2.7.6. Оболонська (північна) правобережна заплава та острови у міжвоєнному Києві 1921-1941 рр.
Парнікоза І.Ю.
На мапі 1923 р. ми бачимо зображення острова Великий Північний, який показаний як фрагмент лівого берега, що не оформився як окремий острів. Аналогічно показаний він на мапі 1941 р.
Рис. 2.7.6.1. Сучасний острів Великий Північний (1) та правобережна заплава (2) на мапі 1923 р.
Рис. 2.7.6.2. Сучасний острів Великий Північний (1) та правобережна заплава (2) на мапі 1941 р.
Рис. 2.7.6.3. Рибальський півострів на мапі 1923 р.: 1 –Почайна, 2 – Наталка, 3 – лісопильний завод, 4 – Чернече озеро, 5 – суч. затока Вовкувата, 6 – Рибальський півострів, 7 – Гавань, 8 – струменеспрямовуюча стрілка
Рис. 2.7.6.4. Рибальський півострів на мапі 1931 р.: 1 – Урочище Наталка, 2 – Тартак, 3 – Почайна, 4 – Чернече озеро, 5 – КРЕС, 6 – суч. затока Вовкувата, 7 – Рибальський півострів та озеро Кругле, 7 – Гавань, 8 – струменеспрямовуюча стрілка
Рис. 2.7.6.5. Оболонь та Рибальський півострів на мапі 1931 р.: 1 – острів-попередник острова Зелений (коса Оболонської затоки), 2 – острів Чичин, 3 – Почайна, 4 – урочище Наталка, 5 – урочище Тартак, 6 – попередниця сучасноїзатоки Вовкувата, 7 – Рибальський півострів та озеро на ньому, 8 – озеро Йорданське (чи Чернече – не підписане і ще не поглинуте розширенням Гавані), 9 – КРЕС, 10 –Гавань та 11 – струменеспрямовуюча стрілка
Рис. 2.7.6.6. Рибальський півострів на мапі 1932 р.: 1 – урочище Наталка, 2 – рукав Почайна, 3 – Чернече озеро, 4 – сучасна затока Вовкувата, 5 – Київська районна електростанція (КРЕС), 6 – Гавань, 7 – Гавань особливого призначення (ГОП) та струменеспрямовуюча стрілка. Показано залізничні гілки, що йдуть до Гавін та бази Дніпровського загону Пінської військової флотилії
Картографічні матеріали (мапа 1931 р., лоція 1934 р., фрагмент генерального плану 1936 р., мапа та аерофотознімок 1943 р.) свідчать, що разючої зміни господарського використання північної околиці правобережної заплави Києва в період перед другою світовою війною не відбулося. На мапі 1931 р. вказано Почайнинську протоку у такому самому стані відмирання, що й на мапах поч. ХХ ст. Збереглась і протока, що відділяла острів Чичин (Чачин). Йорданське (Чернече) озеро опинилось у перетині залізничних шляхів північного мостового залізничного переходу. Особливістю є той факт, що всі ці об’єкти на мапі не підписані, тож, тогочасні їх назви автору не відомі. Зазначено на мапі лише урочище Наталка, там, де воно й було на поч. ХХ ст. (там, де воно перебуває і до сьогодні).
Рис. 2.7.6.7. Абриси Оболоні на лоції 1934 р.: 1 – перекат Усть-Десенський, 2 – перекат Усть-Десенський, 3 – озеро Лукове, 4 – острів Чичин, 5 – протока Собаче Гирло, 6 – протока Братський Старик, 7 – Пробовиця, 8 – урочище Наталка, 9 – оз. Чернече, 10 – Почайна, 11 – Острів – коса – суч. Зелений – коса Оболонської затоки
Рис. 2.7.6.8. Абриси Гавані та Рибальського півострова у Києві на лоції Дніпра 1934 р.: 1 – перекат Чорторийський, 2 – рукав Почайна, 3 – сучасна затока Вовкувата, 4 – озеро Чернече (Йорданське), 5 – Київська районна електростанція (КРЕС), 6 – Рибальський півострів, 7 – Гавань, 8 – струменеспрямовуюча стрілка
С. Вакулишин (2014) наводить наступні відомості про оболонські топографічні об’єкти описуваного періоду:
Оболонь – місцеві рибалки згадували існування тут озер-стариць: Воздивженського, Довгого, Кляшторного, Синякового, Трьох Тонь, Вузького та Улупки. Під час встановлення міських меж (1928 р.) селяни Вишгорода протестували проти відбирання в них сіножатей Окркомгоспу на Оболоні площею 204 га.
