Знищення козацтва

Луняк Євген

Скасування гетьманства далекоглядною та жорстокою Катериною ІІ в 1764 р. Лезюром розглядалося як результат поступової та продуманої довготривалої політики царського уряду. Відставка Розумовського, який перед тим підтримав сходження цієї цариці на престол, на думку автора, вкотре довела лицемірство російських правителів. Також історик не відкидає того, що активна участь гетьмана в змові проти Петра ІІІ обумовлювалася й особистими мотивами: імператор не приховував бажання поставити на чолі України свого улюбленця Гудовича (Godowitch) [2091].

В якості ще однієї добре спланованої росіянами політичної акції Лезюр бачить провокування ними в 1768 р. гайдамацького повстання в Польській Україні, на чолі якого став запорожець Залізняк (Zelezniak). За словами дослідника, цей вибух народного гніву в Україні приніс Росії подвійну вигоду: підпорядкував їй Польщу й ослабив козаків [2092]. Спричинена цими подіями російсько-турецька війна знов-таки була вигідна Росії.

Лезюр пише, що в роки цієї війни запорожці, як і багато разів раніше, добре прислужилися Російській імперії у битвах з турками й татарами. «Винагородою» за таку старанну службу з боку підступного уряду Катерини ІІ стала ліквідація Січі в 1775 р. Серед причин, що обумовили тоді знищення Січі, дослідник визначає наступні: намагання царату скасувати залишки української автономії, незацікавленість у збереженні запорозького козацтва після завершення війни з турками та фактичного підпорядкування собі Кримського ханства, зручний момент для виконання давно спланованого задуму з ліквідації Запоріжжя, боязнь повторення в Україні Пугачовщини. Зруйнування Січі військами Текелія, за Лезюром, поставилo остаточну крапку на існуванні козацької державності, а «ім’я запорожців зникло назавжди» [2093]. Текст указу Катерини ІІ про ліквідацію Січі, який наводився в працях кількох авторів, Лезюр також подає у додатках до свого твору [2094].

Висвітлюючи згасання козацького устрою в Україні, Лезюр зазначає, що землі запорожців, котрі розсіялися або перейшли на турецьку службу, було поділено між Катеринославською, Херсонською й Таврійською губерніями, куди незабаром почали переселяти «селян з Польщі, Волині та Поділля», на той час російські порядки в цілому вже було запроваджено й у колишній Гетьманщині [2095]. Тоді під керівництвом Потьомкіна почалося активне освоєння південних земель, які раніше належали запорожцям і татарам. Як зазначає історик, блискучий успіх своєї діяльності фаворит цариці зміг з успіхом продемонструвати в 1787 р. під час помпезної подорожі, влаштованої ним для його «найавгустішої метреси» [2096].

Короткочасне відродження козацьких підрозділів, пов’язане з війною 1787-1791 рр., що відбулося з ініціативи Потьомкіна, котрий навіть отримав титул гетьмана, було занедбане з припиненням бойових дій і смертю Потьомкіна; хоча, як зауважує Лезюр, козацькі загони знову добре проявили себе на війні, зокрема, під Очаковом та Ізмаїлом. Він відзначає, що з 1792 р. урядом почалося переселення залишків запорожців на Кубань, щоправда, козаки до переміщення з рідних земель погоджувалися неохоче і їх спочатку переїхало лише півтори тисячі, до яких згодом додалося ще 12 000. Столицею переселенців став Катеринодар (Ekaterine-Dara) [2097].

Отже, зі знищенням Запорозької Січі, на думку Лезюра, був ліквідований останній уламок козацької державності. «В сучасну епоху козаки вже не мають окремої історії» – занотовує він [2098]. Попри все, доводячи «Історію козаків» до актуального йому часу, Лезюр досить уважно розглядає життя, побут і військові вміння козаків Росії, зокрема, чорноморського козацтва, присвячуючи його опису окрему главу. Говорячи, що основу його, по суті, складали колишні запорожці, історик зазначає:

«Їх жодним чином не хотіли визнавати під їхньою старовинною назвою. Вони відродилися під іменем Евксінських або Чорноморських козаків (les Kosaques de l’Euxin ou de la mer Noire [Tscherno-Morskoї])» [2099].

