2.7.5. З боку від радянського міста: Поділ у міжвоєнному Києві 1921-1941 рр.
Парнікоза І.Ю.
Період 1922-1941 рр. не назвеш періодом розвитку Подолу. Скоріше його можна охарактеризувати як період застою, втрат та пробу знайти нову ідентичність дещо збоку від відверто проблематичних реалій країни Рад. В описуваний період площа Подолу не зросла, він цілком вміщувався в межах, які досягнув станом на початок ХХ ст. Разом з цим на Подолі було побудовано дуже мало нових будівель, а ще менше виразних будівель. Набагато більше було знищено. Такий був час. Знищувалися храми та інші архітектурні пам’ятки. Незважаючи на ці втрати, Поділ зберігав унікальний для Києва ландшафт Магдебурзького міста.
Рис. 2.7.5.1. План Подолу, 1923 р.
Рис. 2.7.5.2. План Подолу, 1928 р.
Рис. 2.7.5.3. Фрагмент плану Подолу, 1925 р.
Рис. 2.7.5.4. Фрагмент плану Подолу, 1925 р.
Вулична мережа Подолу в описуваний період дещо змінювала свою топоніміку. На мапі 1929 р. зазначено вулиці Кирилівська, Житньоторзька, вулиці Верхній та Нижній Вал, Юрківська, Оболонська, Ярославська, Хорива, Спаська, Введенська, Щекавицька, Набережно-Микільська, Ільїнська, Борисоглібська, Сергіївська, Андрївська, Боричів тік, Костянтинівська, Братська, Волоська, Почайнинська та Набережно-Хрещатицька. Окремо зазначені ярмарок, братський монастир, домініканська церква (Петропавловська) та гостинний двір.
Рис. 2.7.5.5. План Подолу, 1930 р.
Рис. 2.7.5.6. План Подолу, 1932 р.
В 1931 р. на Подолі існували вулиці Чернеча, Узвіз Лівера (Андріївський узвіз), Оленівська, Юрківська, Оболонська, Ратманського (суч. Введенська), Щекавицька, Ярославська, Верхній вал та Нижній вал, Хорева, Спаська, Набережно-Микильська, Іллінська, Борисоглібська, Андріївська, вул. Боричів узвіз, Сергіїв, Почаївська, Волошська, вул. Переца (суч. Межигірська) та вул. Шолома Алейхема (сучасна Костянтинівська).
Рис. 2.7.5.7. План Подолу, 1935 р.
Рис. 2.7.5.8. План Подолу, 1936 р.
На мапі Подолу 1932 р. присутні вул. Оленівська, вул. Кирилівська, Юрківська, Оболонська, Ратманська (суч. Введенська), Турівська, Щекавицька, Ярославська, Верхній та Нижній вали, Хорева вулиця, Спаська вулиця, Набережно-Микільська, Іллінська, Борисоглібська, Андріївська, Ігорівська, Боричів узвіз, Боричів тік. Фролівська, Притисько-Микільська, Червоний майдан (суч. Контрактова площа), Кирилівська вулиця, вулиця Шолом-Алейхема (суч. Костянтинівська), вул. Переця (суч. Межигірська), вул. Волоська, вул. Почаївська, вул. Набережно-Хрещатицька, Покровська вулиця, Воздвиженська вулиця та вулиця Лівера (суч. Микільсько-Притиська).
Рис. 2.7.5.9. План Подолу у Києві, з зазначенням церков, 1936 р.
Рис. 2.7.5.10. План Подолу на схемі Генерального плану, 1936 р.
Зазначено приплав, хлібозавод, державний дріжжевий завод, завод кераміки, лісозавод, 5 махорочна фабрика, завод Фомського (? –написано нерозбірливо – авт.), ЦЕС, на території промислової зони: азбество-шиферний завод, фанерний завод та станцію Київ-Петрівка.
Станом на 1935 р. на Подолі існували наступні вулиці: Фрунзе (суч. Кирилівська), Азанівська, Заводський провулок, Каляївська, Чернеча, Йорданська, Оленівська, Турівська, Юрківська, Оболонська, Ратманського (суч. Введенська), Щекавицька, Ярославська, Житній базар, Циганська, Нижній та Верхній Яр, вул. Хорева, імені Комсомола (суч. Кирилівська), Набережно-Микільська, Червона площа (суч. Контрактова площа), Іллінська, Борисоглібська, Андріївська, Ігорівська, Боричів тік, Узвіз Лівера (суч. Андріївський узвіз), Набережно-Лугова, Набережно-Крещатицька, Почаївська, Волоська, Переца (суч. Межигірська), та Шолома-Алейхема (суч. Костянтинівська).
