Хмельниччина

Луняк Євген

Загалом висвітленню подій 1648-1653 рр. Лезюр відвів близько чверті першого тому своєї книги, який завершується саме підготовкою та проведенням Переяславської ради. Історія Хмельниччини знайшла докладне відображення у французькій історіографії другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. Її у подробицях описав Шевальє, висвітлювали Леклерк, Шерер та автори «Всесвітньої історії». Саме ці праці й використовував при розгляді визвольної війни українців в середині ХVІІ ст. Лезюр. Добу Хмельницького історик вважає «найблискучішою епохою» в історії України, оскільки вона заклала тут фундамент державності [1955].

Як стало вже традиційним для французької історіографії, дослідник відзначав, що Зиновій-Богданко Хмельницький (Sinoveї Bogdanko Kmielnitski) був «сином литовського шляхтича, який устаткувався в Україні поблизу Чигирина й загинув у турецькому полоні». Як веде далі Лезюр, юного Богдана, котрий потрапив у полон разом з батьком, «було згодом викуплено його матір’ю чи ж доброчинством польського короля» [1956]. Науковець відзначає гарну освіту Хмельницького, нетипову для козаків, він пише, що крім своєї рідної мови той «однаково добре говорив турецькою, татарською, російською, польською та латиною» [1957]. Це принесло Хмельницькому визнання не лише серед козаків, але й при польському дворі.

Лезюр переказує багато разів тиражовані західними авторами свідчення про особисту трагедію майбутнього гетьмана. Історик повідомляє, як чигиринський підстароста Чаплинський (Czaplinski, podstaroste de Tschigirin) «спалив його будинок, зґвалтував його дружину, а потім убив її, кинувши на тіло її замордованого сина» [1958]. Змалювавши поневіряння «пограбованого громадянина, зневаженого чоловіка, нещасного батька» у пошуках правди, Лезюр зазначає, що Хмельницькому було запропоновано відшкодування лише у 50 флоринів. Зневіра у правосудді привела того на Запоріжжя, де його одностайно було обрано гетьманом, а козаки з готовністю пристали на пропозицію воювати проти шляхти й перебили всіх поляків на Січі [1959].

Виступ Хмельницького отримав сприятливий грунт в Україні, де існувала загальна ненависть до польської адміністрації. Лезюр підкреслює, що новообраний гетьман не просто вдався до помсти за свої особисті кривди чи бойових дій з поляками, а одразу розгорнув бурхливу політичну діяльність, спрямовану на згуртування козаків, отримання підтримки простого люду, захисником прав якого Хмельницький себе проголосив. Крім того, козацький лідер швидко провів необхідну дипломатичну підготовку до загального повстання, провівши переговори з Доном і Кримом і здобувши їхню підтримку. Багато донців і кримських татар стали під його прапори.

На думку французького дослідника, діяльність Хмельницького має епохальне значення, оскільки заклала підвалини для виникнення в Україні самостійної козацької державності.

«Раніше козаки проявляли себе лише як банда розбійників або військових найманців, – пише Лезюр, – яких набирали чи розпускали в одну мить. Тепер здібний начальник, тямущий у військовому мистецтві та політиці, прагнув перетворити їх на єдину націю. Це найблискучіша епоха в їхній історії» [1960].

Історик зазначає, що, маючи досвід попередніх війн з козаками, шляхта, захищаючи свої маєтки, намагалася придушити заколот у його колисці й повела свою армію на Січ. Лезюр приділяє значну увагу першій битві нової війни, що відбулася «на берегах річки Жовтої, неподалік Жовтих Вод» (sur les rives de la Scheskoi, près de Schelda-Woda). Він зауважує, що Хмельницький проявив тут не лише талант полководця, але й політика та дипломата, привернувши на свій бік реєстровців, котрих вів на допомогу полякам Барабаш. Саме це, зрештою, й призвело до поразки поляків, котрі кілька днів мужньо оборонялися «на манер козаків» в таборі з возів від об’єднаних українсько-татарських сил. Посилаючись на свідчення Шевальє та Пасторія, Лезюр відмічає, що внаслідок цієї поразки загинули Барабаш і «юний та бравий» Стефан Потоцький, а решту поляків було віддано в татарську неволю [1961].

