04.1988 Заграва над Прип’яттю

Володимир Губарєв

уривки з нової книги

Багато років мені сниться один і той же сон. Вогняний вал виростає біля горизонту і котиться до міста. І не стримати його, і не зупинити… Він налітає на будинки й вулиці, і в цьому вогняному смерчі гине все… А потім вал відступає, залишається потріскана, випалена земля, і лише одна людина – моя дочка Марія – йде кудись удалину.

Я багато разів розповідав про атомну науку і техніку. Іноді в одних і тих же аудиторіях – і свідчення тому записки із залу.

Колись декілька років тому говорив, що найстрашніше, що довелося побачити в житті – це ядерний вибух. І саме після нього почав снитися той самий страшний сон. Але все це було до Чорнобиля. А тепер?

«…Через машзал я побіг до начальника зміни станції. По дорозі встановив, що тут горіння немає. Разом з Дятловим А.С. оглянули 4-й блок. Крізь вибиті панелі добре проглядалися кабельні приміщення, пожежі там не було. І з центрального залу було видно чи то заграву, чи то світіння. Але там, окрім «п’ятака» реактора, нічого немає, горіти нічому. Спільно вирішили, що світіння виходить від реактора. Подзвонив на ПСЧ ВПЧ-2, доповів обстановку для повідомлення в Київ…»

Ця інформація майора Телятникова здалася… неймовірною?! Мовляв, такого не може бути!

«Пішов в апаратне відділення через транспортний коридор 4-го блока. Там суцільним потоком вода, пройти неможливо. В цей час з покриття спустився лейтенант В.П.Правик, доповів обстановку. З ним ще сім чоловік, їм було погано, всіх нудило. Проїздила «Швидка допомога», я її зупинив і відправив усіх у лікарню. Піднявся на покриття, там нікого… Було близько третьої години. Зв’язався з директором. Доповів йому обстановку, про пожежу, попросив направити дозслужбу. Але у директора дозиметристів поруч не було, він мені дозволив узяти будь-кого [1]. Директор попросив відкачати воду, що заливає 3-й енергоблок. Поставили одне відділення для відкачки води. Побіг шукати дозиметристів. Знайшов одного на 1-му енергоблоці. Внутрішню обстановку повністю не знали, а на покриттях пожежа була ліквідована. Це було о 03 години 30 хвилин. Ми об’їхали бойові дільниці, створили штаб пожежогасіння. Про це ми доповіли директору…”

Так, «мала» пожежа була ліквідована, і що гріха таїти, декого це заспокоїло. Вони не підозрювали, що там, всередині 4-го блока, розгораєгься інша «пожежа» – ядерна…

Записка із залу: “Чи моделювалась подібна аварія на електронних обчислювальних машинах? Чи існують спеціальні тренажери, котрі допомагають операторам знаходити вихід із найскладніших ситуацій?”

«Збіг багатьох найнесприятливіших факторів призвів до аварії,- вважає академік Є.Веліхов. – Чи можна було її змоделювати? Як не парадоксально це звучить, але фізики навіть не могли уявити, що таке граниться… І справа не в теоретичних розрахунках, під час процесу зупинки реактора на ремонт обслуговуючий персонал припустився настільки елементарних помилок, що навіть повірити в них важко…»

Як часто помилка одного чи кількох чоловік призводить до трагедії?! І масштаби її збільшуються, коли маєш справу з сучасною технікою. Причому до таких розмірів, що й уявити важко…

– Пожежа на атомній. Але кажуть, що таке неможливо?

– У принципі, звичайно. Однак ми можемо зробити фільм-попередження. Приміром, на одну з північних станцій, яка виробила свої ресурси, приїжджає спеціаліст з безпеки АЕС, назвемо його «академік Трубецькой». Приїздить він, звичайно, інкогніто. З ним група співробітників, і вони моделюють аварію на атомній станції. Мета: перевірка готовності персоналу до такої роботи і одночасно вироблення якихось рекомендацій для майбутніх АЕС, котрих в країні будується багато. І в цій критичній ситуації, створеній штучно, люди виявляють себе – адже вони не підозрюють, що йде експеримент…

– В сюжеті щось є, – посміхнувся Никоненко. – Спробуємо?

Сценарій фільму «Пожежа на атомній» я мав здати 15 травня 1986 року на студію імені Горького.

У суботу 26 квітня я взяв частину написаного сценарію на роботу. Все ж таки у вихідні, коли мовчать редакційні телефони і немає відвідувачів, можна спокійно викроїти кілька годин і пописати.

Вставив чистий аркуш у машинку. Подальші події зрозумілі: пожежа починається десь опівночі, і працівники, які чергують на АЕС, повною мірою виявляють себе…

Телефонний дзвінок. Знайомий голос фізика, з яким ми не раз бували і на ядерних вибухах і на атомних установках.