Рис. 2.7.5.11. Поділ на аерофотозйомці 1941 р.
Рис. 2.7.5.12. Поділ на німецькій мапі, 1943 р.
Однією з найбільш значних втрат Подолу стало руйнування найдавнішої збереженої пам’ятки – церкви Богородиці Пирогощої. Реставрації храму, закінчені тільки 1887 р., спотворили вигляд стародавньої будівлі. Аж до початку наукових досліджень 1930-х років мало хто здогадувався про давньоруське походження храму. Після того, як навесні 1934 р. останній митрополит УАПЦ Іван Павловський переїхав з Харкова до Києва, церква Успіня стала його кафедрою, але у грудні того ж року її було закрито, а 1935 р. знесено. Перед зруйнуванням пам'ятки Іполит Моргилевський встиг зробити тільки загальні обміри та декілька світлин (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.13. Церква Богородиці Пирогощої в процесі руйнування, 1930-ті рр. За (Храми Києва)
Рис. 2.7.5.14. Головний олтар церкви Богородиці Пирогощої, 1930-ті рр. За (Храми Києва)
Загинув фонтан «Самсон» – його було брутально знесено. Знесли також грецьку церкву поблизу Контрактової площі.
Знищено церкву Миколи Доброго. Радянська влада зареєструвала православну парафіяльну громаду церкви св. Миколая Доброго у липні 1920 р. Парафіяни дотримувалися традиційної "старослов'янської" орієнтації. У 1935 р. храм розібрано з метою будівництва школи, дзвіниця збереглася донині (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.15. Руїни барокового фонтану Самсон у Києві на Подолі
Рис. 2.7.5.16. Церква Миколи Доброго та дзвіниця на Подолі
Дзвіницю церкви Миколи Доброго не зруйнували — мабуть, через те, що вона була зарахована до житлового фонду й використовувалася як гуртожиток (у ній жили навіть наприкінці 1960-х років) (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.17. Дзвіниця Петропавлівської церкви (колишнього домініканського костелу) у Києві на Подолі до руйнування. Вже знято дзвони. Представляла зразок вишуканого українського бароко знищений в 1930-ті рр., за (Анисимов, 2004)
Рис. 2.7.5.18. Підвода (біндюга) та біндюжник на Контрактовій площі, 1928 р. На другому плані помітна баня ще існуючої Петропавлівської церкви (план 1929 р. називає її за походженням –домініканською), за (Анисимов, 2004)
Петропавлівська церква. З лютого 1920 р. Петропавлівська церква належала УАПЦ. У 1924-28 рр. її священиком був Микола Хомичевський, більш відомий під псевдонімом Борис Тен (Храми Києва, 2001).
На мапі 1929 року Петропавлівська церква підписана як домініканська.
Рис. 2.7.5.19. Петропавлівська церква. Фото не датоване
На початку 1930-х років українську парафію було ліквідовано. Будівлю — єдину збережену на той час у Києві пам'ятку католицької середньовічної архітектури — планували пристосувати під архів, але у 1935 р. її було розібрано (Храми Києва, 2001).
Церква Різдва св. Іоанна Предтечі (Борисоглібська). Радянські органи зареєстрували парафіяльну православну громаду у вересні 1920 р. До 1934 р. храмом користувалися віруючі традиційної "старослов'янської" орієнтації. У червні 1934 р. президія міськради підтримала клопотання працівників комунальної електростанції на Андріївській вулиці про закриття і знесення храму (щоправда, розібрали його трохи пізніше: на початку 1936 р. у колишній церкві ще був склад електростанції). Зрештою, на погості храму звели нові будівлі (теперішня адреса – вул. Борисоглібська, 10 та 12). Збереглася у перебудованому вигляді цегляна споруда парафіяльної школи по вул. Андріївській, 15 (Храми Києва, 2001).
Церква Різдва Христового на Подолі. Радянська влада зареєструвала православну парафію церкви у листопаді 1920 р., громада дотримувалася традиційної "старослов'янської" орієнтації. Рішення про знесення церкви, у зв'язку з прокладанням автомагістралі, було прийняте у січні 1933 р. На початку 1936 р. тут ще був гуртожиток, але невдовзі храм розібрали (Храми Києва, 2001).