Французький дослідник зазначає, що ця перша перемога мала розголос по всій Україні й привернула до лав Хмельницького тисячі уярмлених шляхтою селян. Посилене повстанське військо перейшло в наступ і незабаром розгромило армію великого гетьмана коронного Миколи Потоцького неподалік «старовинного Корсуня на правому березі річки Рось» (l’antique Korsun, sur la rive droite du Rhos) [1962]. Як зауважує історик, Хмельницький тут знову блискуче проявляє свій дипломатичний хист. Не знаючи, що Владислав ІV щойно помер, він пише йому вірнопідданого листа, «у якому говорить не стільки як переможець, скільки як покірний слуга, котрий кається у своїх вчинках», і пояснює причини, що підштовхнули його до виступу проти Речі Посполитої й полягали у зневазі прав його народу [1963].

Політичний талант Хмельницького постійно викликає щире захоплення у Лезюра, який називає українського гетьмана «хитрим козаком», котрий, вправно використовуючи свої дипломатичні вміння, весь час намагався відстоювати інтереси своєї країни [1964]. Як відзначає історик, здобувши дві гучні перемоги над поляками, Хмельницький зав’язав листування з Адамом Киселем, прагнучи довести свою вірнопідданість і приспати пильність польського двору, а тим часом продовжував розширювати ареал свого впливу в Україні, захоплюючи все нові й нові землі [1965].

Визначну роль в успіхах козацької зброї в 1648 р., на думку Лезюра, відіграв соратник Хмельницького Кривоніс (Krziwonow), «чоловік маловідомий, але хоробрий, винахідливий, жорстокий, котрий проповідував селянам право на свої володіння та розглядався ними як янгол Господень, посланий помститися за їхні кривди» [1966]. Французький автор зазначає, що Кривоніс невпинно просувався на захід, «нещадно вирізуючи євреїв, грабуючи шляхту та поширюючи навсібіч занепокоєння та жах» [1967]. Однією з найяскравіших акцій цього воєначальника стало захоплення Бара, де було до ноги вибито всю польську залогу та єврейське населення [1968].

Щоб зупинити війська повстанців на кордонах Волині та Поділля, польський уряд відрядив проти них нову армію. Проте попередні поразки, безкоролів’я та відсутність узгодженого військового керівництва посилили анархію в шляхетських загонах. Лезюр згадує, що, безтурботні шляхтичі в таборі під Пилявцями (Peliafka ou Pilaucze) навіть вирішили святкувати гучне весілля одного з вельмож і звезли сюди дорогі подарунки та коштовності. Раптовий підхід військ Хмельницького в союзі з татарами не дозволив полякам добре підготуватися до бою. Спроба організувати відхід зазнала невдачі й перетворилася на панічну втечу, а переможці захопили велику та багату здобич [1969].

Говорячи про оборону Львова, який, на думку Лезюра, в античні часи міг бути птолемеєвським Карродунумом, населеним бастарнами (цю тезу він запозичив з «Опису давньої та сучасної Польщі» Мальт-Брюна [1970]), наполеонівський історик порівнює полки Хмельницького з ордами Аттіли, Чінгісхана і Тамерлана. Чисельність українсько-татарського війська він обраховує у 300 тис. чол. Як повідомляє далі Лезюр, врятувати це багате місто від цілковитого розорення допомогла енергійна й грамотна організація оборони Кшиштофом Арцишевським. Після падіння замку львів’яни погодилися дати викуп за зняття облоги, який, на думку історика, був майже рівнозначний збиткам від пограбування [1971]. Причини, що зумовили поворот козацько-татарських військ від Замостя назад, дослідник не аналізує. Він лише коротко позначає, що, провівши місяць навколо цього укріпленого міста, Хмельницький наказав зняти облогу й повернутися на Україну.