– Тяжка аварія на Чорнобильській АЕС, – коротко сказав він. – Вважаю, що «Правда» не може залишатися осторонь. Я вилітаю за дві години. Спецрейсом. Приїжджай на аеродром, до депутатської зали… Чекаю…

В історії медицини робота лікарів і сестер медсанчастини № 126 міста Прип’яті [2] стане однією із найяскравіших сторінок. Це великий подвиг медиків, Вони в числі перших були на місці аварії. Вони були останніми, хто залишив евакуйоване місто. З 26 квітня по 8 травня медики рятували людей, пізніше більшість з них були госпіталізовані – вони самі потребували лікування…

Мені й колегам із інших газет довелося бесідувати з деякими з тих, хто працює в медсанчастині № 126 і хто в Москві і Києві рятував життя потерпілих під час Чорнобильської трагедії.

– Тільки о п’ятій годині ранку я відчув металевий присмак у роті, головний біль, нудоту… – розповідає лікар «Швидкої допомоги» Валентин Білокінь, – на станцію приїхав на початку другої. Три наших машини я поставив так, щоб їх всі бачили. До четвертого блоку – метрів сто. Незабаром почали відправляти пожежників…

– Фельдшер Скачок і я приїхали на станцію разом з пожежниками,- розповідає водій Анатолій Винокур. – Нам тут же занесли обгорілого Володимира Шашенка. Ми відвезли його… Машину перевірили дозиметром, стрілку зашкалило… Вранці повернулися додому, але всі речі зняли за порогом і залишили їх там… Жінка хвилювалася і переживала…

– На початку третьої в медсанчастині були всі, хто потрібний, – розповідає заступник начальника медчастини № 126 Володимир Печериця. – Ми обробляли потерпілих, робили вливання… Не вистачало крапельниць, обмотували палиці бинтом і прикріплювали до спинок ліжок – от штатив і готовий… Ввечері 26 квітня перша партія хворих була відправлена спецрейсом до Москви…

– За першу добу там, в районі аварії, було зроблено майже тисячу аналізів, – говорить професор Ангеліна Гуськова. – Найтяжчих відправили до Москви трьома спеціальними літаками. Ми одержали виписки від місцевих лікарів, вони правильно відібрали із величезної маси людей дійсно тих, хто потребував спеціального лікування у нас в клініці. Адже місцеві лікарі вперше зіткнулися з подібними радіаційними ураженнями…

Записка із залу: «Чому пожежники потрапили саме в клініку № 6, що знаходиться у Москві. Хіба в Києві таких лікарень немає?»

До Москви були доставлені не лише пожежники, а й реакторщики, й ті, хто охороняв станцію [3], – загалом, усі, хто дістав сильне променеве ураження.

Ця клініка спеціальна, протягом багатьох років тут займаються такого роду захворюваннями – на жаль, нещасні випадки на атомних установках і станціях, а також в науково-дослідних лабораторіях все ще трапляються. До речі, пам’ятаєте фільм «Дев’ять днів одного року»? В ньому розповідається про роботу медиків саме такої клініки…

Є відділення, придатні для лікування променевого ураження, і в Києві. Зокрема, в онкологічному центрі та інших лікувальних закладах. Багато з тих, хто постраждав під час аварії в Чорнобилі, лікувалися саме там… До Москви відправлено найбільш тяжких.

Чорнобиль. Спогади Р.Гейла.

29 квітня, через три дні після аварії, я голився у ванній у себе вдома в Белл-ер і слухав радіо. Мені стало зрозуміло, що росіянам може знадобитися наша допомога. Але як з ними зв’язатися? Я зателефонував доктору Арманду Хаммеру, голові президентської ради з ракових захворювань. Я знав про його контакти з росіянами. «Доктор Хаммер, – запитав я його, – може, їм знадобляться операції з пересадки кісткового мозку?»

Через два дні [1.05.1986] в 7.30 мені подзвонив виконуючий обов’язки посла Олег Соколов: «Коли ви зможете приїхати?» – запитав він. «Я буду на рейсі «Люфтганзи» в 3.30, з якого можна пересісти на літак до Москви і прибути в 6.10 в п’ятницю [2.05.1986]», – відповів я. Мої звички не дозволяють брати багаж, який потрібно було б реєструвати, тому я просто взяв валізку, намагаючись не забути все, що може знадобитися в Радянському Союзі.

Наступного дня [3.05.1986] після прибуття до Москви я зустрівся з Олександром Барановим, головним гематологом і його колегами. У росіян все було добре організовано. На той момент вони вже перевірили біля двох тисяч чоловік в Києві і переправили до Москви 300 чоловік, що постраждали сильніше за інших. Вони вивільнили частину московської лікарні номер 6 і розташували там уражених променевою хворобою. Перед оглядом їх ми переодяглися в сині халати, одягли чохли на взуття. Затим потрапили в одну із віталень, розміщених при вході до стерильного блоку, – це спеціальні кімнати з пластиковими стінами, які називаються «острівками життя». Там перебувало три пацієнти, яким подавалося відфільтроване повітря.

Перед самою зустріччю з ними ми одягли ще один халат, щоб не завдати їм шкоди.