Каплиця товариства рятування на воді існувала на Подолі на набережній до 1930-х років.
В описуваний період було зруйновано комплекс Братського монастиря. Знесено Богоявленський собор. Трапезну передано сільськогосподарській трудовій громаді, потім — міській лікарні №15. Конгрегаційний храм КМА закрито разом з Духовною академією у 1918-20 рр. (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.20. Церква Різдва Христового на Подолі в стилі класицизму, в якій відбулася панахида за Тарасом Шевченком, архітектор Андрій Меленський. Вигляд до руйнування
Рис. 2.7.5.21. Комплекс Братського монастиря на Контрактовій площі: собор та дзвіниця, торгові ряди. На другому плані прибутковий будинок грецького монастиря та ще не зруйнована дзвіниця, 1930 рр.
Рис. 2.7.5.22. Пошкоджена дзвіниця Фролівського монастиря, фото 1940 рр.
Фролівський монастир. У серпні 1920 р. радянські органи зареєстрували громаду флорівського монастиря на Подолі як парафіяльну. Невдовзі на терені обителі було влаштовано поселення робітників-металистів. Після антиклерікальної "справи Чехуна" (1929), де одною із звинувачених була монахиня Флорівського монастиря, міськрада ухвалила виселити з обителі черниць. був закритий радянською владою 1929 р., будівлі передані житлокоопу. Церкву Казанської Божої матері було перебудовано на виробниче приміщення – цех протезного заводу, при цьому знищено баню й надбудовано стіни. Будівлю використовувала швейна фабрики "Юність". 1936 р. знесено церкву св. Трійці на горі, зникли іконостаси та дві надзвичайно мальовничі ампірові ротонди над колодязями. Монастир був заново відкритий під час нацистської окупації. З 1942 р. настоятельницею була Флавія (Тищенко), потім Антонія, Анемеїса (пом. у сер.1970-х рр.), Агнеса (пом. 1985 р.), і нині Антонія (Фількіна) (Храми Києва, 2001).
Вціліла церква Миколи Притиска. Під час Голодомору 1932-33 рр. ця церква була місцем де збирали тіла загиблих від голоду селян, які збиралися у Києві на Подолі. Галина Афанасьєва згадувала:
«Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали. Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці і там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква…» (Гонський, 2008).
Андрій Опанасенко згадував:
«В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому і Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали. Привозили й напівживих, що вже там помирали» (Гонський, 2008).
З грудня 1934 по червень 1935 р., після того, як Успенську церкву було відібрано владою, Миколо-Притицький храм був кафедрою останнього митрополита УАПЦ Івана Павловського (про що свідчить меморіальна дошка). У червні 1935 р. церкву було закрито, вона використовувалась як склад (Храми Києва, 2001). Саме з-за цього подільські бабки часто називали Ніколу Притиска по-іншому – «Українською Церквою» (Манчук, 2007).
Радянська влада зареєструвала парафію церкви св. Іллі на Подолі 1920 р. На початку 1930-х років церкву було закрито й перетворено на склад Заготзерна.
Радянські органи зареєстрували спільну громаду Набережно-Микільської та Благовіщенської церков у липні 1920 р. Громада старослов'янської орієнтації користувалася церквою св. Миколая Набережного до жовтня 1938 р., а тоді саморозпустилася (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.23. Церква Миколи Притиска на Подолі пережила руйнування, 1930-ті рр. На головній бані ще наявний хрест
Рис. 2.7.5.24. Меморіальна дошка предстоятелю УАПЦ митрополиту Івану Павловському, який служив в церкві Миколи Притиска
Покровська церква у 1920-х роках належала прихильникам "Істинно православної церкви". На початку 1930-х років храм був закритий радянською владою. Проте сама церква вціліла (Храми Києва, 2001).
Хрестовоздвиженська церква. Радянські органи зареєстрували Хрестовоздвиженську парафію у січні 1921 р. Церква діяла як храм традиційної "старослов'янської" православної конфесії до 1930-х років. Потім її було закрито; відомо, що у 1936 р. тут містилася майстерня. Приміщення нижнього Михайлівського приділу використовували як склад, стінопис було знищено (залишився тільки образ св. Антонія Печерського). Проте храм вцілів (Храми Києва, 2001).
