Мазепа та Північна війна

Луняк Євген

Доходячи до вивчення діяльності Мазепи, Лезюр розумів, що про жодного з козацьких гетьманів не було написано стільки, як про цього очільника України. Саме тому історик намагався якнайретельніше дослідити всі доступні йому матеріали з біографії цього славетного діяча. Він зібрав та співставив між собою свідчення, які залишили про нього Пуфендорф, Перрі, де ла Мотре, Вольтер, Нордберг, Штраленберг, Бюшинг, Левек, Леклерк, Шерер.

Одним з вузлових питань життєпису Мазепи був початок його політичної кар’єри. Майже всі автори, які торкалися цього питання, сходилися в тому, що він був «польським шляхтичем» з Подільського воєводства і замолоду служив пажем при дворі Яна ІІ Казимира. І майже всі ці автори як один переказували ефектну сцену про потрапляння до козаків оголеного Мазепи, прив’язаного до дикого коня, після викритої амурної пригоди. Єдиним винятком у цьому хорі переповідачів, як зауважив Лезюр, був шведський автор Нордберг. Стосовно його свідчення дослідник зазначає: «Нордберг каже, що Мазепа потрапив до рук запорожців з конвоєм, який великий коронний гетьман йому довірив. Але цей факт суперечить одностайному твердженню інших істориків» [2043].

Цілком раціонально приєднуючись до одностайного загалу описувачів вражаючих пригод молодого Мазепи, Лезюр водночас не звертає уваги, що всі ці подібні між собою розповіді беруть свій виток з популярної в Європі та багато разів тиражованої вольтерівської «Історії Карла ХІІ». Шведський історик Нордберг, який багато разів викривав перекручення історичних фактів «королем філософів», виявився єдиним, хто подав власне бачення початку політичного зростання українського гетьмана. Зважаючи на цю винятковість, повідомлення шведа здалося французькому досліднику малоавторитетним, хоча в той же час він не забув згадати його у своєму творі. По ходу зауважимо, що епізод з відправленням конвою на чолі з Мазепою гетьманом Дорошенком, внаслідок чого той потрапив до Самойловича, самому Лезюру був відомий і він згадував про нього у своїй праці [2044].

Мазепу французький історик вважає не лише представником плеяди найвидатніших діячів України, але й відносить його до найбільш яскравих постатей світової історії. Лезюр дає йому таку характеристику: «чоловік, геній якого міг би його помістити поміж героїв, але темрява його нації та каприз фортуни прирекли його залишитися в ряду відомих авантюристів» [2045].

Автор «Історії козаків» загалом переказує відомі на заході факти з життєпису Мазепи: його активну роль у змові проти «свого доброчинця» Самойловича, обрання гетьманом, участь у поході на Крим в 1689 р., здобуття довіри в молодого Петра І, походи згодом з росіянами на Кизикермен і Азов тощо. Досить детально Лезюр зосереджується на боротьбі гетьмана з Семеном Палієм (Siméon Paleї), котрий, як зазначає автор, здобув значний вплив і популярність серед козаків, виступаючи захисником інтересів народу від зазіхань польської шляхти й уклавши угоду про спільні дії з правобережним гетьманом Самійлом Самусем (l’hettman Samuel). Дослідник зауважує, що з передачею Самусем гетьманських клейнодів Мазепі нарешті було «завершено справу Хмельницького та Самойловича», пов’язану з утвердженням єдиноначальства над козаками [2046].

Говорячи про шляхетність намірів Мазепи, спрямованих на відродження могутності козацької держави, Лезюр не відкидає його жорстокості по відношенню до своїх опонентів. Історик, зокрема, згадує, що, взявши участь в усуненні Самойловича від влади та захопивши булаву до своїх рук, Мазепа розправився також з його синами, наказавши одного з них стратити, а іншого відправити з батьком до Сибіру. Завдяки інтригам Мазепи, за словами Лезюра, до сибірського заслання потрапив і популярний у народі Палій. На совість гетьмана дослідник відносить також і страту його опонентів Іскри (Iskra) та Кочубея (Goutschoubei) [2047].

