16.01.1989 Відверта розмова

Корр.О.Сидоренко – В.П.Антонов

з колишнім начальником управління Міністерства охорони здоров’я УРСР про перші післяаварійні дні

Діагноз після Чорнобиля

Звинувачень на адресу Міністерства охорони здоров’я республіки за післячорнобильські роки ми чули вдосталь. І досі рідко який лист про радіаційну обстановку, одержуваний редакцією, не містить різних нарікань на ту ж адресу. На перший погляд, вони справедливі : міністерство, яке піклується про здоров’я народу, у перші дні після аварії, по суті, було бездіяльним. Принаймні, таке склалося у всіх враження.

А й справді : чому? Колишній начальник управління Міністерства охорони здоров’я УРСР, а в минулому – головний радіолог ряду військових округів – Віктор Пантелеймонович Антонов, згоду на це інтерв’ю дав, не вагаючись. Передбачаючи закономірне запитання читачів: “А чому колишній?” запитав про це сам.

В: Роки підійшли – от і подав у відставку, – відповів співрозмовник. – Адже я з покоління молодих фронтовиків минулої пійни… А от байдикувати не звик, – тому й прийняв пропозицію очолити лабораторію протирадіаційного захисту населення Всесоюзного наукового центру радіаційної медицини АМН СРСР, де ось і працюю.

З: А чому погодилися на інтерв’ю?

В: Я противник напівправди й напівзнань. Вони – винуватці багатьох пересудів, чуток. І не таких вже безневинних, як може здатися. Люди повинні знати всю правду не лише про те, що відбувалося в самому Чорнобилі, на станції, а й про те, що було у ті тривожні дні в міністерських кабінетах.

З: І ви думаєте, люди повірять всьому тому, про що ми говоритимемо?

В: Вірити чи не вірити – справа кожного. Приховувати щось чи брехати мені немає ніякого сенсу.

З: Ви будете говорити від імені Міністерства охорони здоров’я?

В: Мене ніхто не уповноважував це робити. Я розповім лише про те, свідком чого мені довелося бути самому. Це мої особисті спостереження.

З: З чого ж почнемо?

В: З самого початку. Десь о третій годині ночі 26 квітня у мене вдома пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив перший заступник міністра Анатолій Миколайович Зелінський (він на той час виконував обов’язки міністра, а Анатолій Юхимович Романенко перебував у закордонному відрядженні у США). Хвилин через десять я був уже у міністерстві. По телефону про аварію Анатолій Миколайович і словом не обмовився. Та як тільки я переступив поріг його кабінету, одразу повідомив одержану від Голови Ради Міністрів республіки інформацію, що на Чорнобильській АЕС щось сталося. Що саме – він не знав [1].

Це значно пізніше буде відомо, що керівництво станції спочатку намагалося приховати те, що сталося, а коли цього зробити не вдалося, то всіляко применшувало масштаби катастрофи. Ось чому ніяких відомостей з Чорнобиля у Міністерстві охорони здоров’я республіки не було.

Так минула ніч. Настав ранок. Але ніде нічого не знали. Вдень прибула з Москви урядова комісія. До неї входив і перший заступник міністра охорони здоров’я СРСР Воробйов. Ми сподівалися, що, вивчивши ситуацію, він повідомить необхідну для нас інформацію [2] і поставить конкретні завдання, якщо потрібна буде допомога Міністерства охорони здоров’я республіки.

З: Тобто ви були впевнені, що аварія незначна?

В: Справа в тому, що обслуговування працівників АЕС та їх сімей здійснювалося відомчою медико-санітарною службою, яка не входила у наше підпорядкування. Органи охорони здоров’я не те що не залучалися, а навіть не допускалися до її справ [3]. Скажу більше. Головний державний санітарний лікар Чорнобильського району ще у доаварійний період не мав права здійснювати вимірювання радіоактивності у зоні суворого контролю – поблизу АЕС.

З: І тому ви не забили тривогу одразу?

В: Можливість аварії такого масштабу не передбачали ні спеціалісти-атомники, ні вчені. Ніколи й мова не заходила про участь сил і засобів практичної охорони здоров’я у ліквідації можливих наслідків. Мабуть, про аварію нам нічого не повідомляли ні 26, ні 27, ні 28 квітня тому, що урядова комісія розраховувала справитися з аварійною ситуацією силами відомчої медико-санітарної служби.

З: А ви сиділи й чекали?

