Руїна

Луняк Євген

Лезюр припускає, що перед смертю Хмельницький міг заповісти своєму сину Юрію, своєму наступнику та спадкоємцю, опіку над яким доручив Виговському, змінити політичну орієнтацію та «звільнитися від московської протекції» [2010]. За реалізацію цього наміру взявся давній порадник і товариш Хмельницького, досвідчений політик Виговський, котрий скоро перебрав на себе повноваження гетьмана, аргументуючи це малолітством Юрія. Історик дивується дипломатичним вмінням Виговського, який розпочав таємні переговори з польським урядом, зберігаючи на перших порах довіру царя. На думку Лезюра, московський двір настільки довіряв новому гетьману, що навіть не повірив доносу полтавського полковника Мартина Пушкаря (Puschkar) про зраду Виговського. Історик зазначає, що конфлікт між Виговським і Пушкарем вилився у збройне протистояння між їхніми прихильниками, втім, деталі цієї міжусобної війни дослідник не розглядає [2011].

Уважно ознайомившись з умовами українсько-польської угоди 1658 р., зміст яких він переказує у своєму творі, Лезюр зазначає, що вони були значно вигіднішими для козаків, ніж союз з Москвою в 1654 р., і у разі їх дотримання «дійсно перетворювали Україну на незалежну державу» [2012]. Проте мріям Виговського здійснитися не судилося. Його поразку Лезюр подає спрощено й не зовсім точно. На його думку, підштовхуваний особистими амбіціями та ревністю до возвеличення свого колишнього ментора Юрій Хмельницький організував змову проти Виговського, знайшовши підтримку у царя, запорожців і значної частини козацтва. Тож Виговський, за словами Лезюра, «вже розгромлений росіянами», змушений був рятуватися в Польщі [2013].

Як можна побачити, дослідник не дуже добре був ознайомлений з подіями 1658-1659 рр., зокрема, з битвою під Конотопом. Хоча загальна канва його викладу загалом правильна. Втім, занурюючись у бурхливу круговерть подій Руїни, сам Лезюр зауважує, що вкрай важко розібратися з карколомними змінами (у його термінології «революціями»), які відбувалися в Україні після смерті Хмельницького.

«В цій плутанині фактів і подій, – занотовує він, – можна побачити хіба що збірки речей, які складні для історика та важкі для читача. Тож не поринатимемо у лабіринт, де нам бракуватиме нитки Аріадни. Облишимо деталі, які для нас малоцікаві, залишивши тільки головний аспект цих дрібних революцій» [2014].

Лезюр зазначає, що гетьманство Юрія Хмельницького остаточно розкололо Україну й поховало надію його батька на утвердження самостійної козацької держави. В умовах міжусобних чвар, розбрату та громадянської війни, коли весь час змінювалися начальники, а Україна «перетворилася на поле бойових дій між росіянами, поляками, татарами та козаками», останні припинили бути єдиною нацією, якою так волів їх бачити великий Богдан Хмельницький. Як сповіщає далі французький дослідник, одна частина козаків шукала собі притулку в межах Росії на Слобожанщині, а інша – розкололася на протилежні табори й угруповання під проводом колишніх соратників Хмельницького, які шукали підтримки у різних іноземних держав [2015].

Те, що відбувалося далі в Україні, Лезюр розглядає немов би мерехтіння у якомусь трагічному, сумному й абсурдному калейдоскопі подій. Він згадує, як після невдалого гетьманування Юрій Хмельницький зрікся гетьманської влади, яку на короткий час захопив Сомко (Samko). Останнього, у свою чергу, «на одному з їхніх народних гулянь» (це про Чорну раду 1663-го року в Ніжині) при допомозі запорожців скинув Брюховецький (Bruchoweski), наказавши відтяти своєму попереднику голову. В цей же час на Правобережжі під патронатом Польщі гетьманом оголосив себе Тетеря (Teteria), до якого приєднався і полковник Гуляницький. Однак незабаром правобережні козаки позбавили Тетерю влади, й гетьманом проголосив себе «якийсь Опара» (un certain Opora), котрого «не визнали татари, які видали цього нового гетьмана польському королю, а той наказав його стратити». Зрештою, на пропозицію татар, Варшава погодилася визнати на Правобережжі Дорошенка (Doroschensko) [2016].

