Початки козацтва

Луняк Євген

Першим гетьманом українського козацтва Лезюр, як свого часу Леклерк і Шерер, називає Предслава Лянцкоронського. Він запозичує у цих авторів не тільки дане свідчення про легендарного козацького ватажка, але й викривлену форму його імені – Predslaw-Landski-Bronski (у Шерера – Predslav-Landzibronski, у Леклерка – Preslaf-Lanci-Bronski) [1914]. Втім, одразу слід обмовитися, що місцеві назви та імена у Лезюра передані доволі точно. Однак це природно, зважаючи на те, що ці поняття мають майже правильну транскрипцію в працях тих авторів, які стали основними інформаторами для Лезюра.

Доволі розлога розповідь у Лезюра про побут, звичаї, спосіб ведення бойових дій і походи козаків на турків і татар є в цілому запозиченням повідомлень з відповідних праць Боплана, Шевальє та Шерера. Проте Лезюр не просто компілює отримані від цих авторів свідчення, але й перемежає їх своїми роздумами, співставленнями, порівняннями, наприклад, проводячи аналогію між бойовими навичками козаків і скіфів [1915]. Він доповнює ці повідомлення також звістками, запозиченими з праць Меховського, Стрийковського, Гваньїні, Пасторія.

Лезюр коротко розглядає діяльність наступників Лянцкоронського, які сприяли зростанню могутності та відомості козацтва: Остафія Дашкевича (котрого автор змішує з Дмитром Вишневецьким, вважаючи їх однією й тією ж особою, оскільки і Дашкевич, і Вишневецький в різних творах подавалися, як безпосередні наступники Лянцкоронського), Богдана Ружинського та Венжика Хмельницького [1916]. Останнього Лезюр знов-таки помилково змішує з князем Дмитром Вишневецьким, щоправда, подаючи його прізвище цього разу як «Вишневич» (Wichnewitch) [1917]. На його думку, саме цей гетьман вів переговори про перехід козаків на службу до Івана Грозного. Лезюр зауважує, що саме на цей час припадає заснування першого постійного осідку запорожців, який згодом отримав назву Січі, на острові Хортиця [1918]. Втім, трохи далі історик наводить запозичене у Шерера твердження, що утворенню Січі на Хортиці передували осередки в Седневі та Каневі [1919].

Розгляду життя та побуту Січі до останніх днів її існування Лезюр відводить окрему главу. Для опису життя запорожців дослідник залучив свідчення Ле Лабурера, Боплана, Шевальє, Манштейна, Міллера, де Рюльєра, Бюшинга, Левека, Леклерка, Тука, Шторха, але насамперед Шерера. Саме від останнього Лезюр запозичив назви 38 куренів на Січі, окремі повідомлення про звички, побут і судочинство січовиків. Крім того, історик пояснює низку місцевих понять таких як «Запоріжжя», «Січ», «кіш», «кошовий отаман», «курінь», «писар», «осавул» тощо. Лезюр захоплюється звитягою, доблестю та чесністю запорожців. Він не забуває згадати наведені його попередниками порівняння запорожців зі спартанцями, французькими вільними стрільцями часів Карла VІІ, мальтійськими рицарями, амазонками навпаки.

В той же час автор відзначає велику схильність козаків до пияцтва. Про любов козацького народу до оковитої Лезюр згадуватиме повсякчасно, зауважуючи, що навіть його представниці прекрасної статі п’ють горілку, не поступаючись чоловікам, а одним з найголовніших козацьких промислів завжди було гуральництво [1920]. Саме тому щирий подив науковця викликатиме стриманість, на фоні повального пияцтва, у вживанні міцних напоїв гетьмана Мазепи, якого, однак, дослідник вважав, згідно західної історіографічної традиції, поляком [1921].

«Такою була ця унікальна в давній і сучасній історії асоціація, яка носила у своїй назві величну титулатуру Славне військо козаків запорозьких, розташоване на низу Дніпра» – завершує главу, присвячену запорожцям, Лезюр [1922]. Історик кількаразово підкреслюватиме для західного читача, що запорозького війська після 1775 р. вже не існує.