Зміювате – оз. у верхів’ях Почайни, згадане М. Шарлеманем (1921). Стариця Дніпра. Глибина близько 8 м. Нині не існує.
Микильський хутір на Оболоні при південно-східній частині озера Лукового зафіксований топографами 2-ї половини ХІХ ст.. лежав за 1,5 км від Дніпра і за 2 км від хутора Редьки. Таку локалізацію повторює мапа 1925 р. проте в цей час вже існував інший хутрі з такою назвою за 6 км на північний-захід.
Рис. 2.7.6.9. Абриси Гавані та Рибальського півострова на плані Києва 1935 р.: 1 – Рибальський півострів, 2 – Гавань
Рис. 2.7.6.10. Абриси Гавані та Оболоні на мапі Генерального плану Києва 1936 р. Оболонь не зачіпалася проектуванням
Як зазначав В. Кистяківський, 1925 р.:
«Мілководна Оболонська затока вільно відкривалася в ріку й нічим не була захищена зверху. Це являло велику небезпеку (для суден) під час льодоставу».
Половиця – струмок, який протікав між Почайною та Мушинкою, на північ від Пріорки. Русло засипали під час будівництва оболонської промислової зони (поч. 1970-х рр.).
Круте – оз. між Почайною та Дніпром (його стариця) глибиною до 8 м. Наведено М.В. Шарлеманем 1921 р. назва завдяки куртин піщаним берегам з гніздами ластівок.
Турець – притока Почайни, яка впадає в одну з заток Гавані (Шарлемань, 1921) в районі ТЕЦ-2.
Горби – урочище за 1,5 км на північ від хутора Редьки. Заліснено в 2-й. пол. 50-х рр. ХХ ст.
Дубище – заплавне урочище за 2 км. На південний схід від хутора Редьки за оз. Білим. Суч. орієнтація пн. берег затоки Верблюд.
Калиновий Ріг – урочище між Луковим озером та Дніпром. Сіножаті селян хутора Редьки – приблизно 3 км від нього.
Ливандина – урочище за 750 м. на схід від хутора Редьки. Луки в заплаві Дніпра. 1983 р. по Л. прокладено полотно Богатирського шосе.
Попова канава – урочище в 2 км від хутора Редьки. Друга частина назви пов’язана вірогідно з ковбанею Дніпра. В 2-й половині 30-х рр. ХХ ст. поблизу Попової канави, спорудили ДВС.
Прочистя – урочище на північний схід від хутора Редьки -12-13 км Богатирського шосе (ліворуч). Наприкінці 1990-х рр. почалася забудова котеджним містечком.
Церковна – урочище на 0,5 км на північ від хутора Редьки. Заболочені луки заплави Дніпра (в 1 половині 1980-х рр. відокремлені від неї полотном Богатирського шосе.
Вовкувата. План І. Таїрова (1902 р.) подає на місці Вовкуватої суходільне озеро без назви; саме по ньому 1916 провели залізничний насип. Перпендикулярна до Дніпра спрямованість Вовкуватої сформувалася у 1930-40-х рр.
Почайна – стариця Дніпра. М. Шарлемань (1921 р.) щодо неї писав:
«Почайна, або як її звуть її місцеві люде, – Опичань. Опечень місце відпочинку жителів Куренівки аж до середини ХХ ст. попри те, що між кварталами та місцевим курортом 1916 р. постав залізничний насип». Цікаво що назва Опечень стосувалася різних водойм на мапі сер. ХІХ ст., що лежить між Оболонським проспектом та вул. Гавро.
На німецькій мапі Києва та його околиць 1941 р., яка, напевне, фіксує ситуацію напередодні інвазії, показано Оболонську заплаву та Рибальський півострів. На мапі добре помітна Почайна. На Рибальському півострові зазначені Судноремонтний завод (272, КССРЗ), база Дніпровської флотилії (30).
Уявлення про те, як виглядала Почайна у сер. ХХ ст., дає також німецький аерофотознімок Києва 26 вересня 1943 р. При цьому педантичні німецькі картографи, складаючи міський план Києва 1943 р., Почайні потрібної уваги не приділили. Внаслідок цього на мапі позначено лише точку її впадіння у Дніпро нижче острова Чичин (також не підписаний), а також нижні заплавні озера ланцюжка Опечень. На той час навколишні простори залишалися заплавними луками з природним гідрорежимом.
Рис. 2.7.6.11. Абриси Гавані та Оболоні на мапі генерального плану 1936 р. Оболонь не зачіпалася проектуванням, натомість Гавань розширювалася
Рис. 2.7.6.12. Почайнинська протока на німецькому аерофотознімку Києва 26.09.1943 р. ()
В 1930-х рр. тишу тутешніх заплавних лук було порушено у зв’язку з планами будівництва північного залізничного підводного переходу під Дніпром, що мав пролягти з урочища Наталка на Оболоні під Дніпром на острів Муромець, а далі під Десенкою на лівий берег.