Історик не приховує свого жалю з приводу того, що у взаємних чварах наступники Хмельницького допустили спустошення та сплюндрування України, за яку колись проливали кров під проводом великого Богдана. Печальним символом цієї доби стало те, що Стефан Чарнецький «дав собі варварське задоволення викинути з могили рештки цього славетного гетьмана» [2017]. Щоправда, повідомляючи про останню подію, Лезюр недоречно називає Чарнецького «російським генералом» [2018]. Втім, і в даному випадку мова йде про помилку, повторену слідом за Шерером, котрий іменує Чарнецького «великоруським воєводою» (wojevode de la Grande-Russie) [2019]. В «Короткому описі Малоросії» Чарнецького названо воєводою руським, що відповідає історичним фактам, але, вочевидь, зумовило помилку Шерера [2020].

Прихід до влади Брюховецького на Лівобережжі, а Дорошенка – на Правобережжі дозволяє історику віднайти нитку логічної розповіді. Про своє бачення правління цих двох гетьманів він фігурально висловлюється так: «Нарешті історичний небокрай прояснився перед нашими поглядами. Залишилося лише два гетьмани на протилежних берегах Бористену, один під протекцією Росії, інший – Польщі» [2021].

Лезюр намагається розібратися в хитросплетіннях діяльності цих очільників двох частин України та їхніх наступників, переважно спираючись на повідомлення Шерера. Він зауважує, що Брюховецький у перші роки свого гетьманства зайняв відверто проросійську позицію. Цей керманич першим з гетьманів особисто відвідав Москву, де був обласканий царем, отримав коштовні подарунки та титул боярина і навіть, за визначенням Лезюра, «одружився з принцесою з роду Романових». Однак своїми діями він лише готував «перехід своєї нації під ярмо рабства» [2022]. Лезюр розкриває далі свою тезу про зраду Брюховецьким інтересів України: «Дуже скоро до України були надіслані воєводи з наказом Брюховецькому їх розмістити в якості управителів у найголовніших містах, таких як Батурин, Гадяч, Полтава, Миргород, Лубни, Прилуки, Стародуб, Новгород-Сіверський, Глухів та ін. Ці воєводи були зобов’язані встановити ввізне та вивізне мито, яке сплачували купці, подушний збір і навіть обкласти податком селянські плуги та коней. Міста Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин мали привілей самі призначати собі митарів, проте до їхніх прав ставилися подібним же чином» [2023].

Показуючи наростання народного гніву в Україні проти московських воєвод і Брюховецького, французький історик згадує про постійні вибухи невдоволення серед рядових козаків, міщан і селян. Одним з таких він називає «вбивство полковника Дацка (Darco), креатури росіян» у Переяславі, ідентифікуючи це повстання в термінології того часу як «революцію». Лезюр зауважує, що обурення народних мас на Лівобережжі російськими порядками та владою Брюховецького могло б створити сприятливі умови для поновлення тут влади Польщі, проте саме в цей момент вона була зайнята війною з Дорошенком, котрий скористався підтримкою татар [2024].

В останньому випадку йдеться про відому Підгаєцьку битву у вересні-жовтні 1667 р., коли нечисленна армія Яна Собеського змогла протистояти набагато більшим за кількістю українсько-татарським силам. Важливу роль у порятунку поляків під Підгайцями відіграло те, що до Криму вдерлися запорожці, змусивши татар терміново залишати Галичину, щоб вирушати на захист своїх домівок [2025]. Лезюр не вказує ім’я тодішнього ватажка запорожців, називаючи його просто «кошовим». Згідно досліджень Мицика, тодішнім кошовим отаманом на Січі був Іван Ріг, проте він припускає, що, цілком імовірно, головну роль в цьому поході на Крим, як і в багатьох інших, відіграв уславлений Сірко [2026]. Розглядаючи діяльність запорозького козацтва, французький історик зауважує, що воно стало фактично незалежним від гетьманської влади й підпорядковувалося їй лише номінально [2027].