Проте головну протидію задумам українського гетьмана чинила не внутрішня опозиція, а молодий амбітний російський цар. Петро І не приховував планів щодо перетворення своєї держави на могутню централізовану імперію, а існування автономних козацьких утворень заважало реалізації цих намірів і було постійною перешкодою на шляху зміцнення російського самодержавства. Як справедливо зауважує французький історик, одним з напрямів політики царя було обмеження козацьких прав та свобод і поступове знищення цього «незалежного війська», цієї «національної сили». Лезюр відзначає, що одним з заходів у цьому відношенні була заборона козакам приймати селян-втікачів, а також вимога повертати їх назад. Саме це стало однією з основних причин, що викликали повстання під проводом Булавіна, яке побіжно розглядає автор «Історії козаків» [2048]. Жорстоке придушення виступу донського козацтва мало б стати для керманича України тривожним сигналом.

Загалом на підставі різноманітних повідомлень Лезюр створює доволі ідеалізований образ Мазепи. В його творі той постає мудрим 70-річним старцем, котрий за будь-яку ціну прагне відродити могутність і незалежність козацької держави. Чудовий оратор з блискучими очима, неперевершений знавець латини, він уважно слухає співрозмовників, намагаючись проникнути в їхні думки. У країні, де «пияцтво є чеснотою», він охоче сідає за стіл, проте ніколи не втрачає здорового глузду, хоча подекуди й прикидається п’яним.

Розуміючи, що російський уряд поступово зведе нанівець всі стародавні козацькі права та привілеї, гетьман шукає засобів зарадити перетворенню України на звичайнісіньку російську провінцію й готовий пожертвувати задля цього всім своїм майном, становищем і навіть життям. Французький автор зазначає, що обласканий царем, введений до рангу найвищих сановників імперії, прикрашений андріївською стрічкою, наділений незліченними багатствами, Мазепа «скнів у цих блискучих кайданах, замість того щоб бути визнаним поводирем незалежної нації» [2049].

Як повідомляє далі Лезюр, досвідчений у придворних інтригах, Мазепа добре розумів, що від золота і почестей він легко може потрапити на ешафот з примхи самовладного монарха. Історик наводить відомий епізод про те, як на якомусь з бенкетів сп’янілий Петро І почав вимагати від гетьмана реформування козацького війська та порядків в Україні, на що Мазепа резонно відповів, що це суперечило б звичаям його країни та договорам, укладеним з нею. Роздратований такою відповіддю правитель пригрозив гетьману смертю й цю образу той приховав у своїй душі [2050].

На думку Лезюра, перехід Мазепи на бік ворога Росії був чітко вмотивованим його бажанням захистити свою країну та традиційний козацький устрій. Дослідник зазначає, що, бачачи, як царський уряд посилює на Україні адміністративний тиск, збільшує податки, на власний розсуд відправляє козацькі загони проливати кров за свої інтереси, гетьман не міг більше терпіти. Тим більше, що момент видавався йому вдалим. Постійні перемоги шведів давали підстави припускати, що повний розгром Росії не за горами. Як зауважує Лезюр, Мазепа сам міг нещодавно переконатися у силі шведської зброї, коли в 1706 р. «у битві під Ляховичами, загинуло багато його полковників» [2051].

Початок таємного листування між Мазепою та Станіславом Лещинським Лезюр відносить до 1707 р. [2052] Загалом варто нагадати, що французький історик, у відповідності до одностайного свідчення своїх колег вважаючи гетьмана поляком, припускав, що той «можливо завжди носив у своєму серці любов до своєї першої батьківщини», тобто Польщі [2053]. Це, на думку дослідника, також могла бути вагома причина, що спонукала Мазепу до пошуків контактів з Лещинським і Карлом ХІІ. Проте, як зауважує далі Лезюр, шведський король тоді поставився скептично до пропозицій очільника України про укладення союзу проти Росії [2054].