Церква Костянтина та Олени. Парафіяльну громаду церкви радянські органи зареєстрували у листопаді 1920 р., одночасно з окремою громадою Дмитрівського храму. Згодом приміщення церкви передали обновленській ("синодальній") громаді. Церкву зруйнували у 1930-і роки, на її місці збудували школу по вул. Фрунзе (суч. Кирилівська), 8 (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.25. Барокова церква св. Катерини Грецького монастиря поблизу Контрактової площі перед зруйнуванням, фото 1930 рр.
Дзвіниця церкви свв. Константина і Єлени. При церкві у листопаді 1920 р. радянськими органами була зареєстрована окрема від Константино-Єленівської парафіяльна громада, яка дотримувалася традиційної "старослов'янської" орієнтації. Після закриття у 1930-х роках був розібраний верхній ярус дзвіниці, знято баню з теплої церкви. Будівля використовувалася як гуртожиток, потім перетворена на шкільний спортзал (Храми Києва, 2001).
Церква св. Катерини Грецького монастиря. Масивні споруди, що оточили стару Катерининську церкву, збільшили навантаження на ґрунт, від чого склепіння церкви "покололося". Через це її було розібрано у 1929 р. Ця ж доля спіткала і дзвіницю грецького монастиря. Протягом 1920-х років двоповерхова основа дзвіниці використовувалася як приміщення для контрактових ярмарків, торговельного музею та інституту. У 1930 р. вежу дзвіниці розібрано. У основі, що залишилася, містилося промислове підприємство. У 1996 р. на замовлення регіонального управління Національного банку України, яке нині займає колишні будівлі Грецького монастиря, за проектом Ю.Дмитревича і М.Стеценка вежу відновлено як декоративну споруду (тому на її шпилі відсутній хрест). Баню і шпиль позолочено з використанням нової технології (за допомогою електролізу) (Храми Києва, 2001).
Введенська церква. Радянські органи зареєстрували Введенську парафію у грудні 1920 р. До 1935 р. храмом користувалася громада традиційної "старослов'янської" орієнтації, але 17 листопада 1935 р. президія міськради ухвалила закрити храм через те, що його місце призначили для спорудження школи. 29 грудня того ж року будівельній конторі впорядкування міста було запропоновано протягом місяця розібрати церкву. Натомість спорудили дитячий садок (нині знесений) (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.7.5.26. Воскресенська церква на Подолі. Фото не датоване
Воскресенська церква. Парафіяльну громаду було зареєстровано радянськими органами у серпні 1920 р., вона дотримувалася традиційної "старослов'янської" орієнтації. Храм зруйнований 1934 р., на його місці споруджено житловий будинок (Храми Києва).
Рис. 2.7.5.27. Будинок по вул. Спаська, 9, вигляд в 1930-ті рр.
Рис. 2.7.5.28. Будинок по вул. Спаська, 9, сучасний вигляд 2016 р.
Рис. 2.7.5.29. Будинок по пров. Хорива 4 на Подолі зведений по проекту Й. Каракіса на місці Воскресенської церкви на Подолі, 2016 р.
Рис. 2.7.5.30. Будинок по пров. Хорива 4 на Подолі зведений по проекту Й. Каракіса на місці Воскресенської церкви на Подолі, 2016 р.
Іорданська церква на вул. Кирилівській. У вересні 1920 р. радянські органи зареєстрували Іорданську православну громаду. З 1920-х років церквою користувалася Миколо-Іорданська громада УАПЦ. Але на початку 1930-х років храм був закритий, а 1935 р. розібраний (Храми Києва, 2001).
Єврейський молитовний будинок на Ярославській, 17. Одна з іудейських молитовень на Подолі (будівля не збереглася). Ділянка по вул. Ярославській, 17, ріг вул. Костянтинівської, 22, належала до Плоської поліцейської дільниці. 1897 р. власник ділянки, купець А.Терещенко, спорудив тут триповерховий наріжний прибутковий будинок, а поруч з ним з боку Ярославської вул. надбудовано другий поверх над одноповерховим будинком, що існував (архітектор Іполит Ніколаєв). Внаслідок надбудови було зведено двоповерховий з підвалом будинок (фактично триповерховий, бо верхній поверх являв собою два суміжних великих молитовних зали з галереями). Того ж 1897 р. був даний дозвіл влади на відкриття у другому поверсі цього будинку "єврейської молитовної школи" (у першому поверсі й підвалі містилися торговельно-господарчі приміщення). Архітектуру будинку витримано в стилі "ренесанс" (одному з напрямків історизму), характерною прикметою фасаду були великі, ритмічно розташовані напів-циркульні віконні прорізи (Храми Києва, 2001).