На цей час припадає укладення між Річчю Посполитою та Московським царством Андрусівського перемир’я, головною суттю якого став поділ України по Дніпру. Коротко переказавши його умови, Лезюр вкотре відзначає лицемірство та підступність росіян, які, пообіцявши полякам за два роки повернення Києва, «завжди знаходили засіб ухилитися від даної реституції», а згодом, незважаючи на договірні пункти, підкорювали собі правобережні землі [2028].

Як відомо, Андрусівська угода викликала масове невдоволення в Україні, інтереси якої було проігноровано обома сторонами. На Лівобережжі спалахнуло повстання проти росіян та їхнього ставленика Брюховецького, значна частина козацтва стала на бік Дорошенка. Лезюр дещо саркастично відмічає ту метаморфозу, яка відбулася тоді з лівобережним гетьманом: «За такого неочікуваного сум’яття Брюховецький враз змінив своє поводження, піднявши прапор заколоту» [2029]. Однак, як продовжує далі французький дослідник, долю гетьмана-запроданця вже було вирішено. Лезюр зауважує, що той, шукаючи хоч якоїсь підтримки, намагався укласти альянс з кримським ханом, пропонував турецькому султану прийняти Україну під свою протекцію, а згодом знову пробував загравати з росіянами, поки, врешті-решт, остогидлий для всіх, не був «забитий на очах свого противника», тобто Дорошенка [2030].

Вміло передаючи драматизм і трагічність українського минулого, Лезюр підводить західного читача до думки, що нарешті козацька держава після загибелі Брюховецького змогла б об’єднатися під владою одного лідера – Дорошенка й зітхнути спокійно. Однак історик тут же показує, як замість одного визнаного гетьмана в Україні їх з’явилося декілька. Запорожці обрали собі гетьманом Петра Суховія (Suchoveї), підтриманого татарами. Росіяни зробили ставку на Дем’яна Многогрішного (Demian-Mnogo-Greschnoї), якого Лезюр помилково називає «одним з намісників Суховія».

Дослідник зазначає, що Многогрішний спочатку брав участь в антиросійському повстанні в Україні, але згодом визнав владу Москви і на раді у Глухові погодився «повернути всю Україну під російську протекцію на умовах, встановлених у 1654 р. між царем і Богданом Хмельницьким». В цей же час поляками був підтриманий Михайло Ханенко (Chanenko). Все це посилювало розкол і занепад козацької держави. Тож прагнення Дорошенка, який змушений був вести війну проти Суховія, Многогрішного та Ханенка, об’єднати під своєю владою всю Україну зазнали фіаско. Як повідомляє Лезюр, до недругів Дорошенка приєднався і Юрій Хмельницький, на той час вже пострижений в ченці. Значну допомогу оточеному звідусіль ворогами Дорошенку надавав певний час славетний ватажок запорожців Іван Сірко (Serko), однак і він незабаром виступив проти нього [2031].

Особливого співчуття до цього гетьмана Лезюр не відчуває. Він зазначає, що «амбітний Дорошенко, був народжений більше для інтриг, ніж для керівництва державою» [2032]. Французький автор побіжно висвітлює поневіряння Дорошенка, який весь час змінював свої політичні орієнтири між Річчю Посполитою, Росією та Туреччиною. Навівши на свої землі турків і татар, він спричинив їхнє спустошення більше як ніколи.

На жаль, Лезюру були невідомі праці Руссо де ла Валетта, де ла Магделена та Божо-Далерака, у яких детально висвітлювалися обставини турецько-татарських походів в Україну у 1670-х рр. Тож, говорячи про плюндрування мусульманськими ордами козацьких земель, дослідник обмежується загальними фразами, майже не подаючи жодної конкретики, окрім стислого опису війни за Чигирин [2033].