Відзначимо, що Лезюр, як і багато його колег, подекуди плутався через різні варіанти назв одних і тих самих міст. Так, згадавши про облогу Замостя (у варіанті Лезюра – Замойска – Zamoїsk) Хмельницьким після його відходу від Леополіса-Львова (Léopolis), дослідник правильно ідентифікує французьку назву Леополіса з німецьким Лембергом, проте далі повідомляє, що до Замойска збігалися, шукаючи притулок, «шляхтичі з-під Львова та Замостя» (des nobles de Luvof et de Samoscie). Отже, дослідник не зміг ототожнити між собою назви Zamoїsk і Samoscie та Léopolis-Lemberg і Luvof [1972]. Така плутанина не є дивиною. За півстоліття потому інший відомий історик Проспер Меріме консультуватиметься «чи місто, яке називається російською мовою Львов, – це те саме, що Лемберг в Галичині?» [1973]. В той же час Лезюр зауважує помилку Шерера, котрий сприйняв Збараж і Зборів за одне й те саме місто, подавши його назву як «Barasa» [1974].

Лезюр повідомляє, що після тріумфального повернення до Києва Хмельницький, наділений «титулом визволителя Малої Росії та гетьмана-генералісімуса козаків» (le titre de libérateur de la Petite Russie et d’hettman généralissime des Kosaques), зайнявся впорядкуванням своєї, по суті, самостійної держави [1975]. Французький автор не забуває відзначити, що попутно Хмельницький гучно відсвяткував у Переяславі своє весілля з дружиною Чаплинського, свого особистого ворога. Лезюр називає її на той час «вдовою Чаплинського», втім, доля цього кривдника Хмельницького після 1648 р. й досі залишається дискусійною. Найімовірніше Чаплинський був на момент вінчання своєї дружини з Хмельницьким ще живий. Розглядаючи мотиви, які підштовхнули гетьмана до цього шлюбу, з цілком раціональних позицій, Лезюр вважає, що це могла бути або подяка за участь цієї жінки у його визволенні з в’язниці, або ж «помста варвара своєму ворогу» [1976].

Як бачимо, історик-раціоналіст Лезюр зовсім ігнорує особистий чуттєвий чинник поведінки Хмельницького стосовно згаданої жінки. Подекуди історик відзначає вплив дружини Хмельницького на політичні справи. Так, він згадує епізод, наведений колись Шевальє, про те як сп’янілий гетьман, дізнавшись про новий похід поляків на Україну та не тямлячи себе від люті, наказав утопити всіх польських шляхтичів, що знаходилися в його ставці. Однак тільки жінці вдалося його заспокоїти й домогтися скасування цього поспішного та необдуманого рішення [1977].

Значну увагу Лезюр приділяє дипломатії новоствореної козацької держави. Він повідомляє, що крім ведення переговорів з Польщею через надісланих Яном ІІ Казимиром Кисіля та князя Четвертинського, Хмельницький відправляв посольства до Москви та Константинополя, встановив гарні взаємини з господарями Молдавії та Валахії, вождями перекопських і буджацьких татарських орд, а згодом і шведським королем. Як зазначає французький дослідник, вміло маніпулюючи почуттями царського та султанського урядів, гетьман обіцяв Олексію Михайловичу посприяти у поверненні Росії Смоленська та інших земель і просив допомоги для православних єдиновірців в Україні, а Туреччину запевняв у палкому бажанні отримати протекторат від «великого правителя». Як наслідок, Москва і Стамбул з двох сторін намагалися підтримати Хмельницького, прагнучи одержати від цього для себе зиск. Турецький уряд навіть наказав сілістрійському паші та кримському хану всіляко сприяти козакам у їхній війні з Польщею [1978].

