Війни проти Польщі

Луняк Євген

Значну увагу історик приділяє розгляду повстання під проводом Наливайка, яке вже мало безпосередній зв’язок з політикою польських властей, пов’язаною з насадженням унії. Автор зазначає, що крім власне козаків до Наливайка масово приєдналися «козаки-землероби», тобто українські селяни, що надало повстанню небаченого раніше розмаху. Як повідомляє Лезюр, повстанці здобули такі потужні міста як Слуцьк, Могилів, Білу Церкву, і тільки завдяки військовим здібностям Станіслава Жолкевського повсталих козаків і селян було розбито, а їхніх ватажків видано на розправу. У відповідності до відомостей, взятих у Шерера й запозичених тим, у свою чергу, з «Короткого опису Малоросії», Лезюр повідомляє про видачу Жолкевському

«їхнього [козацького – Є. Л.] гетьмана Наливайка, полковника Лободу та ще одного з їхніх головних начальників на ім’я Мазепа, яких всіх трьох було перевезено до Варшави та спалено у мідному бику» [1934].

Звичайно, як знаємо з історичних фактів, страчених поляками козацьких ватажків було більше. Стосовно постаті Теодора (Федора) Мазепи та його долі ведуться дискусії. Наприклад, на думку російської дослідниці Тетяни Геннадіївни Таірової-Яковлєвої, той був лише вигадкою автора «Історії русів» [1935]. Проте з цією тезою шановної російської жінки-історика навряд чи можна погодитися, оскільки про цього Мазепу згадується, наприклад, в «Короткому описі Малоросії», звідки черпав свідчення Шерер, і це було задовго до появи «Історії русів» [1936]. Григорія Лободу, очевидно, було вбито самими козаками у таборі під Лубнами за підозрою у співпраці з поляками. Однак вищезгадане свідчення про страту трьох лідерів повстання Лезюр наводить так, як воно подано у Шерера та першоджерелі того «Короткому описі Малоросії» [1937].

З іншого боку, пильний Лезюр відзначає розбіжність між Шерером і Леклерком у характері страти Наливайка, описаної обома авторами. Якщо у першого повстанського ватажка було спалено живцем у мідному бику (як про це йдеться й у «Короткому описі Малоросії»), то у другого говориться про стинання голови [1938]. Втім, в даному випадку Лезюр більше схильний довіряти Шереру, ніж Леклерку, й навіть висловлює думку про відродження в Польщі цього жахливого виду смертної кари, вигаданого колись тираном Агригента Фаларідом [1939].

Як зауважує далі Лезюр, після придушення поляками повстання Наливайка в Україні запанував відносний мир. На цей час приходиться гетьманство Сагайдачного. Однак і цей гетьман, маючи порозуміння з поляками, намагався насамперед дбати про українські інтереси. Лезюр наводить факт, запозичений ним у Шерера, про те, як за наказом Сагайдачного було вбито Яцька Бородавку, якого Шерер називає ставлеником поляків [1940]. Відзначимо викривлення імені Бородавки у працях французьких авторів. Якщо в творі Шерера воно подається майже правильно – Borodovka, то у Лезюра це ім’я вже має вигляд Borodkova.

Запозичуючи факти в інших авторів, Лезюр не просто переказує їх, а постійно намагається вносити доповнення, уточнення. В цьому плані цікаво простежити еволюцію згадки про діяльність одного з останніх православних магнатів-князя Костянтина Острозького. Цю інформацію, наведену в «Короткому описі Малоросії», переказав Шерер, а у нього взяв Лезюр. Якщо географічний ареал турбот згаданого захисника православ’я в Речі Посполитій козацький літописець визначав так: «…Князь Острозский Константин Иванович… за общенародные обиды русские суплековал до всего сената» [1941], то у Шерера «Костянтин Іванович, князь Острозький звертався навіть до сенату через нестерпне поводження до себе, яке зносили мешканці Малоросії» [1942]. У Лезюра ж ця звістка вже має такий вигляд: «Князь Костянтин Іванович Острозький насмілився в стінах сенату встати на захист мешканців України» [1943].

Отже, якщо в «Короткому описі Малоросії» князь Острозький обстоював «общенародные обиды русские», то Шерер конкретизує, що йдеться не про всю Росію, а саме про Малу Росію. Лезюр же замінює останню назву більш звичним для заходу топонімом Україна. Втім, як вже говорилося вище, Лезюр не відкидав і використання терміну «Мала Росія».