Новим ворогом для Дорошенка від проросійської партії став Іван Самойлович-Попович (Jean Samoїlowitch Popowitch), прихід до влади якого Лезюр помилково пов’язує зі смертю Многогрішного, тоді як, насправді, ця подія була наслідком арешту останнього [2034]. Як свідчить історик, одностайно обраний на козацькій раді в Козачій Діброві, чи Козачці (Kasatka) – нині село Козацьке Конотопського району на Сумщині, Самойлович змушений був присягнути царю на нових, обмежених для України умовах. Однак саме цьому гетьману пощастило припинити на землях козаків багаторічну братовбивчу війну. Лезюр зазначає, що Самойлович отримав знаки гетьманської влади від Ханенка, а незабаром і від Дорошенка. Про долю останнього французький автор коротко повідомляє, що той, зрікшись гетьманства, спокійно проживав у Сосниці, «завершивши таку бурхливу кар’єру настільки щасливо, як він не міг і сподіватися» [2035].

Проте, як повідомляє далі Лезюр, позбувшись одних конкурентів на гетьманство, Самойлович був змушений боротися з іншими, оскільки поляки визнали гетьманом Євстафія Гоголя (Eustathius Gogol), а турки – випущеного ними з в’язниці Юрія Хмельницького. Показуючи контраст між Хмельницьким-батьком і Хмельницьким-сином, перший з яких прагнув величі України, а другий – сприяв її руйнації, французький історик згадує, як під орудою турецьких і татарських шабель Юрій після захоплення Чигирина «сплюндрував околиці Канева, піддав це місто вогню, взяв двадцять інших міст, заляканих його жахливою жорсткістю, та наказав проголосити себе гетьманом запорожців і князем Малої Росії» [2036]. Врешті-решт, за словами Лезюра, росіяни та турки втомилися від виснажливої війни за Україну й уклали між собою мир.

Прославляючи звитяги козаків, Лезюр відзначає їхню участь в героїчній обороні Відня в 1683 р., про що західні європейці майже не мали жодного уявлення, віддаючи лаври переможця лише Собеському. Автор пише: «Польський король мав славу врятувати Відень, залишений своїм сувереном. Вже досить багато письменників прославили цю велику подію. Ми лише нагадаємо тут у вигляді примітки, що Собеський мав при собі й козацький корпус» [2037].

Звернімо увагу, що, проявляючи пошану до козаків, Лезюр ледь помітно висловлює традиційну для тогочасних французів зневагу до австрійців, вічних противників Франції, і не забуває підкреслити боягузтво австрійського імператора та його нездатність до захисту своєї столиці, котру не так давно тріумфально підкоряв великий Наполеон.

Акцентуючи велику повагу Яна Собеського до козаків, дослідник зауважує, що цей польський король прагнув зберегти на своїх землях козацтво як військову силу. Саме тому після перемоги під Віднем,

«повернувшись з цього блискучого походу, – пише історик. – Собеський призначив якогось Куницького (Kunicki) на посаду гетьмана. Це вже був, як ми казали, лише порожній титул. Але Куницький не проявив себе достойним ні цієї честі, ні володаря, який йому її надав. Відряджений проти татар, він втік звідти і був забитий своїми ж людьми, знеславленими цією поразкою та його боягузтвом. Могила (Mogila), обраний, щоб його замінити, змусив забути цю ганьбу, відбивши Кам’янець у турків і доклавши значних зусиль до звільнення Угорщини та Валахії від їхніх руйнувань. Можливо, завдяки своїй доблесті та впливу в Польщі, він зміг би повернути козаків під протекцію цієї могутньої держави, якби інші інтереси не змусили тоді Собеського змінити свої політичні погляди» [2038].

Зважаючи на брак джерельних свідчень, Лезюр був не досить обізнаний з гетьмануванням Стефана Куницького та його наступника Андрія Могили, хоча загалом передає правдиві звістки про їхню діяльність. Зауважимо також ще одну помилку французького науковця стосовно захоплення Кам’янця-Подільського козаками Могили. Як відомо, цей гетьман зі своїми загонами дійсно брав активну участь у визволенні Поділля з-під влади турків і штурмах Кам’янця, проте згадане місто повернулося до Польщі лише за умовами Карловицького миру в 1699 р., вже після смерті як самого Андрія Могили, так і його протектора Яна ІІІ Собеського.

