистоти – не сміти. І я цілком солідарний з соціальною установкою члена клубу «Спадщина» Д.Корчинського: «Вибираючи депутатів, ми повинні голосувати й за їхню екологічну програму, кавалерійськими набігами нам природу не відстояти…» [5].

Хоча член-кореспондент АН УРСР Д.М.Гродзінський і не був останнім оратором, все ж його виступ, в якому тривога про долю природи не переростає в панічні настрої, не йде немічно на повідку в «екологічного тероризму», підсумовує в моєму уявленні мітинг:

– Так, екологічна проблема – проблема першочергова. І її треба вирішувати в реальних умовах технологічної ери. Антропогенні навантаження неймовірно зросли, але їх треба переборювати так, щоб і здоров’я зберегти, і про прогрес турбуватись. А для цього потрібні екологи-професіонали. Адже в екології свої закони. З ними повинні рахуватися й ті, хто в полоні емоцій перебільшує екологічні проблеми, і ті, хто не помічає їх за відомчими амбіціями.

Виступає робітник В.Калюжний.

Зійшов з ораторського помосту представник одного з неформальних об’єднань Вірменії Б.Єгіазарян, що повернув свій монолог до становища в Нагірному Карабаху – і стало зрозуміло навіть членам ініціативної групи мітингу: «Час закруглятися». Тим паче, що вже закінчувалась третя година від того моменту, як над головами багатьох сотень людей здійнялися зелені транспаранти з непримиренними лозунгами: «АЕС – на референдум!», «Всю правду – про Чорнобиль!», «Повну гласність – в екології!». Хвилин двадцять ще залишалось до офіційного завершення мітингу, але виступаючі все частіше повторювались, збиваючись на декларативний тон, чи намагались поспіхом обгрунтувати ідею республіканського госпрозрахунку як начебто панацею від екологічних лих.

У мене над вухом загриміла суперечка, що ніяк не стосувалася теми розмови. Вона вичерпала себе, і мікрофони відключили. І ось уже по руках пішов папірець, на якому люди в зелених пов’язках пропонували розписатися.

– А під яким текстом буде підпис? – поцікавився один мій знайомий.

– Під зверненням представників «зеленого» руху до громадян України, – була відповідь. – Невже не чули, як його зачитували?

– Шуму було багато, не все розчув, не все зрозумів, хотілося б не кваплячись прочитати, обміркувати…

Виступає письменник Володимир Яворівський.

Склалося враження, що «неформали» – ініціатори мітингу – таких «формальних» нюансів демократії просто не передбачали. Хоч пафос їхньої екологічної тривоги, в яіній досі чути дзвін Чорнобиля, я, звичайно, поділяю, і підтримую ті пункти звернення, де йдеться про припинення експлуатації ЧАЕС, про зупинку будівництва Південно-Українського енергокомплексу до проведення позавідомчої експертизи, про видання спеціального екологічного бюлетеня.

Мітинг закінчився, та ще довго не розходились люди, жваво обговорюючи наболілі проблеми.

Немає сумніву, що такі мітинги в цілому відбивають громадську думку, в них закладено велику розумову та емоційну енергію, яка може і повинна служити ідеям перебудови. Але, на мій погляд, ефективність неформального заходу, що відбувся минулої неділі, була б набагато вищою, якби він був цілеспрямованішим, конкретнішим за своєю практичною суттю. І вже зовсім не прикрашали мітинг емоційні перегини та, м’яко кажучи, невитриманість окремих його учасників. Оце й слід було б враховувати в майбутньому.

Вечірній Київ, 1988 р., 15.11.

[1] Мітинги поділяються, як відомо, на громадські і компартійні.

[2] Стилізовано дуже неясно. “Вони” – в даному випадку АЕС, а не неформали.

[3] Закону про компетентість в СССР на той час не існувало.

[4] Під кривавими прапорами окупаційної советської влади, зрозуміло.

[5] Д.Корчинський атестований членом “Спадщини” помилково, він представляв “Громаду”.