Розгляду військової кампанії 1649 р. і умовам Зборівського миру Лезюр присвятив окрему главу. Історик зазначає, що, незважаючи на відкриття бойових дій поляками та їхні перші успіхи, Хмельницький почувався досить впевнено й зміг протиставити неприятелю об’єднане українсько-татарське військо. В той же час краще до війни підготувалася й Польща, війська якої рушили в Україну, очолювані самим королем, щоб врятувати обложений Збараж, обороною якого керували Ярема Вишневецький та Андрій Фірлей. В кращих традиціях тогочасних романістів Лезюр вставляє в свою розповідь ефектний епізод про те, як до змореного й виснаженого голодом і хворобами Збаража, готового до поразки, одного разу влетіла стріла з прив’язаною до неї запискою, у якій повідомлялося про скорий підхід на допомогу королівської армії, що й додало сил і мужності захисникам міста [1979]. Як відомо, наближення загонів Яна ІІ Казимира врятувало тоді Збараж від завоювання.

Лезюр захоплюється особистою доблестю та рішучістю польського короля під Зборовом, що підсилювало бойовий дух його військ. Проте значна чисельна перевага українсько-татарських військ неминуче мала б призвести до поразки армії Яна ІІ Казимира. Козацькі полки сміливо йшли в наступ на польські позиції. Саме в цей драматичний для поляків момент, як відзначає французький історик, порятунок їм принесли їхні вороги та союзники Хмельницького татари. Хоча Лезюр і сповіщає про намагання польських воєначальників перекупити татар і відмовити їх від союзу з козаками, головну роль, на думку дослідника, у відмові хана продовжувати війну проти Польщі відіграли невдоволення рядових татар перебігом бойових дій. Історик зазначає, що ці степовики були більш звиклими до розбою та грабежу, ніж до битв, тож величезні втрати під час цієї великої битви зовсім не відповідали їхнім уявленням про ведення війни. Через це татари й відмовилися проливати надалі свою кров за інтереси козаків.

За словами Лезюра, мудрий Хмельницький одразу зрозумів, що без татарської підтримки шансів на перемогу в нього обмаль, тим більше, що колишні союзники завдяки польському золоту могли з легкістю перетворитися на ворогів, тому він і пішов на укладення миру, зміст умов якого в цілому наведено дослідником. Як повідомляє далі французький автор, виторгувавши від короля найсприятливіші для своєї країни умови, гетьман заради рідної батьківщини погодився навіть на публічне приниження, стоячи на колінах зі сльозами на обличчі та вимолюючи прощення у свого короля. Однак у сльозах Хмельницького та його лицемірних словах Лезюр справедливо бачив не стільки щире каяття, скільки зневажену гордість і біль за свою країну. На думку дослідника, у «цій урочистій церемонії, монарх, присилуваний пробачити, виглядав набагато менш величним від амністованого ним козака» [1980].

Лезюр уважно розглядає державну діяльність Хмельницького в 1649-1651 рр., спрямовану як на посилення власної влади в Україні, так і на пошуки зовнішньої підтримки для продовження війни з Польщею. Він згадує, що гетьману доводилося боротися не лише з зазіханнями поляків, але й і з внутрішньою опозицією, невдоволеною умовами Зборова. І Польща, і Україна в однаковій мірі були незадоволені умовами Зборівської угоди та готувалися до продовження протистояння. Становище, у якому опинився в цей час Хмельницький, французький історик характеризує так:

«Більш освічений за своїх попередників, він розумів, що не достатньо лише гарної військової організації, щоб захистити незалежність власних підданих проти ненависті та зусиль нації могутньої та завжди стривоженої через небезпеку з боку своїх сусідів. Він мріяв серйозно як ніколи заручитися підтримкою з боку зацікавлених покровителів. Великий правитель щойно надіслав до нього нове посольство, проте подібність релігії робила для нього альянс з царями найбільш природним. Він вів обидві інтриги в цих напрямках і підтримував взаємини з однією й іншою могутніми державами до того часу, коли необхідність не змусила його зробити свій вибір між ними» [1981].