Рис. 2.7.6.13. М. Шарлемань під час польового виходу на Оболоні, 1938 р.
Рис. 2.7.6.14. Вид на Гавань, Оболонь та Рибальський півострів, 1939 р.
Рис. 2.7.6.15. Вид на Гавань, Оболонь та Рибальський півострів, 1940 р.
Рис. 2.7.6.16. Вид на Гавань, Оболонь та Рибальський півострів, 1930-ті рр.
Як вказує С. Вакулишин (2014) у 1938 р. у зв’язку з будівництвом №1 усіх мешканців хутора Наталка було переселено до селища Шевченка (близько 10 хат).
З усього цього переходу тільки на титулі № 14 (імовірно, помилково в літературі присвяченій об’єкту також називається №10 та №12) – урочище Наталка було виконано значний обсяг робіт. Начальником титулу був Леонід Дмитрович Саприкін – талановитий інженер, у майбутньому – лауреат Державної премії СРСР, головний інженер Мостозагону № 2, а в 1954-1971 рр. – голова «Київметробуду» ().
Рис. 2.7.6.17. Титул № 10 (12) – тунельна секція на кесоні об’єкту №1 – під руслової залізниці, Київ, Оболонь, урочище Наталка біля берега Дніпра. Даний об’єкт є єдиним що зберігся на північній ділянці будівництва тунелю і доля його досі лишається не визначеною. Фото Парнікози І.Ю.
Рис. 2.7.6.18. Фрагмент урочища Наталка та острова Муромець на аерофотознімку 17.07.1941 р.: Титул № 10(12) в урочищі Наталка (1), імовірне місце продовження цього будівництва на острові Муромець (2), затока Вовкувата (3) та інші залишки колишньої Почайнинської затоки ()
Виконані на титулі роботи можна оцінити лише за німецьким аерофотознімком 17.07.1941 р. та радянськими фотографіями зробленими після повернення до Києва у 1943 р. (див. альбом ).
За повідомленням В. Дзівалтовського, окрім цих двох слідів будівництва у дворах на проспекті Героїв Сталінграду знаходяться рештки ще одного титулу (Дзівалтовський, особисте повідомлення, 2011).
Майже у такому самому вигляді, як і на мапах поч. ХХ ст., показаний Рибальський півострів. Вищенаведене однак не поєднується з інформацією про суттєві роботи, проведені у районі Гавані та Рибальського півострова (див. нижче). Це свідчить про використання старої картографічної основи та «специфіку» зведених у цьому районі об’єктів.
Плани ж 1932 р. та частково 1935 р. та 1936 р. дають нам тільки саму загальну інформацію про регіон, що насправді стрімко змінювався. Вищевикладене підтверджується фінальним виглядом описуваного району на німецьких аерофотознімках Києва 1941 р. та 26 вересня 1943 р.
Рис. 2.7.6.19. Рибальський острів та Гавань на німецькому аерофотознімку Києва, 1941 р.: район Київського судноремонтного-суднобудівного заводу ім. Сталіна (1), територія КРЕС ім. Сталіна (2), територія заводу «Ленінська кузня» (3), територія Гавані особливого призначення (4), залізничні гілки до вище перелічених об’єктів (5) за (Малаков, 2005), підписи наші
Рис. 2.7.6.20. Оболонська заплава та Рибальський острів на німецькій мапі 1943 р.: 1- коса Оболонської затоки – острів Зелений, 2 – острів Чичин, 3 – урочище Наталка, 4 – Київська районна електростанція (КРЕС), 5 – струменеспрямовуюча стрілка та Гавань особливого призначення (ГОП) Дніпровського загону Пінської військової флотилії, 6 – колишнє озеро Кругле на Рибальському півострові
Рибальський півострів і Гавань. Як вже зазначалось, у 1920-30-ті рр. сильно змінюється Рибальський півострів. В 1920-х рр. Гавань було подовжено у бік Оболоні, а береги півострову було укріплено. При цьому на самому Рибальському півострові утворилося чотири озера, а на північ від нього – затока (в нашій роботі ми будемо називати її Почайнинською). На мапі 1943 р. помітне зокрема колишнє озеро Кругле, затиснуте між залізницею, корабельнею та місцевим шосе, довжиною (пн.-пд.) понад 600 м.