В: Не зовсім так. Якщо вже прибула урядова комісія, міркували ми, значить сталося щось надзвичайне [4]. У себе в Міністерстві охорони здоров’я створили оперативну групу, її очолив Зелінський, а мене призначили його заступником. Головне, про що потурбувалися насамперед, – було приведення в готовність санепідстанцій всіх придніпровських областей для здійснення контролю радіоактивного забруднення води Дніпровського каскаду, особливо в районі впадання річки Прип’ять у Київське водосховище. Рано-вранці 27 квітня у Чорнобиль, Поліське та Іванків виїхали працівники Міністерства охорони здоров’я республіки для з’ясування обстановки на місцях і вжиття необхідних заходів [5]. У відповідних відомствах ми намагалися одержати (та, на жаль, марно) хоча б якусь достовірну інформацію про те, що сталося.

З: Чому – марно?..

В: Тому, що «ніхто нічого не знав», а той, хто знав, відмовлявся будь-що говорити. Одержати першу достовірну інформацію Міністерству охорони здоров’я допоміг випадок. 27 квітня у республіканську санепідстанцію прибули працівники Чорнобильської райСЕС у дуже забрудненому автомобілі. Я розпорядився перевірити його радіоактивність і повторити ці ж вимірювання наступного ранку.

Коли мені 28 квітня показали результати обох вимірювань, стало зрозуміло, що це осколочна активність, тобто в атмосферу потрапили продукти ділення урану, а отже – реактор зруйнований. Це була перша інформація, яка одразу ж настроїла на серйозний лад.

Знаючи метеообстановку, ми припустили, що на території Білорусії вже випали радіоактивні опади і там, напевно, вживають якихось заходів. Дзвонимо міністру охорони здоров’я БРСР, та, на жаль, і він абсолютно нічого не знає про аварію на ЧАЕС… Наше повідомлення його дуже схвилювало і він негайно прилетів до Києва за інформацією.

З: А Воробйов мовчав?..

В: Так, він мовчав… Більше того, не доповів про те, що сталося, навіть своєму безпосередньому начальнику – міністру охорони здоров’я СРСР С.П.Буренкову, котрий, як потім з’ясувалося, був, м’яко кажучи, дуже невдоволений цим і обурювався, прибувши до Києва 30 квітня разом з головою Національної комісії по радіаційному захисту академіком АМН СРСР Л.А.Ільїним. Лише того дня разом з ними на засіданні урядової комісії в Чорнобилі вперше побував представник нашого міністерства, звідки привіз деякі подробиці про аварію і про евакуацію населення Прип’яті.

З: А що, про евакуацію теж ніхто офіційно не доводив до відома Міністерство охорони здоров’я республіки?

В: Ні, ніхто. Ми дізналися про це від наших представників, які виїхали у найближчі до Прип’яті райони 27 квітня. Були вжиті заходи щодо негайної мобілізації сил і засобів швидкої допомоги спочатку з Києва, а потім сотень лікувальних та дозиметричних бригад з усієї республіки, які протягом двох-трьох днів забезпечили огляд десятків тисяч евакуйованих, їх санітарну обробку. У Києві про всяк випадок було розгорнуто п’ять спеціалізованих клінік.

З: А що ж було у наступні дні?

В: 29 квітня до нас прибув офіцер штабу цивільної оборони УРСР, відповідальний за радіаційну розвідку. Я висловив думку про складність очікуваної радіаційної обстановки і необхідність різко збільшити кількість постів і рухомих засобів розвідки, підключити авіацію. Ми відчували, що лише наших зусиль у цій справі буде недостатньо. Хоча дещо вдалося зробити негайно, зокрема, налагодити контроль за карчовими продуктами та водою. Дуже допомогла нам аварійна бригада Міністерства охорони здоров’я СРСР, яка прибула 3 травня на спеціальних автомобілях, обладнаних для автоматичної гамма-зйомки місцевості. Від неї ми стали одержувати якісну інформацію про радіаційну обстановку, що складалася в зоні аварії, а для контролю за масштабами радіоактивного забруднення території республіки ми створили на базі санепідстанцій всіх областей республіки рухомі групи та пости радіаційного спостереження.

З: А це входило у функції Міністерства охорони здоров’я?

В: Ні, як і багато іншого: санітарна обробка евакуйованих, наприклад, та зміна їх забрудненого одягу, контроль радіоактивного забруднення продуктів харчування в системі Мінторгу, Укоопспілки, Держагропрому республіки.