Лезюр доволі чітко висвітлює занепад козацького устрою на теренах Речі Посполитої. Він зауважує, що зацікавлений у продовженні боротьби з Османською імперією та прагнучи організувати широку антитурецьку коаліцію з Польщі, Священної Римської імперії та Венеціанської республіки, Ян ІІІ Собеський прагнув залучити до цієї ліги й Росію. Саме тому змушений був поступитися не лише значними територіями України, але й вигідними для себе інтересами козацтва, наслідком чого і стало укладення Вічного миру, зміст угод якого Лезюр наводить у творі [2039].

Як знаємо, дотримання умов Вічного миру Росією зумовило Кримські походи 1687 і 1689 рр. Саме тут Лезюр бачить витоки експансіоністських планів Петра І, продовжених згодом Катериною ІІ та її здібним виконавцем Потьомкіним, спрямованих на витіснення мусульман з Європі та встановлення на захоплених територіях російського впливу, про що він зазначав у творі «Про посилення могутності Росії від її витоків до початків ХІХ ст.» [2040]. Стратегічну мету політики Петра І французький дослідник визначав так: «Проект царя полягав у тому, щоб зробитися абсолютним господарем України, країни запорожців двох боків Бористену та держави татар аж до Чорного моря для прокладання собі шляху до більш важливих завоювань» [2041].

Історик яскраво показує, як безвинною жертвою великої російської політики став гетьман Самойлович. Лезюр відзначає, що прагнення Голіцина звернути на того всю провину за провал походу 1687-го року співпало з бажаннями козацької старшини (les starchines) скинути свого гетьмана, яка зібравшись на раду під Коломаком (Kolomoka) обрала собі нового керманича, найвідомішого на заході українського гетьмана – Мазепу. В той же час французький автор не вважає Самойловича нездарою. Він дає йому досить об’єктивну позитивну характеристику, яку дозволимо собі навести:

«Самойлович був безперечно одним з найвизначніших людей, яких козаки мали у своєму керівництві. Відданий інтересам Росії, він полишав їх тільки у найтяжчу мить і в обставинах найскладніших. Він привернув на свою сторону майже всіх, хто залишався по цей бік Дніпра. Він вмів стримувати їхній бурхливий дух і навіть зберіг серед запорожців той вплив, який вони заперечували. Також він запровадив серед хліборобів податок на виробництво горілки, призначений для оплати служби значного числа охочих людей, котрих він завжди тримав поряд себе. Невдалий похід змусив забути всі ті послуги, які він впродовж 12 років надавав Росії, а світло його пам’яті було майже повністю стерто блискучою славою його наступника» [2042].

Окрім хіба що незначної помилки у визначені терміну гетьманування Самойловича, яке тривало 15 років, в іншому можна визнати рацію Лезюра.

Примітки

2010. Ibid. – P. 10.

2011. Ibid. – P. 11-12.

2012. Ibid. – P. 12.

2013. Ibid. – P. 14.

2014. Ibid. – P. 13.

2015. Ibid. – P. 14-17.

2016. Ibid. – P. 16-18.

2017. Ibid. – P. 17.

2018. Ibid.

2019. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 108; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 237.

2020. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник… – C. 262.

2021. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 18.

2022. Ibid. – P. 18-19.

2023. Ibid. – P. 19.

2024. Ibid. – P. 19-20.

2025. Ibid. – P. 21.

2026. Мицик Ю. о. Іван Сірко… – С. 54-55.

2027. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 57.

2028. Ibid. – P. 21-22, 59-60.

2029. Ibid. – P. 23.

2030. Ibid. – P. 24.

2031. Ibid. – P. 24-27.

2032. Ibid. – P. 26.

2033. Ibid. – P. 59-60.

2034. Ibid. – P. 27-28.

2035. Ibid. – P. 30.

2036. Ibid. – P. 59-60.

2037. Ibid. – P. 61.

2038. Ibid.

2039. Ibid. – P. 61-64.

2040. Ibid. – P. 64; Lesur Ch.-L. Des progres de la puissance russe, depuis son origine jusqu’au commencement du XIX-e siecle… – P. 177-179.

2041. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 126.

2042. Ibid. – P. 66-67.