В 1926-1930 рр. на Рибальському півострові понад Гаванню будують потужну на той час Київську районну електростанцію (КРЕС) у стилі конструктивізму. Керували будівництвом інженер Б. Доманський, М. Оберучєв, у проектуванні брали участь арх. О. Буров, Г. Гольц та М. Парусніков. Урочисте відкриття електростанції ім. Сталіна відбулося 1 травня 1930 р. Загальний кошторис її будівництва становив майже вісім з половиною мільйонів рублів, з яких майже три мільйони пішло на будівництво. Повністю роботи завершили через три роки. На той час станція була головним джерелом електроенергії для міста. Чотири котли з площею нагріву у 750 кв. м. видавали на-гора 21300 кВт енергії. (Київ.., 2001, . КРЕС – найбільша будова перших п’ятирічок в СРСР, поміж іншого слугувала об’єктом туризму (Анисимов, 2004).
Завдяки вдало знайденим пропорціям окремих об’ємів асиметричної композиції будівля добре проглядається з далекої відстані. У 1932-35 рр. добудували другу чергу цієї електростанції (Шулькевич, Дмитренко, 1978).
Рис. 2.7.6.21. Проект Київської районної електростанції (КРЕС) на Рибальському острові у Києві, 1930 р. Арх. М.П. Парусников та Г.П. Гольц
Рис. 2.7.6.22. Київська районна електростанція (КРЕС) імені Сталіна, фото 1930-х рр. ()
У Гавані на Рибальському півострові розміщують нову верф, яка спочатку називалася «Корабельня імені Сухомліна». У кінці 1930-х рр. ця верф була реконструйована і стала філією заводу «Ленінська кузня».
М.М. Шулькевич та Т.Д. Дмитренко (1978) пишуть:
"В роки перших п’ятирічок був реконструйований та розширений завод «Ленинська кузня». Нові великі цехи заводу споруджуються на Рибальському півострові".
Рис. 2.7.6.23. Робітники-ударники судноверфі заводу «Ленінська кузня», 1929 р. Фото з експозиції національного музею історії України
Рис. 2.7.6.24. Побудова першого суцільнозварного корпуса судна на верфі ім. Сухомлінова, за (Спичаков, 2009)
При реконструкції 1939 р. Гавань стала на 1 км довша. Глибина 6-8 м (Вакулішин, 2014).
Біля території колишнього озера Йорданське (Чернече), перетвореного на ще один найпівнічніший басейн Гавані розміщується Київський судноремонтний-суднобідівний завод імені Сталіна (КССРЗ). Завод виник на базі дореволюційних казенних пароплавних майстерень і елінгу, у листопаді 1896 р. перетворених рішенням Міської думи і правління Київського округу на суднобудівний завод. Протягом багатьох років завод будував річкові судна та баржі і був основною судноремонтною базою для суден усіх типів на Дніпрі (). До КССРЗ та «Ленінської кузні» від Подільської лінії залізниці зробили бокові під’їзні залізничні гілки (Киев, 1982; Пономаренко, 2000; Спичаков, 2009).
Рис. 2.7.6.25. Вид на Гавань, за Гаванським мостом ліворуч помітна будівля КРЕС. Фото Парнікози І.Ю.
Рис. 2.7.6.26. Пароплав «Белоруссия» побудована на верфі ім. Сухомліна у Києві (суч. «Кузня на Рибальському»)
Вища рада народного господарства УРСР рішенням від 22 червня 1928 р. сконцентрувала річкове суднобудування для Дніпровського басейну на заводі «Ленінська кузня». Було затверджено програму суднобудуванння на 1928-1931 рр. Для проектування, технічного обслуговування та здачі суден на заводі створили конструкторське бюро (КБ). У 1935 р. керівником бюро став Олександр Байбаков. З 1938 р. Байбаков став головним конструктором заводу. До початку війни за особистої участі О. Байбакова заводом були спроектовані та побудовані баржі, колісні буксири, вантажно-пасажирські та пасажирські колісні пароплави, вантажні теплоходи, плавучі майстерні, а також військові кораблі – мінні загороджувачі та монітори. Усього було розроблено 37 проектів, за якими побудовано 435 суден. Судна за проектами цього КБ зводилися не тільки на «Ленінській кузні», але і на інших верфях СРСР і призначалися не тільки для дніпровського басейну але й інших річкових систем (Чвертко, 2007).
В 1931 р. на верфі ім. Сухомлина (імовірно помилково, мається на увазі "Ленінська кузня"- авт.) в Києві розпочато будівництво буксирного пароплаву «Белоруссия» (заказ СБ-23). Корпус плоскодонний з прямими бортами. Розділений водонепроникними переборками на 5 відсіків. Корпус закінчений 20.11.31 р. і місяць по тому 22.12.31 р. перший виготовлений в СРСР цільно-зварний корабель спущений на воду (Спичаков. 2009). В 1933 р. плавуча база «Белоруссия» зачислена до складу Дніпровської військової флотилії (Спичаков, 2009).