З: Чому ж усім цим займалося Міністерство охорони здоров’я?

В: До такої грізної несподіванки ніхто не був готовим повною мірою, тим паче в умовах парадності, що досі панувала, показного оптимізму. Міністерство охорони здоров’я з свого резерву змушене було передати Мінпобуту частину мийної техніки, Держагропрому – радіометричну апаратуру.

З: А її і самим не вистачало…

В: Втім, цей найгостріший дефіцит було швидко ліквідовано завдяки винятковій енергії голови Держпостачу УРСР П.І.Мостового.

З: Прилади – приладами, але ж потрібні були ще й хороші спеціалісти.

В: Для таких масштабних робіт наявних сил, звичайно, не вистачило б. Тому на базі республіканської санепідстанції оперативно була організована підготовка спеціалістів для інших відомств, які їх гостро потребували. Дуже корисними виявилися знання та досвід професора І.А.Ліхтарьова, який прибув з Ленінградського НДІ радіаційної гігієни як експерт-представник Міністерства охорони здоров’я СРСР, а згодом професорів Б.С.Пристера з Одеси та В.П.Шамова з Ленінграда – висококваліфікованих спеціалістів у галузі дозиметрії та протирадіаційного захисту, які активно включилися в оперативну групу Міністерства охорони здоров’я УРСР і багато в чому сприяли підготовці науково обгрунтованих та найдоцільніших проектів урядових рішень по ходу розвитку радіаційної обстановки, а також наукових прогнозів наслідків аварії. Оперативна група Міністерства охорони здоров’я республіки працювала цілодобово, без вихідних, в умовах хронічного дефіциту часу.

Тоді ж, у травні, за нашою ініціативою була розроблена система радіометричного контролю за харчовою сировиною, продуктами харчування та водою, а також організаційно-методичні заходи по спектрометричному обстеженню грунтів і створенню «цезієвої карти» України.

Багато про що можу ще розповідати, але боюсь, що тоді у читача виникне підозра: а чи не взявся Антонов просто захищати честь мундира?

З: Самі ж казали, що ви противник напівправди. Тому цілком доречною, гадаю, є ця розповідь про те, що зроблено.

В: Тим паче, що зроблено чимало.

З: А який головний недолік виявила ця екстремальна ситуація?

В: Надто низький рівень знань у основної маси практичних лікарів в галузі радіаційної медицини, медичної психології, психоневрології. На жаль, він залишається низьким і нині. І саме це призвело до несприятливих наслідків. Та й багато вчених і керівників (і не лише у нашій системі!) не були підготовлені до такої ситуації. І все-таки система охорони здоров’я спрацювала не гірше, а в багатьох випадках навіть краще, ніж інші міністерства та відомства. Ця об’єктивна оцінка підтверджена у ряді документів. Головним же підсумком ефективності її роботи є мінімальні дозові навантаження, які дістало населення.

З: Чому ж тоді на адресу Міністерства охорони здоров’я республіки стільки нарікань, невдоволень його роботою у ті тривожні для всіх дні?

В: Щоб зрозуміти джерела та причини такої прокурорської позиції населення щодо Міністерства охорони здоров’я, необхідно насамперед чітко уявити собі, що ліквідація такої великомасштабної аварії – надзвичайно складний комплекс, в якому брали участь багато міністерств і відомств як союзних, так і республіканських. Недоліки в їх роботі (втім, як і недоліки в роботі самих медиків) концентрувалися й проекціювалися на Міністерство охорони здоров’я, оскільки воно відповідає за охорону здоров’я населення. Саме до нього були спрямовані всі тривоги й надії людей у такій напруженій і неспокійній обстановці. А у нього, у Міністерства охорони здоров’я, була роль лише гвинтика у величезному механізмі, розкрученому для ліквідації наслідків трагедії. Недивно, що з усіх питань, що стосувалися компетенції інших відомств, скарги, невдоволення, обурення адресувалися виключно Міністерству охорони здоров’я республіки та його керівництву. Воно виявилося, як кажуть, крайнім у цьому довгому ряду, тому що за своєю суттю знаходиться найближче до людей.

З: Так, дорікань вистачає. І головні з них: чому міністр виступив лише на дев’ятий день після аварії, чому він не відмінив першотравневу демонстрацію?