Відмічаючи невпинне посилення польського тиску на козаків і український народ в цілому, Лезюр зауважує, що козаки не збиралися терпіти обмеження своїх прав. Так, вони скинули поставлених над ними поляками гетьманів Семена Перев’язку та Саву Кононовича, зруйнували в 1635 р. щойно збудований поляками для обмеження доступу на Січ Кодак. Французький автор не забуває при цьому наголосити, що важливу роль у створенні Кодацької фортеці відіграли два його співвітчизника – інженер і картограф Боплан та перший її комендант Маріон, вбитий запорожцями [1944].

Саме у зв’язку з руйнуванням Кодака Лезюр виводить на історичну авансцену гетьмана Павлюка, котрий незабаром став лідером найпотужнішого за всі часи козацько-селянського повстання в Україні, яке з повним правом можна визнати своєрідною генеральною репетицією Хмельниччини. Французький дослідник вважає це повстання останнім найяскравішим епізодом «першої козацько-польської війни».

Серед усіх народних виступів кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. найбільшу увагу історик приділяє саме подіям 1637-1638 рр. Він зазначає, що, спалахнувши у районі Черкас, повстання незабаром охопило майже всю Україну. Повсталі козаки та селяни палили панські маєтки під Києвом, Білою Церквою, Корсунем, Костянтиновом, Баром, Чигирином, Кодаком, Ямполем, Брацлавом, Вінницею, Каневом, Черніговом, Переяславом. Завдяки масовому приєднанню селян до повстанських лав Павлюк отримав величезне військо. «Ніколи ще козаки не здавалися настільки багаточисельними, вони вважали себе могутньою нацією», – зауважує наполеонівський історик [1945]. Лезюр захоплюється доблестю повстанських загонів Павлюка під Кумейками (Komaiki) та Боровицею (Borowits). Він також наголошує на тому, що, згідно одностайному твердженню всіх авторів, видача козацького ватажка полякам відбулася за умови збереження йому життя. Проте польська сторона не дотрималася обіцянки, й Павлюка було четвертовано у Варшаві [1946].

Незважаючи на те, що повстання Павлюка було потоплене в крові, Лезюр зазначає:

«Проте козаки були скоріше розсіяні, ніж знищені. Вони як і раніше володіли укріпленими фортецями й особливо славнозвісними островами, своїм останнім притулком, своєю неприступною твердинею, захищеною запорожцями» [1947].

Дослідник пише, що то тут, то там відблискували нові спалахи повстанської боротьби під проводом козацьких ватажків Якова Остряниці (Ostraniza), Дмитра Гуні (Gunia), київського сотника Богдана Кизима (Cazim Sotnik de Kiow) та ін.

Французький історик не приховує своїх симпатій і співчуття до знедоленого українського народу. Він з обуренням згадує про криваві розправи польських каральних загонів над козаками та селянами, зневаження поляками православної релігії тощо. Цілковито у дусі Просвітництва автор обурюється через середньовічну звірячу жорстокість, проявлену шляхетськими військами в Україні. Він вважає, що таке поводження є недостойним для представників польського народу, котрий визнавався приналежним до високої європейської культури.

«Я зупинюся, – пише Лезюр. – Жорстокість освіченого народу [маються на увазі поляки – Є. Л.], який вдався до таких безчинств, є річчю ще більш огидною, ніж лють варварів. Я шкодую, що завдання історика змушує мене про них згадувати» [1948].

Відповідно, жахливий терор, влаштований поляками в Україні, який і закінчив той період, котрий визнавався Лезюром «першою козацько-польською війною», посіяв ті зерна гніву, що дали такі бучні парості незабаром, в добу Хмельниччини. Не дивлячись на поразку повстання в 1637-1638 рр., французький історик занотовує, що частина запорожців під проводом гетьмана Карпа Півтора-Кожуха (Paltora Koschuch), обраного на Січі й невизнаного поляками, продовжувала партизанську боротьбу проти Речі Посполитої. Його наступником став Булюк (Buluk), котрий також продовжував захищати інтереси низового козацтва. Лезюр зауважує, що після смерті останнього через два роки по обранню Польща не допустила обрання запорожцями нового гетьмана, призначивши своїх комісарів на Січ для нагляду за козаками [1949].