Як вже зазначалося, Лезюру були добре відомі події пов’язані з викриттям Мазепи Іскрою та Кочубеєм, які завдяки інтригам і політичній майстерності гетьмана розплатилися за це своїм життям. Історик також висвітлює деталі ризикованої місії Войнаровського (Woinarowski) до царя, покликаної приспати його пильність [2055].

Обставини фатального для Швеції українського походу Карла ХІІ були добре відомі на заході, тому Лезюр розглядає їх стисло, приділяючи головну увагу саме діяльності Мазепи. Дослідник показує, що ще більш згубними події 1708-1709 рр. виявилися для самої України. Він створює повні драматизму картини. Ось гетьман оголошує своєму 15- чи 16-тисячному загону про необхідність перейти на бік шведів, щоб захистити себе та свою батьківщину від московського свавілля. Почувши це, налякані козаки розбігаються, а з Мазепою залишаються тільки найняті ним два полки. Ось солдати Меншикова вдираються до Батурина, грабуючи, палячи, вбиваючи, піддаючи козаків і мирне населення звірячим розправам. Ось у Глухові заочно відбувається судовий процес над гетьманом-зрадником, який супроводжується стратою його опудала, анафемою Мазепі та колесуванням Чечеля (Tschetchew), Кенігсека (Koenigseck) та найближчих Мазепиних соратників, а також обранням нового гетьмана – Івана Ілліча Скоропадського (Jean Eliewitsch Skoropadski). Ось на заклики Мазепи на бік шведів переходить кошовий отаман Січі з запорожцями Костянтин Городенський або Гордієнко (Constantin Horodenski ou Gordianko), чим спричиняє руйнацію Запоріжжя росіянами та жорстокі тортури й страти захоплених ними козаків. Ось, розгромлені під Полтавою, Карл ХІІ і Мазепа переправляються через Дніпро в одному човні, залишаючи своїх людей напризволяще. Багато хто з них кидається у стрімкі води широкої ріки, щоб перетнути її вплав, і тоне [2056].

Лезюр не відмовляє собі в задоволенні, навести в цій розповіді кілька ефектних сцен, запозичених переважно у Вольтера. Так, повідомляючи про обрання Скоропадського, Лезюр згадує про відзначене кількома авторами бажання Петра І призначити гетьманом Меншикова, а, коли той відмовився, вражений цим цар начебто заприсягся, що в Україні після Скоропадського більше гетьманів не буде [2057]. Також французький історик зауважує, що, прагнучи відірвати Мазепу від шведів і цим послабити їх, Петро І «багато разів пропонував Мазепі помилування, повернення своєї ласки та всіх його чинів»; однак гетьман, чудово розуміючи, що такі дії царя диктуються тогочасною ситуацією, «непорушно залишався вірним тій стороні, котрій доля вже почала зраджувати» [2058]. Мабуть, найбільш трагікомічною серед цих яскравих моментів є вольтерівська сцена з частуванням Мазепою запорожців на дорогому посуді, коли останні, погулявши, забрали цей посуд з собою, а на вимогу управляючого гетьмана повернути його, почали бити цього зухвальця та, зрештою, добили ударом ножа в серце. Цей живописний анекдот Лезюр цілком сприймає на віру й навіть коментує його наступними словами: «Нехай пробачать мені цей відступ: ніщо, що слугує змалюванню звичаїв нації, не є недостойним суворості історії» [2059].