Будинок продовжував використовуватися як єврейська молитовня й після того, як 1899 р. садибу придбав єврей-купець Яків Каплер. За радянської влади всі будівлі на ділянці були націоналізовано, але молитовний будинок діяв на умовах оренди. У 1921 р., при реєстрації єврейських культових установ у губернському виконкомі, по вул. Ярославській, 17 згадано молитовні відразу декількох громад: "Польсько-литовська", "Нєєр-Томід", "Хевре-Мішнаєс", "Водяна" та "Блувштейн". У 1934 р. молитовний будинок ще діяв, але у другій половині 1930-х років був закритий. Приміщення деякий час експлуатувалося музичною школою. У 1978 р. будівлю знесли у зв'язку з прокладанням на цьому місці траси метрополітену у відкритий спосіб (Храми Києва, 2001).
Подільська синагога (Синагога Розенберга). Радянська влада націоналізувала синагогу, яка відтепер надавалася юдейським громадам у оренду. У 1921 р. при синагозі зареєструвалися громади "Шнайдерші" ("Кравецька") у головному залі та "Малярська" у підвалі; пізніше громада у головному залі називалася "Ремісничою". Загалом молитовними приміщеннями користувалося близько тисячі віруючих. Але у квітні 1929 р. міське та республіканське керівництво, незважаючи на численні протести, розпорядилося закрити синагогу й передати її під клуб кустарів Петровського (нині Подільського) району. Будинок використовувався як клубне приміщення аж до війни (Храми Києва, 2001).
У описуваний період одноповерховий Гостинний двір залишався торговим комплексом. У його секціях торгували НЕПмани, потім робочі кооперативи – "сорабкопи". На жаль, в цей час віконно-дверні прорізи переробили вже зовсім бридко, а надбудови остаточно попсували вихідні шляхетні пропорції фасадів ().
Як свідчать тогочасні світлини, Поділ залишався забудованим дореволюційними будинками, переважно одно-двоповерховими дерев’яними, а також цегляними прибутковими – продуктами капіталістичного етапу розвитку Києва д.п. ХІХ – поч. ХХ ст.
Рис. 2.7.5.31. Урочище Вовчий яр на Подолі, 1920-ті рр. Дерев'яні та побілені будинки, за (Степанец, 2015)
Рис. 2.7.5.32. Кінотеатр «Жовтень» на розі вул. Шолома-Алейхема (Костянтинівської) і вул. Щекавицький. Арх. Н.А. Троцький, В.Н. Риков, 1931 р.
Першою хвилею радянської архітектури була конструктивістська. Вона знайшла відбиток і в інших напрямках мистецтва. В 1920-ті, коли скрізь у радянській країні зводили коробчасті конструктивістські об’єми, що складалися з площин і позбавлені усілякого сентиментально-історичного декору, у Києві, перш за все з господарсько-економічних причин, будівництво майже не велося. Тому конструктивістських об’єктів було побудовано дуже мало (Ерофалов-Пилипчак, 2010).
Рис. 2.7.5.33. Кінотеатр «Жовтень», сучасний вигляд, 2016 р.
Рис. 2.7.5.34. Кінотеатр «Жовтень», сучасний вигляд, 2016 р.
На Подолі у 1930 р по проекту Н. Троцького в стилі конструктивізму був побудований одіозний, дискусійний кінотеатр «Жовтень» (адаптація об’єкту до місцевості виконана київським архітектором В. Н. Риковим). В міській пресі розгорнулася полеміка щодо потворності його об’єму. Більшість відгуків було негативними (Ерофалов-Пилипчак, 2010).
Ще одним з небагатьох об’єктів в стилі конструктивізм на Подолі став клуб «Харчовик» . Про нього в той час писалося:
«Нове будівництво на Червоній площі, що його здійснює профспілка робітників м’ясо-рибоконсервної промисловості за проектом архітектора Шехоніна. Роботи проводить «Житлоокоопбуд». Кошторисна вартість 1 млн. 350 тис. крб. Обсяг 33.190 м3. Місткість клуба 2000 чол., в його залі 1000 чоловік» (Ерофалов-Пилипчак, 2010).
