Давня історія

Луняк Євген

Зважаючи на те, що праця Лезюра залишається практично невідомою для більшості вітчизняних дослідників, вважаємо за доречне стисло охарактеризувати її зміст, щоб показати доробок цього французького дослідника на ниві вивчення козацького періоду в історії України.

Як було проанонсовано вже в самій назві книги Лезюра вона відкривається загальним оглядом «народів, які проживали у країні козаків перед нашестям татар». Всі кочові народи, що в різний час мешкали на степових теренах України впродовж майже двох з половиною тисячоліть – кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, алани, хозари, печеніги (пацинаки), половці (кумани, кипчаки) – Лезюром визнаються далекими предками козаків. Головними доказами спорідненості між цими кочовиками та козаками історик вважає подібні риси у побуті, звичаях, військовій справі тощо.

Безпосередні зародки козацтва історик, слідом за Шерером, виводить з хозарських часів:

«Саме тут треба бачити, – пише він, – першу ідею цих асоціацій воїнів, пастухів або піратів, цих військ, складених з залишків багатьох націй, але при домінуванні скіфської та татарської раси. Саме розмитій згадці про ці античні конфедерації треба приписати традицію, яку Шерер знайшов поширеною поміж козаків України й у відповідності до якої можна віднести витоки їхнього утворення до початку ІХ ст. Можливо, що саме одне з цих войовничих товариств осіло тоді у гирлі Бугу на земляній косі, котру слов’яни називають «Kossa», звідки солдати цього війська й могли отримати чи ж самі собі дали назву козаків» [1898].

Як можна побачити, Лезюр не просто згадує висловлені його попередниками гіпотези про походження слова «козак» від «кози» чи «коси», як основного знаряддя сільськогосподарської праці, а доповнює їх запозиченим у Шерера припущенням, що свою назву перші козаки могли отримати від піщаної коси у бузькому лимані, де вони мали свій осідок.

В той же час французький історик не відкидає, що загальна назва козаків могла виникнути й від «одного з їхніх ватажків на ім’я Козак», проводячи, зокрема, аналогії між турками-османами й Османом, ногайцями та Ногаєм, узбеками та Узбеком [1899]. Він згадує, що один з татарських ханів мав ім’я Козак [1900]. Втім, незважаючи на дискусійність походження самого слова «козак», Лезюр зауважує, що його розуміння є майже тотожнім в усіх мовах і є синонімом понять «розбійник», «легкоозброєний воїн» [1901].

Яскраві елементи козацької організації, на думку Лезюра, зберігалися і надалі – в печенізький і половецький час. Тоді серед степовиків починає поширюватися християнство. Проте головним поштовхом для кристалізації козацтва в сучасному розумінні історик вважає «раптову татарську інвазію» в середині ХІІІ ст., яка вщент зруйнувала традиційні взаємини між Руссю та степом. Зауважимо, що поняття «Русь» у Лезюра вже твердо асоціювалося з тогочасною Росією. Таке уявлення міцно вкорінилося на заході впродовж попереднього століття. Саме тому, не відкидаючи руський (=російський) елемент у витоках козацтва, історик вважав загалом козаків відмінною від росіян нацією.

Одним з доказів окремішності козаків від росіян Лезюр вважав те, що козаки згодом майже з однаковою готовністю ходили в походи як у південному напрямку – на Крим, так і в північному – на Московію [1902]. Подібні до російських риси у побуті та звичаях козаків історик пояснює доволі просто: «Сусіди слов’ян, вони запозичили їхню говірку; сусіди греків, взяли від них релігію, можливо навіть раніше за росіян» [1903].

Трохи згодом Лезюр конкретизує тезу про разючу відмінність між козацькою нацією та росіянами:

«Фізичні та моральні відмінності, які кидаються в око на перший же погляд, відрізняють козака від росіянина і є такими яскравими, що можна хіба що дивуватися тому, що деякі поважні науковці могли собі уявити їхнє спільне походження» [1904].

Згадуючи дослідників, які, на його думку, хибно визнавали козаків частиною російської нації, Лезюр називає німецьких істориків Міллера, Бюшинга, Шторха, щоправда, не відносячи до цього переліку свого земляка Левека, котрий дотримувався тієї ж тези і який щойно помер. Варто зауважити, що, доводячи неможливість зародження козацтва з російського коріння, французький історик вкотре яскраво засвідчує своє ототожнення основи Русі (=Росії) з виключно середньовічною Московією. Він саркастично зауважує, що дуже важко уявити собі, щоб росіянин з Новгорода на Волхові йшов до України, де мав підпасти під ярмо поляків. Тож козаки, за Лезюром, є корінним населенням степових українських земель і не мають нічого спільного з росіянами [1905].

Отже, на початку ХІХ ст. поняття «Русь» (la Russie) у Франції вже докорінним чином відрізнялося від того сенсу, який вкладали у нього, наприклад, за півтора століття до цього часто цитуємі Лезюром Ле Лабурер, Боплан, Шевальє та інші автори, котрі «Русь» середини ХVІІ ст. бачили лише у межах теперішньої України. В той же час треба зауважити, що стосовно сучасної йому України Лезюр починає використовувати поки що не дуже звичну для французів дефініцію «Мала Росія», називаючи її мешканців малоросіянами, як це робила й офіційна російська влада.