За перші кілька днів я оглянув 80 таких пацієнтів: пожежники, фельдшери, охоронники, які були на станції. Деякі з них вдихнули або проковтнули радіоактивні частинки, гази, що виділялися при горінні пластика. Один з потерпілих лікарів був у складі групи, що працювала на АЕС. З ним справи були дуже погані. Він був дуже слабий для пересадки і помер через два тижні.

Були і гігантські проблеми із забезпеченням. Щойно я прибув туди, мені довелося сісти за телефон, щоб скоординувати переправку новітньої медичної техніки і ліків на 800 тисяч доларів з усієї земної кулі. Незважаючи на ретельно розроблені плани, всі ці речі загубилися. Тому ми відправилися в аеропорт Шереметьєво – я і ще один лікар – з ломами і відкривали ящики доти, поки не знайшли те, що нам потрібно.

Коли я був в Росії, у мене виникла нав’язлива ідея побачити Чорнобиль. Нарешті мені дозволили зробити обліт цього міста разом з керівником спеціальної української групи по Чорнобилю. Я сидів поруч з льотчиком і міг бачити всю панораму крізь скляну кабіну вертольота. Ми були в масках, щоб захиститися від радіоактивних частинок. Пролітаючи над Києвом, я дивився на чудові ліси, що оточували місто. Було 10 годин ранку, небо в легкій димці. Потім я побачив величезну електростанцію на березі річки. Я бачив димові труби і п’ять вертольотів, що роїлися над понівеченим реактором, скидаючи бор і пісок, щоб ізолювати його активну зону. Ми почали кружляти по спіралі на висоті 100 метрів. Видовище вражало.

Потім я побачив місто Прип’ять. Його 40-тисячне населення було евакуйоване наступного дня після аварії, і 20-30 сучасних багатоповерхових будівель міста, білих і коричневих, були зовсім порожні. Очевидно, люди кидали все у поспіху – білизна після прання, відкриті вікна, футбольний м’яч на полі, ігровий майданчик. Ніде нікого не було. Ні найменшої ознаки будь-якої діяльності. Краєчком ока я побачив ядерний реактор. Прямо під нами було порожнє місто.

Ось воно, ось як це буде виглядати. Ось що може зробити атом на користь чи на шкоду. І я подумав: «Це величезний урок». Я відчув жах і настійну необхідність це запам’ятати.

Уроки Чорнобиля стосуються різних сторін нашого життя, і мої замітки торкаються лише частини з них. Йдучи в день завтрашній, ми повинні враховувати ці роки. Чорнобиль зобов’язує кожного з нас до дисципліни, до висококваліфікованої праці. І ще треба обов’язково пам’ятати; кожна людина на планеті повинна зрозуміти, наскільки небезпечний атом, що вийшов з-під контролю, Трапилася трагедія – з’явилася ядерна рана в одній точці земної кулі, а як нелегко її залікувати?! А якщо вся планета стане такою? Чорнобиль нагадав, яка катастрофічна ядерна війна, він підтвердив, що єдиний шлях до безпеки людства – роззброєння. І в першу чергу – ядерне…

Уроки Чорнобиля… Політбюро ЦК КПРС висловило тверду впевненість, що кожна радянська людина зробить належні висновки із уроків аварії на Чорнобильській АЕС. Безумовно, так і буде.

На проммайданчику станції навколо 4-го енергоблока виросли стіни саркофага. Він повинен стати пам’ятником героїзму і самовідданості людей, котрі ціною власного життя і здоров’я погасили ядерний вогонь. І їхні імена, впевнений, будуть викарбувані золотими літерами на мармуровій дошці, що буде прикріплена до стіни, і біля неї завжди будуть лежати живі квіти.

Саркофаг в Чорнобилі покликаний стати символом нашої перемоги над атомною стихією, але він може перетворитися і в символ слабкості, помилок нашого часу, якщо сьогодні, зараз кожний з нас і всі разом ми не врахуємо уроків аварії в Чорнобилі і не зробимо всіх висновків із неї.

Журнал “Трибуна лектора”, 1988 р., № 4, с. 45 – 46.

[1] Отак-то пожежники знали про рівні радіації! Термосять директора, щоб знайшов дозиметриста, а той відповідає, щоб не лізли до нього з такими дрібницями й не заважали керувати. І взагалі, як то вам подобається, що в директора – начальника на шістьма тисячами душ – немає дозиметристів, і Телятников шукає їх, неначе грибів у лісі? Чи це обов’язок пожежника?

[2] А де ж були інші сто двадцять п’ять медчастин Прип’яті – із номерами від 1 по 125 ? Гадаю, що нумерація медчастин була загальносоюзна, і починалась вона, імовірно, із 100-ї чи 101-ї, щоб справити імпозантніше враження на наших ворогів – он, мовляв, скільки в нас медчастин! Начувайтесь!

[3] Була така совєтська загадка в ті часи: той, хто охороняв станцію, але не міліціонер. Відповідь – кегебіст.