Клуб з-за проблем з будівельними матеріалами та загальної кризи будували з 1931 по 1933 рр. В ньому відчувається перехід від конструктивізму до радянського неокласицизму. Споруда первісно складалася з театральної та клубної частини, поєднаних круглим у плані вестибюлем із танцювальною залою на другому поверсі. Ця частина будівлі увічнена куполом і є центральною частиною композиції та головним входом (Малаков, 2017).
Рис. 2.7.5.35. Проект клуба «Харчовик», на Подолі, арх. Н.А. Шехонін, 1931 р.
Рис. 2.7.5.36. Фрагмент комплексу клубу «Харчовик», сучасний вигляд, 2016 р.
Нова споруда, нетипово для пам’яток класицизму вписалася у історичний ландшафт Контрактової площі. Сірий колір цементного тинькування приглушив гру світлотіней на новітніх різномасштабних та функціонально виправданих об’ємах фасадів, а різна висота окремих частин коректно і тактовно пожвавила загальний абрис новобуду (Малаков, 2017).
Рис. 2.7.5.37. Житловий будинок 1930-х рр. зберігся на вул. Братська, 4
Рис. 2.7.5.38. Кооператив шкіряників у Києві, вул. Фрунзе, 1932 р.
В формах конструктивізму було виконано і річковий вокзал у Києві на Поштовій площі (Ерофалов-Пилипчак, 2010). Водночас проектувалося нове, гідне нового радянського стилю приміщення річкового вокзалу.
Рис. 2.7.5.39. Приплав «Київ», 1929 р. (так званий «білий причал»). Біля входу очікують люди та розвантажується полуторка
Рис. 2.7.5.40. Проект нового річкового вокзалу у Києві, арх. Я. Штейнберг, 1936 р. Урочистий радянський класицизм
До часу коли в місті розгорнулося будівництво — кінець двадцятих – початок тридцятих, — революційна хвиля пішла на спад. «Найвища простота стилю, відсутність повнозвучних форм, примітивізм і якийсь аскетизм в архітектурі не доходять до мас. Дома-коробки, дома-ящики, як їх називають в колах неспеціалістів, не подобаються, — писав поборник академізму Іван Фомін. Він же проголосив лозунг повернення до класики. Класичну архітектуру він вважав зрозумілою усім народам світу. Дуже дивно, що більшість творчих об’єктів «соціалістичного реалізму» чи пролетарської «класики» вписалося в київський пейзаж досить вдало. А все тому, вони класичні та симетричні лише точково; в рамках же ландшафтних колізій та перепадів Києва ці карнизи, портики і маленькі вежі цілком вписуються в барочну концепцію міста (Ерофалов-Пилипчак, 2010).
Рис. 2.7.5.41. Вид на Контрактову площу, 1920-1930-ті рр.
Рис. 2.7.5.42. Чистильник взуття на Подолі, 1920-ті рр.
Проводилася також реконструкція існуючих будинків, які прийшли у негідність. Зокрема за проектом Шехоніна було реконструйовано будинок «Народної лазні» по вул. Спаській, 30. Лазні ці почали будуватися ще у 1913 р. але не були закінчені. Добудували їх лише в 1928 р. (Малаков, 2010).
Рис. 2.7.5.43. Микола Шехонін – київський архітектор, автор кількох споруд на Подолі
Рис. 2.7.5.44. Реконструйований М. Шехоніним будинок «Народної лазні» по вул. Спаська, 30
Друга хвиля радянської архітектури, що називається «сталінським класицизмом», хронологічно чітко окреслена постановою ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» та війною. Як це не дивно, це був самий продуктивний період радянського зодчества. В ньому прийняли участь представники старої архітектурної школи. Результатом симбіозу старого и нового став абсолютно видатна напруга творчих страстей и не такі багаточисельні, але вповні переконливі пам’ятники радянського «ар-деко» (Ерофалов-Пилипчак, 2010).
Рис. 2.7.5.45. Ярмарок на Контрактовій площі, 1930-ті рр.
Рис. 2.7.5.46. Карусель на Контрактовій площі, 1925 р.
Радянський революційний експеримент в тому, що стосується художньої та будівельної практики, розгорнувся в кількох в напрямках: антураж для всякого роду маніфестацій і демонстрацій, план «монументальна пропаганда» і бажання спорудити пам'ятник епохи, і, на більш глибокому рівні – перетворення соціального життєустрою, в тому числі засобами архітектури (поява будівель нових типів: робочих клубів, спортивних споруд, будинків побуту, фабрик-кухонь для масового громадського харчування, житлових комірок, які не передбачають приготування їжі, одним словом – усуспільнення простору в усіх сенсах).
