Занепад Гетьманщини
Луняк Євген
Лезюр підкреслює, що державотворчі прагнення Мазепи намагався продовжувати Пилип Орлик, якого історик помилково називає генеральним писарем на Січі (Philippe Orlik, secrétaire général de la setsche). Покладаючись на свідчення Нордберга та Шерера, Лезюр висвітлює спроби цього гетьмана-вигнанця організувати визволення України від росіян, спираючись на підтримку Порти та за допомогою татар. Французький автор зауважує, що султан і хан розглядали козаків «як могутню незалежну силу, яка була колись під польською протекцією», тому хотіли поновити тих у їхніх правах, щоб запобігти посиленню Росії [2069].
Історик коротко переказує обставини спільного козацько-татарсько-польського походу в Україну взимку-навесні 1711 р. Він повідомляє, як 30 тисяч татар під проводом сина татарського хана та 9 тисяч козаків на чолі з Орликом і поляки Потоцького рушили до Польської України, де їхні війська без опору підкорили міста Брацлав (Braklaw) і Немирів (Nencorowa) й почали облогу Білої Церкви.
Невдачу військ даної коаліції під Білою Церквою Лезюр пояснює кількома чинниками: незгодою між Орликом і Потоцьким, розчаруванням у підтримці татар, які спустошували українські землі й забирали людей у неволю, відсутністю облогової артилерії для штурму міцної фортеці, а також часу для проведення довготривалої облоги, початком російського контрнаступу. Саме тому, обмежившись пограбуванням передмістя, Орлик змушений був відступити. Подібним чином розгорталися бойові дії й на Слобожанщині, де відбувався наступ татарського війська під проводом хана та супроводом козаків. Лезюр згадує, що тут Девлет-гірей
«послідовно здобув Вільне (Vilna) [йдеться про Новосергіївську фортецю на Самарі, неподалік сучасного Новомосковська – Є. Л.], Стару Водолагу (Staro-Wodla), Мерефу (Meretwi), Hanarowka [?], де зміг захопити певну здобич і багато невільників для роботи. Повертаючись до своїх країв, татари зі своїми союзниками зупинилися біля Самарської фортеці [мається на увазі Новобогородицька фортеця, сучасний Новомосковськ – Є. Л.], яку до цього вони залишили позаду. Це місто захищалося доброю залогою. Попри все, під вогнем артилерії, котра вивергала град гранат і запалювальних снарядів, вони атакували його передмістя та перетворили їх на згарище. Вони спалили подібним же чином флот зі 150 суден, на яких цар збирався розмістити інфантерію та гармати, щоб спуститися вниз Бористеном і зробити напад на Туреччину. Ця звитяга була найкориснішою у даному поході, яка завершилася, як дві інших. Наближався сезон відлиги. Відхід ускладнювався» [2070].
Зауважимо, що під чудернацьким ім’ям Hanarowka у Лезюра, вочевидь, слід розуміти перекручену до невпізнання назву села Таранівка, що в Зміївському районі на Харківщині, здобутого та спаленого татарами [2071]. Хоча можна припустити, що тут могло йтися й про Комарівку, розташовану в теперішньому Ізюмському районі тієї ж області, однак це менш імовірно.
Результатом походу кримців на Слобідську Україну стало не тільки зруйнування багатьох сіл і містечок, але й виведення в неволю значної кількості місцевих мешканців, яку Лезюр визначає у 70 000 чоловік, що є великим перебільшенням [2072].