У своєму творі Лезюр неодноразово наголошуватиме на відмінності між «козацькою нацією» та російською, підкреслюючи в них ментальні та фізичні відмінності, зокрема, волелюбність козаків і схильність до рабства росіян. Козаків України історик вважає «спільним народом з малоросіянами, від яких їх важко відрізнити» [1906]. Порівнюючи сучасних йому «малоросіян, мешканців Малої Росії» (les Malo-Russes ou petits Russes, habitans de la petite Russie), з росіянами, дослідник, подібно до Мальт-Брюна, також наводить кілька відмінних рис між ними: малоросіяни є трударями, їхні будинки чістіші й охайніші від російських, оточені садочками. Також малоросіяни

«більш шляхетні, більш відверті, більш ввічливі, більш гостинні від росіян, вони є живим доказом переваги, яку громадянська свобода дає людям, відрізняючи їх від тих, котрі народилися в рабстві» [1907].

Наголосимо, що Лезюр у традиціях Великої Французької революції пропагує благотворні для кожної нації ідеали свободи та боротьби проти рабства, проте згадаймо, що на момент виходу його книги на дворі стояв вже 1814 р., а, значить, реставрація монархії Бурбонів і частково старих порядків дореволюційної Франції.

Лезюр відмічає наступні характерні риси зовнішності козаків, котрих він, очевидно, міг неодноразово бачити на вулицях Парижа в 1814 р. За його словами, козаки мають щось азіатське у своєму поводженні та вигляді, вони середнього зросту, кремезні, мають майже всі блакитні очі, світло каштанове волосся, коротке ззаду, носять русяву (рідко чорну) бороду [1908].

Монголо-татарська навала, на думку історика, призвела до розколу єдиної козацької спільноти на три самостійні, хоча й братні, гілки – українську, донську та яїцьку [1909]. Проте, як веде далі Лезюр, самі козаки завжди усвідомлювали свою спорідненість і часто брали спільну участь у походах, повстаннях. Автор зазначає, що неодноразово донці приходили на допомогу запорожцям, і навпаки. Щоправда, історик також зауважує, що з включенням козацьких земель до складу Російської імперії царат всіляко намагається посилити розбрат між козаками, щоб послабити їх. Зокрема, згадуючи про переселення наприкінці ХVІІІ ст. запорожців на Кубань й утворення на їх основі Чорноморського козацького війська, Лезюр відмічає чвари між чорноморцями та донцями й навіть наводить зневажливу до останніх приказку перших: «Один чорноморський козак вартий трьох донських» [1910].

Зародження українського козацтва після нашестя татар Лезюр подає практично як одномоментне явище:

«Тоді їх [йдеться про родоначальників запорожців – Є. Л.] гнали, їх переслідували звідусіль як диких звірів, вони знайшли собі останній прихисток на островах Бористену, нижче порогів, де ще лишалися якісь рештки їхніх земляків з давніми пацинаками, котрі врятувалися після знищення своєї нації. Це і була колиска козаків України» [1911].

Згодом козаки визнали над собою верховенство польського короля й одержали від нього певне утримання.

Зважаючи на таке раціональне пояснення Лезюром походження запорозького козацтва, можна цілком логічно уяснити собі причини запеклої ненависті козаків (на той момент вже християн) до загарбників-татар, котрі витіснили їх з рідних степів, і мотиви нещадної боротьби між українцями та кримцями, що точилася впродовж століть і головними мотивами якої було повернення козакам контролю над неосяжними степовими просторами. Саме ця територія, на якій мешкали козаки, поступово розширюючи ареал свого впливу, та яка виявилася немовби нейтральною, порубіжною між Кримом, Польщею та Росією, отримала незабаром назву «Україна».

«Ця простора країна, – пише Лезюр, – котру росіяни, татари та поляки розглядали як спільний кордон, отримала через це назву «Окраїна», яка й дотепер збереглася у визначенні України» [1912].

Приймаючи в цілому традиційне пояснення терміну «Україна», історик не забуває згадати про «Ахеронію» Пейссонеля, як одну з можливих найдавніших форм цієї назви. Втім, свого ставлення до цієї гіпотези Лезюр не висловлює [1913].

Примітки

1898. Ibid. – P. 109, 186.

1899. Ibid. – P. 149.

1900. Ibid. – P. 185-186.

1901. Ibid. – P. 186.

1902. Ibid. – P. 174.

1903. Ibid. – P. 179-180.

1904. Ibid. – P. 215.

1905. Ibid.

1906. Ibid. – T. 2. – P. 253.

1907. Ibid. – P. 254.

1908. Ibid. – P. 307.

1909. Ibid. – T. 1. – P. 161-166.

1910. Ibid. – T. 2. – P. 278.

1911. Ibid. – T. 1. – P. 164.

1912. Ibid. – P. 176.

1913. Ibid.