Аналізуючи діяльність Стефана Баторія, спрямовану на інстуціоналізацію й унормування козацтва у відповідності до інтересів Речі Посполитої, Лезюр намагається детально розглянути реформи цього монарха стосовно козаків, а також подає структуру козацького війська на кінець ХVІ ст., яке перетворилося на потужну військову силу. Говорячи про гучну славу козаків, відому на заході, історик зауважує, що

«вони здійснювали завойовницькі походи по воді до територій, віддалених більш ніж на 600 льє, здобували Трапезунд, Синоп і переможно з’являлися перед мурами Константинополя» [1923].

Відзначаючи перетворення українського козацтва на впливовий політичний і військовий чинник у тогочасній Європі, Лезюр наголошує, що козаки незабаром складали значну загрозу не лише для татар, турків і росіян, але й для самої Польщі, яка змушена була рахуватися з посиленням могутності козаків і всіляко тепер намагалася обмежити їхню міць. Дослідник згадує при цьому, що той же Стефан Баторій, який посприяв інституалізації козацтва, прагнув обмежити козацький вплив [1924].

Французький історик занотовує, що козацтво відігравало визначну роль не лише в житті Речі Посполитої. Лезюр відмічає, що запорожці на чолі з гетьманом Романом Ружинським взяли активну участь «у громадянських війнах в Росії» на початку ХVІІ ст., підтримуючи Лжедмитрія [1925]. Згодом великі повстання донських і яїцьких козаків під проводом Разіна, Булавіна та Пугачова також знаходили жваву підтримку у їхніх побратимів в Україні. Діяльності козаків у Смуті автор присвятив окрему главу, як і ролі Мазепи в Північній війні, що руйнівним чином відбилася в історії Швеції.

Відмічаючи важливий вплив козаків на політику сусідніх держав, Лезюр не припиняє бачити в них у цілому степових варварів, далеких від культури, таких собі східних неосвічених дикунів, котрі зберегли чесноти первісного ладу та демократії й не були зіпсовані цивілізацією. І навіть згадуючи про існування в «країні козаків» потужного інтелектуального осередку в Києві, який Лезюр називає «найстарішою та найбільшою академією в цій країні», історик зауважує, що цей заклад «не робив жодного відблиску на їхніх обличчях» [1926]. Дане твердження звучить дещо дивно, оскільки викликає логічне запитання, якщо в «країні козаків», де вони складали найвпливовіший стан населення, діяла академія, а вони її ігнорували, хто ж тоді в ній здобував освіту?

Втім, виходячи з тези про тотальну неосвіченість козаків, Лезюр з подивом відзначає високі знання таких козацьких керівників як Сагайдачний, Хмельницький або Мазепа. Щоправда, стосовно останніх двох треба зауважити, що Хмельницького, за поширеними у французькій історіографії уявленням, Лезюр вважав шляхтичем литовського походження, а Мазепу, як вже наголошувалося, – польського [1927]. Говорячи про культурницьку діяльність Петра Конашевича Сагайдачного (Pierre Konaschewitch Sagaidatschni), ім’я якого історик наводить повністю у поданні Шерера, Лезюр згадує, що той проявив себе як «одночасно гетьман, покровитель монастиря в Києві та президент академії чи університету в цьому ж місті» [1928].

Звичайно, утворення майже самостійної козацької держави дослідник відносить до заслуг Хмельницького, проте він не забуває згадати про довгу чергу послідовних кровопролитних антипольських повстань в Україні, які автор визначає узагальнюючою назвою «Перша війна козаків проти Польщі» [1929]. Цю війну, що тривала з перервами від часів Підкови до Хмельницького, Лезюр вважає, так би мовити, постійним випробовуванням козаками своїх сил і зростанням праведного гніву українського народу, який вже був не в змозі терпіти польське ярмо. Ця довготривала війна, що точилася з перервами більш ніж півстоліття, підготувала, на думку Лезюра, грунт до загального соціального вибуху в Україні в часи Хмельниччини.