Зважаючи на доволі добру вивченість обставин Прутського походу російської армії в 1711 р., французький історик зупиняється на ньому побіжно, акцентуючи головну увагу на діяльності гетьмана Орлика в цей час. Дослідник наголошує на тому, що той намагався всіляко утримати султанський уряд від замирення з Росією, щоб завершити поразку армії Петра І цілковитим розгромом. Коли ж бойові дії все ж таки було припинено, Орлик особисто зустрічався з великим візиром Балтаджи-Мехмед-пашою, щоб домогтися від нього захисту інтересів козацької держави. В цьому епізоді значну цікавість представляє наведений Лезюром факт обстоювання гетьманом прав України у відповідності до її історичних кордонів:
«Можливо, – читаємо в «Історії козаків», – Карл ХІІ та козаки проклинали слабкість і поміркованість візиря. Вони бачили, що могли довершити свою помсту цьому страшному царю, який здавався вже їм цілковито розгромленим і залишалося його тільки добити. Попри все, гетьман Орлик негайно припав до ніг візиря, щоб подякувати йому за незалежність, яку той тільки що надав козакам України. Потім він йому показав на старовинній карті, принесеній з собою, якими були колись кордони між Україною та Московією. Він подав йому також звіт про артилерію, яку Петро знайшов у фортах цієї провінції та яку він наказав перевезти до інших місць. Зрештою, він додав до цього список мешканців, вивезених з України й присилуваних жити всередині Росії, щоб можна було вимагати від царя відновлення, порушених прав, як було домовлено в трактаті» [2073].
Як відмічає далі Лезюр, турки, підтримуючи на словах права України, дбали тільки про власні інтереси й поступово приносили прагнення козаків в жертву політичній вигоді на благо Порти. В той же час Петро І намагався максимально зберегти свій вплив в Україні [2074].
Постійно підкреслюючи прагнення царату знищити козацьку державність в Україні, французький дослідник зауважує, що провадити наступ на права «козацької країни», котра «ще являла собою якусь подобу князівства чи окремого управління» на чолі з гетьманом, Петру І заважала війна зі Швецією, яка точилася до 1721 р. Проте з укладенням Ніштадтського миру цар, проголошений «імператором і батьком вітчизни», одразу повернувся до приведення України у стан рядової російської провінції [2075].
Характеризуючи політичну діяльність Скоропадського, Лезюр зазначає, що тому доводилося «мати гострий, гнучкий і відважний розум, щоб утриматися за таких дуже складних умов» [2076]. Історик засвідчує, що цей гетьман не лише вірно служив царю, але й намагався хоч якось обстоювати інтереси своєї країни. Він вправно захищав її від нападів татар і козаків з ворожого табору, й навіть перетягнув декого з них на російський бік, зокрема, прилуцького полковника Дмитра Горленка (Démétrius Horlenko, colonel de Priluki), «секретаря Орлика» Бутовича (Butowitch, secrétaire d’Orlik), «секретаря Січі» Антоновича (Antonowitch, secrétaire de la setsche) та деяких інших [2077].
Як відзначає далі Лезюр, «винагородою» за цю сумлінну службу від царя стало посилення російської військової присутності в Україні, що дуже обтяжувало її населення, а також постійне використання козаків у походах і будівництві. Між іншим, багатьох козаків було відправлено для робіт на будівництві каналу на Ладозі. Як пише історик, багато з них там загинуло, але Скоропадський, отримуючи чини та нагороди, був байдужим до їхнього лиха й навіть породичався з російською елітою, видавши свою дочку заміж за Петра Толстого. За словами Лезюра, царські власті тепер почали трактувати вільних українських козаків як російських селян [2078].
Зрештою, в 1722 р. Петро І обмежив і владу самого гетьмана, що підірвало здоров’я старого Скоропадського й прискорило його смерть. «Помираючи, він вже бачив свою націю уярмленою» – занотовує про останні дні життя володаря України Лезюр [2079]. Тепер всі повноваження було передано Малоросійської колегії, президентом якої став російський генерал Вельямінов (Weljanikow, Weljaminow). На чолі окремих козацьких полків було поставлено російських офіцерів. Павло Полуботок (Paul Polubatok), який недовго гетьманував в Україні, був не обраний козаками, а призначений Петербурзьким сенатом [2080]. Лезюр зауважує, що українські козаки віднині беззастережно присягали лише царю і «ця присяга, складена без будь-яких обмовок, знищила незалежність України». Але, як веде далі історик, від «козацької держави» забрали не лише права, але й навіть назву. Відтепер цю провінцію іменували лише «Малою Росією» [2081].