Рис. 2.7.5.47. Вид на Контрактову площу, 1930-ті рр.
Рис. 2.7.5.48. Пам’ятник-танк на Контрактовій площі
Рис. 2.7.5.49. Контрактова площа, 1930-ті рр. Зліва трофейний англійський танк
Рис. 2.7.5.50. Торгові ряди на Контрактовій площі на Подолі, 1930-ті рр.
Поширилося промислове та утилітарне будівництво. «Салони, зали, будуари, гостинні… все зметено, — писав створювач проунів (проекты утверждения нового) Л. Лисицький, — залишалася гола “житлова площа”. Але ця скупа, тісна житлова площа починає вже прорастати в нове радянське житло». І остаточно проросла при великих спрощеннях і боротьбі з архітектурними надлишками М. С. Хрущова (Ерофалов-Пилипчак, 2010).
Відомо, що по вул. Братській 12/11 розташовувалася українська середня школа (Ковалинський, 2008).
Продовжував функціонувати Київський фунікулер. Проте, 1928 року сталася аварія на Київському фунікулері: під час планової заміни канату вагон, що стояв на верхній станції, зірвався, впав донизу й розбив нижній вагон ().
На просторій Контрактовій площі було прокладено рейки трамваю. Тут торгували різними дрібницями. На Контрактовій площі було встановлено один з трофейних англійських танків МК-5 ().
Натомість в колишніх будівлях Братського монастиря розмістився штаб та флотський напівекіпаж Пінської військової флотилії (Спичаков, 2009).
Ось як згадував про нього С. С. Дучкин лейтенант, помічник командира монітора «Жемчужин»:
«До вечора спустилися на Поділ, на Червону площу, явилися у штаб флотилії потім влаштувалися у великій кімнаті флотського екіпажу на другому поверсі. Подколзін назвав наш гуртожиток бурсою, адже раніше це приміщення належало церковній семінарії» (Спичаков, 2009).
Рис. 2.7.5.51. Будинок колишнього штабу флотилії на Контрактовій площі, 1946 р.
Рис. 2.7.5.52. Василь Осьмак – автор проекту Дніпровської набережної у Києві
У 1935–1938 рр. на Подолі, у районі від Гавані до сучасного Пішохідного мосту збудували першу ділянку гранітної набережної завдовжки 1,3 кілометра (Вишневський, 2010). Вона помітна на архівних знімках параду на Дніпрі на честь дня ВМФ, який відбувся 24.08.1938 р. У параді взяли участь кораблі тоді ще Дніпровської військової флотилії (Спичаков, 2009). Проект київської набережної розробив архітектор Владислав Осьмак.
Рис. 2.7.5.53. Будівництво нової гранітної набережної. Спорудження підпірної стінки, Київ, Фото С.Г. Шиманського з журналу Архітектура Радянської України, 1938 р.
Рис. 2.7.5.54. Дніпровська набережна у Києві – кам'яні сходові групи авторства Владислава Осьмака. Фото 1936 р., за (Малаков, 2016)
Рис. 2.7.5.55. Дніпровська набережна – сходові групи авторства Осьмака, 1993 р.
Рис. 2.7.5.56. Дніпровська набережна – сходові групи авторства Осьмака, 1993 р.
Рис. 2.7.5.57. Балясини першої ділянки дніпровської набережної у Києві, фото 2015 р. На відміну від пізніших вони добротні без економії металу
Рис. 2.7.5.58. Місце контакту ділянок дніпровської набережної у Києві, зведеної до другої світової війни і після неї, фото 2015 р.