Дослідник не забуває й іншим чином підкреслити неосвіченість і безкультур’я запорожців та їхнє прагнення до наживи. Коли Карл ХІІ звертається до Гордієнка та його козаків латиною, мовою спілкування короля з гетьманом, ті нічого не можуть второпати. Зате ці дикуни чудово розуміють мову грошей, коли шведський володар передає їм 10 000 флоринів, до яких Мазепа тут же додає ще 50 000 [2060]. Лезюр майже повністю поділяє погляд Вольтера на запорожців, як на степових варварів. Захоплюючись їхньою мужністю, сміливістю, стійкістю та військовою майстерністю, він цілком у дусі «короля філософів» вважає їх професійними розбійниками і, характеризуючи їх, навіть повторює вольтерівські слова, що ці люди «вважали смішним воювати з іншою метою, як грабувати» [2061].

В той же час серед всіх дослідників подій 1708-1709 рр. в Україні Лезюр виявився практично єдиним, хто наголошував на тому, що для цієї країни війна виявилася братовбивчою, оскільки як на боці Петра І, так і на стороні Карла ХІІ були українські козаки. Перших очолювали Скоропадський і негайно повернутий з Сибіру за царським наказом з демонстративною метою Палій, других – Мазепа та Гордієнко [2062]. Автор підкреслює також трагічну долю козаків-мазепинців, які до останнього залишалися віддані своєму гетьману й, за умовами капітуляції біля Переволочної, були «видані царю, а значить – на тортури».

«Ці нещасні, – пише Лезюр, не мали навіть втіхи померти як солдати. Вони гинули у вирі найжорстокіших страт на ешафотах, зведених вздовж ріки, на виду в своєї батьківщини» [2063].

Як показує далі історик, після жахливих вбивств українців, без огляду на вік і стать, їх тисячами гнали до новобудов імперії, де вони незабаром мали загинути [2064].

На думку Лезюра, яка спиралася на свідчення Шерера, тільки 2-3 тисячам запорожців під проводом Гордієнка вдалося врятуватися у володіннях кримського хана й заснувати Січ на річці Кам’янка [2065]. Стосовно ж гетьмана-вигнанця, французький дослідник зазначає, що той жив у Бендерах в постійному страху бути виданим росіянам, хоча Карл ХІІ і поручився за його життя. Шведський монарх у таких скрутних умовах дуже «прив’язався до Мазепи, який зберіг у бадьорій старості очі, сповнені вогню, жвавий і знаючий розум, блискучу бесіду, котра велась між ними, зазвичай, латиною» [2066].

Щодо смерті гетьмана, добровільного отруєння якого він не відкидає, Лезюр занотовує:

«Він отруївся сам, або скоріше помер від скорбот, ніж від свого поважного віку. Оплаканий усіма своїми, вшанований пишними похоронами, він залишив після себе тільки тінь нації, яка була при ньому багаточисельною та могутньою» [2067].

При цьому, зауважуючи дискусійність питання стосовно віку Мазепи на час смерті, дослідник позначає його крайні точки: від 70 років, як зафіксовано у більшості авторів, до 80 років, про що свідчить Нордберг [2068].

Примітки

2043. Ibid. – P. 68-69.

2044. Ibid. – P. 29.

2045. Ibid. – P. 68.

2046. Ibid. – P. 72.

2047. Ibid. – P. 69, 72, 88.

2048. Ibid. – P. 78-79.

2049. Ibid. – P. 82.

2050. Ibid. – P. 82-83.

2051. Ibid. – P. 87-88.

2052. Ibid. – P. 86.

2053. Ibid. – P. 81.

2054. Ibid. – P. 86-87.

2055. Ibid. – P. 89.

2056. Ibid. – P. 92-112.

2057. Ibid. – P. 98.

2058. Ibid. – P. 100.

2059. Ibid. – P. 102-103.

2060. Ibid. – P. 104-105.

2061. Ibid. – P. 106; Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 172.

2062. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 109-110.

2063. Ibid. – P. 112.

2064. Ibid. – P. 113.

2065. Ibid. – P. 114-115.

2066. Ibid. – P. 116.

2067. Ibid. – P. 116-117.

2068. Ibid. – P. 117.