Початок «першої козацько-польської війни», як вже зазначалося, історик пов’язує з діяльністю Підкови, котрий, хоч і був волохом від народження, об’єктивно був одним з найпалкіших захисників інтересів України та козацького стану. Саме з політики цього козацького лідера, за баченням Лезюра, яскраво вимальовується молдавсько-волоський вектор у військово-політичній діяльності українського козацтва. Наполеонівський історик зазначає, що прагнення Підкови й очолюваного ним козацтва, підкорити своєму впливу Молдавію, докорінним чином суперечили політиці Речі Посполитої та завдавали шкоди її державним інтересам. Він зауважує, що цей козацький гетьман не лише скинув з трону вигідного Польщі молдавського господаря Петра VІ Кульгавого, але й намагався сам посісти престол даного князівства, чим провокував конфронтацію Речі Посполитої з Османською імперією. Саме це й стало причиною його страти поляками [1930].

Як веде далі свою розповідь Лезюр, намагання підпорядкувати козацькому впливу Молдавію були продовжені наступним гетьманом Яковом Шахом (Schah), організатором кількох вдалих походів на турків і татар, котрий прагнув утвердити на молдавському троні брата Підкови Олександра. Однак і ці наміри козаків зазнали невдачі, їх було розгромлено турками, а Олександра посаджено на палю [1931].

Продовжувачем політики форсованого наступу проти турків і татар після смерті Шаха, у викладі Лезюра, став Семен Скалозуб (Skalosupp). Саме на цей час припадає спроба польської влади підпорядкувати Риму церкву в Україні, задля чого було скликано церковний собор у «Бересті в Литві» (Beresk en Lithuanie). Це змусило козаків переобрати свого лідера. Новим гетьманом, згідно Лезюру, став Косинський (Kosemskii), поляк за національністю, котрий намагався здійняти антипольське повстання в Україні, але зазнав поразки й був страчений [1932].

У переказі щойно згаданого епізоду української минувшини, що відображає справжні історичні реалії, чітко можна побачити хронологічні помилки та фактичні неточності, які нерідко зустрічаються у Лезюра. Як відомо, повстання Косинського передувало Брестській унії, а не було її наслідком. Відзначимо також, що, говорячи про польську національність Косинського, Лезюр дещо видозмінює інформацію, запозичену в Шерера, котрий черпав свідчення з «Короткого опису Малоросії», де лідера повстанців названо просто шляхтичем [1933].

Вочевидь, вважаючи, що поняття «шляхтич» для тієї епохи є синонімом польської ідентичності, Лезюр вказав саме таку національну ознаку, не задумуючись при цьому жодним чином про певну невідповідність в такому разі даної ідентифікації проукраїнським прагненням Косинського, його запеклій боротьбі за визволення українців від польського гніту та завзятому захисту інтересів православної церкви. Хоча, звичайно, не можна цілковито спростувати входження поляків до козацького товариства та їхню участь в українських повстаннях.

Примітки

1914. Ibid. – P. 187; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 4; Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 381.

1915. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 194.

1916. Ibid. – P. 203-208.

1917. Ibid. – P. 222-223.

1918. Ibid. – P. 204.

1919. Ibid. – P. 278.

1920. Ibid. – T. 2. – P. 245, 278.

1921. Ibid. – P. 68, 81.

1922. Ibid. – T. 1. – P. 275-295.

1923. Ibid. – P. 212.

1924. Ibid. – P. 213-214.

1925. Ibid. – P. 269.

1926. Ibid. – P. 274.

1927. Ibid. – P. 302, 320; T. 2. – P. 68, 81.

1928. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 302; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 16.

1929. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 296.

1930. Ibid. – P. 296-297.

1931. Ibid. – P. 296-299.

1932. Ibid. – P. 299.

1933. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 11; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 215.