В: Мене завжди вражали й обурювали ці звинувачення. Міністр прибув до Києва увечері 2 травня [6] і одразу ж опинився в центрі надзвичайно складної й напруженої обстановки. Звичайно, він вважав за необхідне виступити по телебаченню. Втім, пробити моноліт існуючої тоді надзвичайної секретності всього і вся вдалося не одразу. Тоді гласність була скоріше лише лозунгом (і насамперед – у високих інстанціях).

До того ж, перше офіційне повідомлення про те, що сталося, прозвучало увечері 28 квітня. Після цього не було жодного виступу ні членів урядової комісії, що працювала в Чорнобилі, ні керівників республіки, на території якої сталася аварія.

З: Ви вважаєте, що першими мали виступити саме вони?

В: І тільки вони. З приводу такої катастрофи перед виступом будь-якого міністра, в тому числі й міністра охорони здоров’я, в компетенцію якого входять лише медичні аспекти, мала обов’язково прозвучати інформація більш високого рівня про обстановку в цілому. Цього, на жаль, багато хто не може зрозуміти й досі. Звинувачення виключно на нашу адресу прозвучало і в телефільмі «Попередження», вперше показаному по Українському телебаченню 17 лютого 1987 року. Вважаючи це несправедливим, багато спеціалістів міністерства та провідних вчених підписалися під колективним листом у Держтелерадіо СРСР. Замість відповіді на нього незабаром знову було продемонстровано цей фільм, цього разу – по загальносоюзній програмі. Позиція Держтелерадіо СРСР, чесно скажу, мені не зрозуміла.

Якщо ж говорити про дефіцит суто медичної інформації, то претензії слід було б пред’являти насамперед члену урядової комісії – першому заступнику міністра охорони здоров’я СРСР Воробйову (вже, правда, колишньому), який мав (на відміну від керівників республіканського Міністерства охорони здоров’я) повні й достовірні дані.

З: А звинувачення все одно сипляться на голову Романенка…

В: Ну, скажіть, чи можна звинувачувати його в тому, що він не відмінив першотравневу демонстрацію?! Та його самого у Києві не було – він повернувся з відрядження, як я вже говорив, лише надвечір 2 травня. А якби й був, сумніваюсь, що у нього щось вийшло б. Нагадаю, що підвищення рівня радіації у Києві почалося вдень 30 квітня. Оскільки якихось справді небезпечних рівнів цього дня потужність дози не досягла (а інерція минулого була ще дуже велика), то відмінити такий важливий політичний захід навряд чи було під силу навіть комусь із керівників республіки, а тим паче – міністру. До того ж, треба було рахуватися з непередбачуваністю поведінки киян. Про наслідки паніки у такому великому місті моторошно й подумати.

З: І все-таки міністр охорони здоров’я виступив по телебаченню лише на дев’ятий день після аварії.

В: Так, саме тоді, нарешті, з’явилися перші прориви у моноліті надмірної секретності.

З: Наскільки я пам’ятаю, це не був прямий ефір. Отже, певно, хтось мав побоювання про «надмірну інформацію», яка могла б прозвучати з вуст міністра?

В: Можливо, у когось і були. Втім, виступи, справді, транслювалися у записі. Це було наслідком скрупульозного просіювання дозволеного для публічних виступів. Причому, просіювали, як ви самі розумієте, не у Міністерстві охорони здоров’я [7].

Інформація збиралася буквально по крихтам. І ті поради відповідали скоріше не реальній ситуації, а лише тим відомостям, які вдавалося одержати. Дефіцит інформації був дуже гострим. Як і в самій обстановці було багато непевного. У ході її уточнення вносилися корективи в рекомендації, а це викликало у людей роздратування. Ті, хто сьогодні дорікає нам за неточності, просто механічно переносять пізніші уявлення про ситуацію на перші публічні виступи.

Вечірній Київ, 1989 р., 16.01, № 13 (13528)

[1] Дуже характеристично, що в.о.міністра не одержує від прем’єра даних, необхідних для виконання своїх службових обов’язків. Режим секретності понад усе!

[2] Знову характеристично : інформацію могли отримати тільки московські начальники.

[3] І це розумно : секретність понад усе!

[4] Тобто інформацію одержували шляхом розв’язання рівнянь советології, як це робили “буржуазні советологи”.

[5] Тобто кожне міністерство вело розвідувальу роботу й добувало інформацію власними силами.

[6] Чи треба це розуміти так, що план його поїздки не змінився через аварію?

[7] А де ж? В якому відомстві?