Як повідомляє далі Лезюр, для заохочення козаків до переселення на Кубань їм дозволили обирати собі отамана та старшину за давніми звичаями, а також надали «право ловити рибу в солоних озерах, полювати та такий дорогий для них дозвіл курити та продавати горілку» [2100]. Головні відомості про життя чорноморців дослідник почерпнув з праць Шерера, Массона, Бюшинга та Шторха. Спираючись на свідчення цих авторів, Лезюр відмічає, що чорноморські козаки зберегли свої звичаї та традиції, зокрема, звичку носити оселедець на виголеній голові. Водночас він наголошує, що умови, в яких опинилися переселені козаки, були надзвичайно складними, бо їм належало постійно захищатися від кавказьких горців і навіть своїх побратимів – донських козаків [2101].

На противагу традиційним уявленням західних обивателів про Україну, як «країну козаків», Лезюр наприкінці свого твору чітко показує, що власне козацького духу в цій російській провінції, перейменованій на Малоросію, вже майже не лишилося. Тут майже цілковито запроваджено ті ж самі російські порядки, що й у інших частинах імперії. Дослідник зауважує, що поступово й до цієї околиці Європи доходить світло цивілізації: «Заможні люди не зовсім позбавлені освіти. Нерідко в них можна побачити Біблію поряд з романом і єврейську арфу з савойською волинкою» [2102].

В той же час яскраві відмінності між росіянами й українцями, на думку Лезюра, можна ще спостерігати у народному побуті. Підкреслюючи останню тезу, Лезюр наводить запозичені в Боплана етнографічні цікаві, але, принаймні, застарілі звістки про те, як дівчата сватаються до хлопців, як пильнують цнотливість до весілля, як селянину можна одружитися з панянкою [2103]. Отже, на думку Лезюра, народні звичаї за півтора століття, які відділяють його епоху від часу Боплана, не повинні були змінитися.

В цілому українське суспільство, згідно Лезюру, і в зазначений час залишається неосвіченим, диким, варварським. Він доводить цю тезу, наприклад, згадуючи про рівень медичних знань українців, колись досить добре охарактеризований Леклерком. Лезюр занотовує:

«Раніше в цій країні не знали ні лікарів, ні хірургів, ні аптекарів. Старі жінки, котрі розбиралися певним чином у властивостях трав, складали з них ліки, які вони використовували при всіх хворобах, додаючи до цього лікування магічні заклинання. Вони лікували навмання, користувалися загальною відразою та майже завжди складали певний статок.

Сьогодні їм наслідували шарлатани і населенню від цього не стало легше» [2104].

На завершення свого твору Лезюр дає оцінку військовим здібностям козаків, нещодавно продемонстрованим французам. Втім, як і переважна більшість його свідчень, вони містять небагато оригінальності й здебільшого є переказом слів Массона про козацьку військову майстерність. Лезюр відзначає, що козаки неперевершені вершники, чудово орієнтуються в степу, проявляють дивовижну пильність і при цьому нічого не коштують імперії, котра майже ніяк не винагороджує їх за службу. Поділяючи висновки Массона, історик погоджується з ним, що козаки нездатні вести війну регулярним строєм, хоча вдало використовуються для розвідки, охорони, вистежування, виснажування та переслідування ворога [2105].

Примітки

2091. Ibid. – P. 185-190.

2092. Ibid. – P. 191-195.

2093. Ibid. – P. 239-240.

2094. Ibid. – P. 337-344.

2095. Ibid. – P. 240-244.

2096. Ibid. – P. 241-242.

2097. Ibid. – P. 241-245, 281.

2098. Ibid. – P. 247.

2099. Ibid. – P. 245.

2100. Ibid.

2101. Ibid. – P. 276-285.

2102. Ibid. – P. 258.

2103. Ibid. – P. 255-256.

2104. Ibid. – P. 258.

2105. Ibid. – P. 307-317.