Аналізуючи політичні інтереси України та Росії, Лезюр приходить до висновку про діаметральну протилежність прагнень Хмельницького й Олексія Михайловича. Якщо гетьман намагався лише здобути собі впливового союзника для утвердження своєї власної держави, нехай і під російським протекторатом, то цар бачив тільки нові територіальні прирощення та нових підданих для Росії. Олексій Михайлович побоювався, що в силу обставин Хмельницький буде змушений прийняти турецьке покровительство, й це змушувало царя підтримувати українських козаків, але водночас він не бажав їхнього посилення, і тим більше зміцнення їхньої самостійної держави. За словами Лезюра, цар

«охоче підставляв вухо до пропозицій гетьмана, не бажаючи довести його до прийняття протекції Оттоманської Порти, однак він не хотів також перетворити козаків на могутню незалежну державу; він боявся, щоб заколот не перекинувся з Польщі на Росію, де селяни не раз показували своє бажання послідувати шляхом своїх сусідів» [1982].

Таким чином, як відзначає Лезюр, в інтересах зміцнення своєї самодержавної влади цар був зацікавлений в ослаблені козаків і приєднанні нових земель до своєї держави. Далекоглядною метою Олексія Михайловича, на думку французького дослідника, могла бути поступова ліквідація козацтва, як дестабілізуючого чинника на півдні своїх володінь:

«Він [цар – Є. Л.] знаходив козаків занадто небезпечними для своїх підданих, – пише Лезюр. – Він волів залишити їх у боротьбі з поляками, щоб вони знищували одне одного, та отримати з невідворотної війни засоби одержання слухняних підданих і прекрасних провінцій, не порушуючи спокою своїх людей. Приклад Польщі був уроком для розумного володаря» [1983].

Отже, вивчаючи інтереси та поводження російського уряду, Лезюр прийшов до логічного висновку, що цар прагнув максимального виснаження козацької держави, щоб забезпечити її приєднання до своїх володінь на якомога вигідніших для нього умовах. В той же час Олексій Михайлович намагався приховати свої справжні наміри та всіляко підкреслював своє прагнення підтримати козаків, щоб не допустити їх переходу під владу турків.

Крім зближення з Росією та Туреччиною Хмельницький в цей час відновлює союз з Кримом і намагається встановити союзні взаємини з Молдавією. Лезюр детально зупиняється на аналізі молдавського вектора політики гетьмана. Він наголошує на тому, що українсько-молдавський союз міг принести вигоду обом державам: господар Василь Лупул отримав би козацьку зброю для придушення опозиції всередині свого князівства, а Хмельницький здобув би ще одного впливового союзника, прив’язаного до нього родинними узами у разі одруження Тимоша з дочкою Лупула [1984].

Лезюр відзначає, що зборівських угод не дотримувалися обидві сторони, постійно звинувачуючи одна одну в їх порушенні. І Україна, і Польща де факто не припиняли бойових дій і весь час готувалися до відновлення війни. Особливу увагу дослідник приділяє роботі сейму, який дав згоду на початок військової кампанії 1651 р. Він відзначає, що серед шляхти існувало потужне угруповання, яке наполягало на продовженні миру з козаками чи, принаймні, кращої підготовки до відновлення масштабних бойових дій, однак все ж таки під тиском шляхтичів, які втратили свої маєтки в Україні, перемогла партія війни.