Відмічаючи короткочасне пом’якшення російського тиску в Україні після смерті Петра І, Лезюр стисло оглядає діяльність нового гетьмана Данила Павловича Апостола (Daniel-Paulowitch Apostol), відомого козацького воєначальника, котрий відзначився ще в роки Північної війни. Французький дослідник наголошує на прагненнях Апостола відстояти права «козацької держави» й наводить запозичений у Шерера текст 20 «Рішительних пунктів», затверджених за гетьманським клопотанням урядом юного Петра ІІ [2082].
Однією з визначних заслуг Апостола, на думку Лезюра, стало повернення під російську юрисдикцію запорожців. Історик показує, що гетьман-вигнанець Орлик на той час вже втратив довіру та повагу січовиків. Покладаючись на свідчення Шерера, як знаємо, запозичене тим у Мишецького, Лезюр повідомляє, що Орлик «одягнув тюрбан, одружився з татаркою, від якої мав дітей», а козаки, для яких віровідступництво було одним з найтяжчих гріхів, не могли йому цього пробачити [2083]. Відмітимо, щоправда, що, згідно Шереру та Мишецькому, Орлик взяв шлюб не з татаркою, як у Лезюра, а з турчанкою [2084].
Головною причиною повернення запорожців під царську протекцію, на думку Лезюра, стало з одного боку пом’якшення російської позиції стосовно України, а з іншого – невдоволення утисками з боку Криму. Опису цього акту та подальшій участі козаків Запоріжжя і Гетьманщини у новій російсько-турецькій війні дослідник присвячує цілу главу. Події в ній в цілому подано за свідченнями Шерера та Манштейна [2085].
Зауважуючи про ласку попервах до низового козацтва цариці Анни Іоаннівни, французький дослідник згадує, що в тому ж році, коли запорожці повернулися під владу Росії, після смерті Апостола царат одразу скасував гетьманство, утворивши Правління гетьманського уряду на чолі з князем Шаховським, фактично видозмінену Малоросійську колегію [2086]. Єлизавета Петрівна, котру спонукали особисті чинники, деталі яких Лезюр побіжно висвітлює, знову відродила гетьманство, і, як виявилось, востаннє [2087].
Згадуючи про фавор братів Розумовських і не забуваючи наводити ефектні сцени на кшталт приходу до Петербурга Кирила (Kyrille Rasomouski ou Rasowmouski) з балалайкою, Лезюр відзначає, що повільний фронтальний наступ на права України продовжувався й тоді. Зокрема, у запорожців віднімалися землі (наприклад, Чорний ліс), а їхніх посланців-протестувальників кидали за грати [2088].
Одночасно з цим історик відмічає з одного боку поступове вростання козацької еліти в російське дворянство, а з іншого – нівелювання статусу українського селянства стосовно мешканців Великоросії. Про зросійщення українського суспільства та відмирання козацької ідентичності Лезюр говорить наступне: «Старовинні мешканці, звані тепер малоросіянами, втрачали мало-помалу спогади про свої витоки» [2089].
Історик згадує, що багато козаків в Україні полишили військову службу, осіли, зайнялися господарською діяльністю й стали однодворцями (onodwortzis), а в регулярних полках, утворених на основі козацьких, старшина отримала російські чини. Міщани ж почали носити одяг німецького та російського зразка [2090].
Примітки
2069. Ibid. – P. 127-128.
2070. Ibid. – P. 133-134.
2071. Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709-1714 гг.). – М.: Наука, 1990. – 208 с. – С. 53.; Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К.: Варта, 1995. – С. 443.
2072. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 134.
2073. Ibid. – P. 139.
2074. Ibid. – P. 139-142.
2075. Ibid. – P. 147-149.
2076. Ibid. – P. 145.
2077. Ibid.
2078. Ibid. – P. 146-147.
2079. Ibid. – P. 149.
2080. Ibid. – P. 149-150.
2081. Ibid. – P. 149.
2082. Ibid. – P. 155, 319-336.
2083. Ibid. – P. 125, 160, 164.
2084. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 1. – Р. 232, 247; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 131, 138; [Mышецкий С. И.] История о казаках запорожских… – С. 20, 29.
2085. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 157-174.
2086. Ibid. – P. 167.
2087. Ibid. – P. 181-183.
2088. Ibid. – P. 178-183.
2089. Ibid. – P. 181.
2090. Ibid. – P. 251-252, 255.