Переяславська рада та її наслідки

Луняк Євген

Проведенням Переяславської ради в 1654 р. Лезюр завершує І том своєї «Історії козаків». Він наводить умови, на яких Україна була приєднана до Росії у викладенні Шерера, зауважуючи, що загалом ці пункти були узгоджені з представниками Хмельницького «полковниками Гуляницьким (Hulaniskoї), Дворецьким (Dworetzi) та кількома іншими, безвісні імена яких історія не зберегла» [1996].

Чудово розуміючи протилежність інтересів Хмельницького та Олексія Михайловича, котрі щойно уклали між собою дану угоду, Лезюр зауважує, що договір 1654-го року «не відповідав ні бурхливому характеру козацького народу, ні духу московського уряду й став як для першого, так і для другого джерелом незгод і війн» [1997]. Оцінюючи акт 1654-го року з точки зору політичних інтересів України, Лезюр вважає його помилковим. Він занотовує, що таким чином Хмельницький

«загубив увесь плід боротьби довгої, запеклої та славетної, втративши можливість визволити свою націю… Деякі з його наступників намагалися піти подібним шляхом, але вони зазнали поразки, як і він, не маючи змоги надати політичного існування цій неспокійній расі, котра видавалося такою ревнивою до своєї незалежності, але ніколи не вміла з неї скористатися» [1998].

На думку Лезюра, сам Хмельницький яскраво переконався у помилковості свого політичного рішення лише в умовах російсько-польської угоди у Вільні в 1656 р., коли позицію України було цілковито зневажено обома сторонами.

«Домовляючись з царем, – пише про наміри Хмельницького французький історик, – він прагнув утвердити політичне існування своєї нації та створити для неї певний вид суверенітету, тепер же він побачив свою помилку та боявся її наслідків» [1999].

Втім, як зауважує дослідник, на перших порах українсько-московський союз був успішним і приніс обом сторонам значні перемоги. Особливо Лезюр відмічає звитяги в Білорусі та Литві корпусу під проводом Івана Золотаренка (Solotarenko). Посилаючись на свідчення Шерера, котре, як знаємо, було тим запозичене з «Короткого опису Малоросії», Лезюр зазначає:

«Золотаренко, намісник гетьмана [тут йдеться про посаду наказного гетьмана – Є. Л.], увійшов до Литви, розбив князя Радзивілла, пограбував Вітебськ, перетворив Вільну на попелище, захопив більше двохсот міст і містечок і поширив вогонь і кров по всій цій обширній провінції. Наступного року Золотаренко був убитий, і трапилася визначна річ, тіло цього невблаганного руйнівника згоріло під час пожежі у церкві, коли його мали поховати» [2000].

В «Короткому описі Малоросії» цей епізод виглядає наступним чином:

«…Битва сталась с князем Радзевилом, гетманом литовским, так онаго Радзевила и войско его победили и прогнали; и взял тогда государь болше двух сот городов литовских, Витепск изсекл и Вилню разорил… Но когда под Старый Бихов подступили, там Золотаренка, на поединок виехавшого, из мушкета убито, котораго тело как привезено до Корсуна, то на погребении его церковь, ним же Золотаренком построенная, с чернцами, с попами и с народом и мертвым телом сгорела» [2001].

Однак, незважаючи на успіхи військових кампаній 1654-го та 1655-го рр., як відзначає Лезюр, Хмельницький розумів, що російський уряд дбає лише про власні інтереси й мало турбується через біди України. Саме тому гетьман навіть тоді не припиняв пошуки союзників. Історик повідомляє про зустріч очільника козацької держави з ханом в 1655 р., де останній намагався відірвати Хмельницького від «партії царя» й запевняв, що гетьман «швидко розкається у своєму переході під московську протекцію» [2002]. Однак на дорікання хана Хмельницький звинуватив татар у тому, що вони самі постійно зраджували козаків, залишили їх напризволяще під Берестечком і, зрештою, продалися полякам, уклавши з ними секретний союз проти України [2003]. Як і попередній епізод, розповідь про цю зустріч Лезюром була запозичена з праці Шерера, а, відтак, з «Короткого опису Малоросії» [2004].