Ще однією визначною акцією цих років, відміченою Лезюром, стало захоплення запорозькими та донськими козаками Азова в 1637 р., який турки не могли повернути собі протягом п’яти років. Азовське сидіння, свого часу добре висвітлене Левеком, знайшло детальне відображення на сторінках праці Лезюра. Останній відзначав, що падіння добре укріпленого Азова викликало у Порті шок, бо відкривало перед козаками вільний доступ до Чорного моря, а, відтак, і до будь-якої приморської провінції імперії. Проте одразу повернути собі цю фортецю турки не могли, бо вели тоді тяжку війну з Іраном. Негласну допомогу донським і запорозьким побратимам під Азовом надав цар Михайло Федорович. Проте ця підтримка трималася в секреті, щоб не спровокувати війну між Московським царством й Османською імперією.

Як зауважує Лезюр, козакам при штурмі Азовської фортеці дуже прислужився один німецький інженер, котрий керував облоговими роботами та закладенням міни під мури Азова, потужний вибух якої й дозволив козакам заволодіти містом. Історик докладно описує марне намагання турків повернути собі Азов у 1641 р., коли козацька залога змогла відбити штурм величезного османського війська, що змусило султана в наступному році відправити до фортеці ще більш значні сили, сумним трофеєм яких стали зруйновані укріплення Азова, залишеного козаками [1950].

Тим часом на чолі українського козацтва був поставлений лояльний до Польщі Барабаш (Barabasch). Посилаючись на Шерера, Лезюр зазначає, що Барабаш відігравав серед козаків двоїсту роль: з одного боку, він придушував спротив своїх побратимів і сприяв їхньому послабленню, з іншого – намагався захистити козаків від свавілля шляхти й скаржився на неї королю. Це призводило до невдоволення Барабашем в обох таборах, як в українському, так і польському, ставлячи цього очільника козацтва між двох вогнів. Користуючись свідченням Шерера, Лезюр занотовує, що саме Барабашу на його клопотання про захист козацьких прав Владислав ІV адресував відому фразу стосовно захисту власними силами, якщо мають в руках шаблі [1951].

В «Короткому описі Малоросії», яке стало в даному випадку першоджерелом для французьких істориків, це звернення звучить так: «Ежели-де жолнере есте добрыи, шаблю и силу имеете, и кто вам за себе стать воспящает?» [1952]. Аналізуючи слова, які начебто промовив Владислав ІV, Лезюр приходить до висновку, що король був сам зацікавлений у виникненні нового козацького повстання проти шляхти, свавілля котрої не подобалося і йому самому, оскільки обмежувало його владу. Тим більше, що попередня війна між козаками та Польщею не була закінчена, а, як зазначає французький історик, тільки «призупинена, і достатньо було лише іскри, щоб вона спалахнула знову» [1953].

На думку Лезюра, вибух нової війни в Україні створив би сприятливий грунт для посилення влади короля, саме тому Владислав ІV мав безпосередній інтерес у поновленні козацького повстання. При цьому дослідник посилається на слова автора «Історії війни козаків проти Польщі» Шевальє, котрий вважав, що нове повстання в Україні дозволило б королю розв’язати війну проти Туреччини, яка б могла мати успіх [1954]. На жаль, з поля зору такого спостережливого дослідника як Лезюр випали праці іншого сучасника Шевальє Лінажа де Восьєнна, які ще більш детально розкривали саме таке бачення мотивів виникнення Хмельниччини.

Примітки

1934. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 300.

1935. Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа. – М.: Молодая гвардія, 2007. – 271 с. – (Жизнь замечательных людей: Серия биографий; Выпуск 1041). – С. 11.

1936. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 12; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 190; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 215.

1937. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 12; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 190; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 215.

1938. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 386.

1939. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 300-301.

1940. Ibid. – P. 301; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 15-16.

1941. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 216.

1942. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 17; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 192.

1943. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 302.

1944. Ibid. – P. 304-306.

1945. Ibid. – P. 307-308.

1946. Ibid. – P. 308.

1947. Ibid.

1948. Ibid.

1949. Ibid. – P. 317.

1950. Ibid. – P. 312-317.

1951. Ibid. – P. 318-319; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 24; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 195.

1952. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 219.

1953. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 319.

1954. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 2. – Р. 7-8; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 76-77.