Як пише Лезюр, масла у вогонь підлило й прибуття на сейм козацької делегації, яка вимагала ліквідації унії, визнання Хмельницького правителем України, скасування там кріпацтва і т. п. До того ж на Поділлі діяли загони Нечая (Niecksaї), грабуючи панські маєтки та вбиваючи іновірців. Розгром військами Калиновського козаків Нечая та загибель останнього у Красному на Вінничині, по суті, стали відкриттям нової військової кампанії. Щоб зупинити просування Калиновського, Хмельницький змушений був відправити йому навперейми полк Богуна (Bohun), котрий після кровопролитних боїв за Вінницю зміг відтіснити поляків до Бара. Отже, війна почалася, й обидві сторони тепер терміново згуртовували свої збройні сили [1985].

Послуговуючись свідченнями Пасторія, Целарія та Шевальє, Лезюр дає детальні й живописні картини битви під Берестечком. Він описує розташування військ, сили сторін, перебіг бойових зіткнень. Головною причиною поразки військ Хмельницького історик вважає втечу татарських загонів, які не витримали артилерійського обстрілу поляків, після того як козацькі полки були відтіснені й тим самим відкрили для обстрілу ханські позиції. Як зазначає Лезюр, на намагання гетьмана зупинити втечу татар і повернути їх на позиції хан дорікнув тому, що Хмельницький його обдурив, применшивши чисельність військ Яна ІІ Казимира. Іслам-Гірей не лише не повернув свої загони на бойовище, але й утримав біля себе самого Хмельницького та «його секретаря» Виговського (son secrétaire Wigowski). За словами Лезюра, хан навіть загрожував гетьману видати його полякам в обмін на своїх полонених мурз або, принаймні, вимагав від нього винагороди для своїх військ за завдані збитки [1986].

В той же час відхід татар і зникнення Хмельницького, на думку історика, не позбавили козаків куражу. Обраний ними гетьманом Джеджалій (Dziadziali), а потім Богун намагалися організувати оборону за нових умов. Крім того, оточені поляками козаки шукали дипломатичний вихід зі скрутного становища. Лезюр повідомляє про трьох козацьких високопосадовців (Крису, Гладкого та Переяславця), які прибули до короля, проте не називає їх поіменно, хоча вони згадані, наприклад, у Шерера. Втім, кабальні умови миру, запропоновані поляками, козаки відкинули [1987].

Досить детально переказано у Лезюра обставини, що спричинили паніку у козацькому війську, а, зрештою, і його повний розгром. Історик захоплюється мужністю та холоднокровністю Богуна, який до останнього намагався зарадити катастрофі й забезпечити порятунок якомога більшої кількості своїх людей. Лезюр також подає яскравий епізод козацького відступу, пов’язаний з обороною 300 козаків, з яких останній, захищаючись лише косою, бився до останнього, відмовившись від пропозицій зберегти йому життя, поки не загинув [1988].

Лезюр у подробицях наводить перелік трофеїв, які дісталися переможцям у козацькому таборі під Берестечком, зокрема, жінки та діти повстанців, 30 000 рейхсталерів, призначених татарам, 40 гармат, величезна кількість зброї й амуніції, харчі, прапори, печатка та навіть меч, надісланий Хмельницькому патріархом [1989]. На думку французького історика, саме грабунок поляками козацького табору та незгода між шляхтичами стосовно подальшого ведення бойових дій врятували тоді залишки козацького війська від цілковитого знищення [1990].

Аналізуючи наслідки Берестейської битви, Лезюр наголошує на тому, що, незважаючи на тяжкі втрати і навіть захоплення Києва загонами Януша Радзивілла, козацьке військо «було тільки розвіяне під Берестечком», а Хмельницький, якому пощастило викупитися з ханської неволі, отримав від Іслам-Гірея вкотре запевнення у союзі й швидко зміг зібрати нову армію. В той же час війська Яна ІІ Казимира були знесилені через шляхетську незгоду, втому та хвороби. Саме це зумовило підписання нового миру під Білою Церквою. Французький дослідник показує важливу роль в укладенні цієї мирної угоди Адама Кисіля, що весь час намагався примирити обидві ворогуючі сторони і котрого історик називає «завжди сприятливою опорою козаків» [1991]. Лезюр наводить пункти Білоцерківського миру, що завершив кампанію 1651-го року та значно обмежив права козацької держави, які майже тотожно подавалися в працях Шевальє, Леклерка та Шерера [1992].