Лезюр відзначає, що, прагнучи перемогти поляків, Хмельницький шукав союзу з їхніми ворогами, котрі з різних боків атакували Річ Посполиту. Крім України та Росії з Польщею тоді воювали Прусія, Швеція та Семигородщина. Історик зауважує, що коаліційна угода була укладена між гетьманом і шведським королем Карлом Х Густавом; і це змусило німецького імператора, союзника Речі Посполитої, власноруч написати листа Хмельницькому, у якому він закликав того полишити сторону шведів і повернутися під польську протекцію [2005].

Від повного розгрому в 1656 р. Польщу врятувала Росія, уклавши з нею Віленське перемир’я та зневаживши інтереси України. Лезюр вважає, що саме цей акт підірвав життєві сили Хмельницького та посилив його зневіру в союзі з Москвою. Французький автор зазначає, що душевний біль, розпач і поважний вік стали тими причинами, які звели старого гетьмана в домовину. Його смерть він датує, слідом за Шерером і «Коротким описом Малоросії», 15 серпня 1657 р. [2006] В той же час Лезюр ставить під сумнів повідомлення Шерера про те, що Хмельницький міг бути отруєний підісланим турецьким імператором поляком, який начебто сватався до дочки гетьмана [2007].

Власне кажучи, недоладна згадка про можливе отруєння Хмельницького султаном, якій не повірив Лезюр, стала новацією самого Шерера й виникла, вочевидь, через неправильне розуміння тим російського тексту. В «Короткому описі Малоросії» читаємо:

«Сказуют некоторіи, что поляки, хотячи Хмелницкого умертвить, подослали якобы великородного молодца в Чигирин якобы дочеры его сватать, который притворно заручил был оную, при отезде же своем Хмелницкого, провожающаго его, зятя, водкою, ядом не скоро умервляющим, напоил, от какой приязни лядской Хмелницкий и живота лишился» [2008].

Отже, в оригіналі, яким користувався Шерер, всю вину за можливе отруєння гетьмана цілком логічно покладено на поляків.

Характеризуючи особистість померлого гетьмана, Лезюр вважає його найвидатнішим козацьким лідером, якому майже вдалося домогтися незалежності козацької держави та спричинити занепад Речі Посполитої. Дозволимо собі навести цю піднесену характеристику заслуг Хмельницького французьким дослідником:

«Ніколи козаки не мали ще такого начальника, котрого можна порівняти з тим, пам’ять про якого вони так дбайливо шанують. Мудрий, освічений, пильний, уважний до порад, безстрашний на бойовищі, призвичаєний до найбільших виснажень, нечуттєвий до втрат, невтомний у своїх силах, жвавий у перемогах, шляхетний у поразках, подекуди засліплений своєю фортуною і завжди величний у стійкості свого характеру; часто варвар зі своїми ворогами, але справедливий і великодушний зі своїми соратниками, він прагнув підпорядкувати їх дисципліні, дати їм закони, підготовити їх становлення у якості єдиної нації, яку він міг би зробити незалежною, якби вона сама мала змогу такою бути. Зневажений Польщею, він став для неї ворогом більш небезпечним, ніж Мітридат для римлян. Він завдав смертельного удару цій могутній державі. Він отримав жорстоке задоволення помститися їй. Він побачив її приниженою, нещасною, але, помираючи, сам страждав від сумного наслідку своїх прагнень» [2009].

Примітки

1997. Ibid. – P. 400.

1998. Ibid. – T. 2. – P. 1-2.

1999. Ibid. – P. 4-5.

2000. Ibid. – P. 2.

2001. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 66; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 216; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 242.

2002. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 2-3.

2003. Ibid. – P. 3.

2004. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 70-72; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 218-219; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 244-245.

2005. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 3-4.

2006. Ibid. – P. 7-8; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 81; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 223; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 249.

2007. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 5; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 78; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 222.

2008. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 249.

2009. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 8.