Поділ також не тільки зберігав свою промислову зону, але вона навіть почала експансувати на житлові квартали Подолу. «Подільсько-Куренівський район добре забезпечений водними та залізничними шляхами сполучення, досить відокремлений від усього міста високими схилами київських гір, а це має велике значення для захисту жилих районів від північних і північно-західних вітрів. Його доцільно залишити основним фабрично-заводським районом Києва, не даючи витягтися в напрямі Приорки, щоб не ставити під небезпеку охоплення всієї західної частини міста димом, запахом, шумом тощо», – пише професор П.П.Хаустов у статті «Контури генерального плана Києва» за 1934 рік. Натомість Глибочицько-Дорогожицький район він вважає за доцільне ліквідувати, бо він «не має самостійного промислового значення і будь-яких серйозних підстав для подальшого самостійного існування». Робітників Подольсько-Куренівського промислового району забезпечили садибними площами в сусідніх районах — Глибочиці, Татарці, Лук’янівці, Куренівці та на Пріорці. При цьому поруч з освоєнням під житло ряду нових садибних територій зменшувалося значення Подолу як жилого району. «Кількість людності на Подолі зменшується і мусить скоротитися з 70 тисяч у 1933 році до 35 тисяч у 1945 році. Причини, що зменшують значення Подолу, як жилого району, такі: розвиток порту потребує забезпечення достатніми площами складських територій коштом жилих кварталів. Так само повинні бути заброньовані території для організації ділового центру цього району. Нарешті, санітарно-гігієнічні умови тут дуже несприятливі для житла», – пише Хаустов ().
Поділ досі зберігав свою заплавну природу, що втілювалося у регулярних повенях, які не тільки затоплювали вулиці Подолу, але й загрожували промисловим об’єктам, таким як КРЕС на Рибальському острові.
Щодо струмка Глибочиця І. Іванцов в 1941 р. уточняв:
«Ручай Глибочиця починався від озера на Лук’янівських висотах, протікав яром між Щекавицею та Фролівською горою, приймав у себе струмок Киянку та болотистою низиною прокладав собі шлях до Почайни» (Вакулишин, 2014).
Рис. 2.7.5.59. Повінь, вул. Ірпінська
Рис. 2.7.5.60. Повінь на Подолі, 1931 р.
Протягом 1920-21 рр. на Подолі існував Плоський район міліції (Вакулишин, 2014).
Цікаву інформацію відносно топографії, назв вулиць та розміщення об’єктів на заплаві та в призаплавних селищах надає нам німецький план Києва 1941 р., складеній, імовірно, перед червневою інвазією. Він хоч і не позбавлений помилок, проте подає об’єкти, які на радянських планах з міркувань секретності не зазначали. Поділ на цьому плані має довоєнні-радянські назви маркери (такі як вулиця Шолома-Алейхема, Переца чи Імені Комсомолу), що також свідчить, що аналізований план фіксує передвоєнну ситуацію, а не був складений після вступу німецьких військ до Києва. На плані підписано Куренівську вулицю Фрунзе. З нею перетинаються в межах північно-західної околиці Подолу – провулки Богуславський, Заводський та Крарваєвський. Підписано Чернечу, Набережно-Лугову, Оленівську, Турівську, Оболонську, Юрківська, Шолома-Алейхема та Переца, Ратманського, Щекавицька, Ярославська, Почайнинська, Верхній та Нижній вал, Хорива, імені Комсомолу, Набережно-Хрещатицька, Набережно-Микільська, Кімовська вулиця, Глибочицька, Житній базар, Іллінська, Борисоглібська, Воздивженська, Фролівська, Покровська, Боричів тік, Боричів узвіз, Кожемяцька, Дегтярна та Кожем’яцька.
Цікаві деталі відносно промислової зони Подолу вздовж вулиці Фрунзе. На плані зазначені фармацевтична фабрика імені Ломоносова (296), цементний завод (308), авторемонтна майстерня (254), мебельна фабрика (321), морозильник (194), завод медицинської апаратури (249), завод керамічних фарб (292). В районі гавані зазначено електростанцію «Сталіна» (91, КРЕС), водогінну станцію (100), верф ім. Сухомліна (271, стара назва «Ленінської кузні»), на Рибальському півострові зазначені – Судноремонтний завод (272, КССРЗ), база Дніпровської флотилії (30).
На самому Подолі зазначено млини (345, 346) в районі вулиці Набережно-Хрещатицької (один з яких зберігся, а другий – малин Янковського було знесено вже після 1991 р. На вулиці Ярославській зазначено фабрику сільськогосподарського інвентарю (243), між Хорива та Почайнинською – хлібзавод (347), між вулицями Переца та Верхній Вал позначено Машинобудівний завод імені Дзержинського (238), між Імені Комсомолу та Волоською – фабрика кранів та підйомників (233), між Почайнинською та Набережно-Микільською – фабрика Одягу Смірнова (329) Центральна міська електростанція (92) на Андріївській, зерносховище (193) між Андріївською та Братською.