Лезюр відзначає, що саме з поразкою 1651-го року пов’язане масове переселення українців до меж Московського царства, де незабаром утворилося слобідське козацтво (des Kosaques Slobodes) у складі п’яти полків: Охтирського, Харківського, Ізюмського, Сумського й Острогозького [1993].

Тяжкі умови Білоцерківського миру, на думку Лезюра, знову як ніколи доти проявили неабиякий політичний талант Хмельницького. Інтригуючи одночасно з Туреччиною та Росією, він зміг утримати союз із зрадливим кримським ханом, а також нав’язати матримоніальні взаємини Василю Лупулу. Остання акція супроводжувалася розгромом військ Калиновського та загибеллю останнього. Однак завдяки дипломатичним здібностям очільника України, який, здобувши гучну перемогу над поляками під Батогом, одразу написав покаянного листа Яну ІІ Казимиру, Хмельницькому вдалося уникнути великомасштабних бойових дій у 1652 р. Втім, як веде далі Лезюр, українсько-молдавський союз не приніс того успіху, на який розраховували, жодній з зацікавлених сторін. Лупул був позбавлений влади, а Тиміш загинув у Молдавії. Щоправда, загибель гетьманича історик помилково позначає часом «незабаром після скону його батька» [1994].

Незважаючи на те, що в 1652 р. Хмельницькому вдалося уникнути повномасштабної війни з Польщею, за рік бойові дії спалахнули з новою силою. Лезюр з захопленням відзначає прояв полководницького таланту гетьмана у битві під Жванцем, де той, в цілому уникнувши кровопролиття, довів до крайності армію Яна ІІ Казимира, яка постала перед перспективою загибелі. Як відомо, поляків вкотре врятували татари, які не були зацікавлені в абсолютній перемозі козаків. Історик повідомляє, як, отримавши величезний викуп від польського уряду, хан не лише відмовився від союзу з Хмельницьким, але й вступив з поляками в коаліцію проти нього, чим не залишив козакам жодного іншого вибору, крім союзу з Москвою [1995].

Примітки

1955. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 323.

1956. Ibid. – P. 320.

1957. Ibid.

1958. Ibid. – P. 321.

1959. Ibid.

1960. Ibid. – P. 323.

1961. Ibid. – P. 325.

1962. Ibid. – P. 326-327.

1963. Ibid. – P. 327-328.

1964. Ibid. – P. 358.

1965. Ibid. – P. 328-330.

1966. Ibid. – P. 331.

1967. Ibid.

1968. Ibid.

1969. Ibid. – P. 331-333.

1970. Malte-Brun C. Tableau de la Pologne ancienne et moderne… – Р. 405.

1971. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 333-334.

1972. Ibid.

1973. Купчинський О. Проспер Меріме і його твір « Богдан Хмельницький»… – С. 16-22.

1974. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 339-340; Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 34-35.

1975. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. 335.

1976. Ibid.

1977. Ibid. – P. 360.

1978. Ibid. – P. 336-338.

1979. Ibid. – P. 343-344.

1980. Ibid. – P. 352.

1981. Ibid. – P. 356-357.

1982. Ibid. – P. 362.

1983. Ibid. – P. 363.

1984. Ibid. – P. 357-359.

1985. Ibid. – P. 364-368.

1986. Ibid. – P. 370-375.

1987. Ibid. – P. 375-377.

1988. Ibid. – P. 377-381.

1989. Ibid. – P. 381.

1990. Ibid. – P. 381-382.

1991. Ibid. – P. 383-385.

1992. Ibid. – P. 386-388.

1993. Ibid. – P. 389.

1994. Ibid. – P. 391.

1995. Ibid. – P. 393-395.