В 1932 р. в рамках заказу СБ-7а на «Ленінській кузні» було побудовано вантажопасажирський пароплав «Молотов» з бічними гребними колесами Моргана (250 к.с.), під час другої світової війни він буде включений у ПВФ та переобладнаний на госпітальне судно. У 1935 р. в рамках заказу СБ-14 «Ленінська кузня» виробила пасажирський пароплав «Каманин» також з бічними гребними колесами Моргана (110 к.с.), який також під час другої світової війни він буде включений у ПВФ та переобладнаний на госпітальне судно. У 1935-1940-х рр. на Ленінській кузні було також побудовано кілька прогулянкових теплоходів, з дизелями на нафті, які під час другої світової війни були переобладнані в сторожеві катери (Спичаков, 2009).
Рис. 2.7.6.27. Післявоєнне зображення плавучої бази «Белоруссия» виконане в ЦКБ заводу «Ленінська кузня»
Рис. 2.7.6.28. Монітор Дніпровського загону Пінської військової флотилії заказу СБ-37, креслення, за (Спичаков, 2009)
В 1932 р. на «Ленінській кузні» була спроектована і освоєна в промисловому виробництві перша радянська нахилена парова машина з клапанним паророзподільником Ленца. Це дозволило спроектувати та побудувати на цьому заводі серію буксирів в рамках замовлення СБ-51. Судна мали цільно-зварний корпус, просторі світлі приміщення, одно- та двомісні каюти, пральню та душову. Головним в серії став «Смольний», який 24.10.1934 р. вийшов у випробувальний рейс.
Рис. 2.7.6.29. Пароплав серії «Водопьянов». Такі пароплави використовувалися Пінською військовою флотилією
На «Ленінській кузні» були також побудовані пароплави, які потім були переобладнанні в якості суден Пінської військової флотилії.
Тут, зокрема, були збудовані пароплави серії «Водопьянов»: 1. «Водопьянов» (до 13.06.1937 р. «Тухачевський», з 1941 р «СК-1»). Водотоннажність 200 т. Розмірено 45 х 6 / 12.85 х 1.1 м. ГЕУ котломашинна, 175 к.с. Швидкість 8 вузлів (15 км/ч). Озброєння: 2 х 76.2/30-мм польових знаряддя обр. 1902 р кулемети: 2 х 7.62-мм М-1 і 1 х 7.62-мм ДП. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав «Тухачевський» проекту СБ-20. Побудований в 1934 р (з-д «Ленінська кузня», Київ). 13.06.1937 р. перейменований на «Водопьянов». Початково знаходився у підпорядкуванні Наркомвода, з 09.04.1939 р. – Дніпро-Двінського річкового пароплавства НКРФ. Мобілізований 23.06.1941 р, переобладнаний в сторожовий корабель і 22.07.1941 р. увійшов до складу Пінської флотилії. Загинув в ніч на 26.08.1941 р в бою з САУ німців у Домантова. Виключений зі списків ВМФ 22.09.1941 р. згодом піднятий і відновлений. У 1946 р. входив до складу суден Дніпро-Двінського управління річкового пароплавства.
Рис. 2.7.6.30. Пароплав серії «Димитров». Пароплави цієї серії використовувала Пінська військова флотилія
Рис. 2.7.6.31. Монітор серії СБ-37 «Мартинов» в день військово-морського флоту на Дніпрі у Києві, 24.07.1939 р.
2. «Пушкин» (До 1.06.1937 р «Ян Гамарник», 01.06.1937 р. перейменований в «А. Пушкин»з 1941 р "СК-2"). Водотоннажність 200 т. Розмірено 45 х 6 / 12.85 х 1.1 м. ГЕУ котломашинна, 175 к.с. Швидкість 15 км / год (8 вузлів). Озброєння: 2 х 76.2 / 55-мм універсальні АУ 34К, кулемети: 2 х 7.62-мм М-1 і 1 х 7.62-мм ДП. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав проекту СБ-20. Побудований в 1934 р (з-д «Ленінська кузня», Київ). Початково знаходився у підпорядкуванні Наркомвода, з 09.04.1939 р. – Дніпро-Двінського річкового пароплавства НКРФ. Мобілізований 23.06.1941 р, переобладнаний в сторожовий корабель і 6.07.1941 р увійшов до складу Пінської флотилії. 7.09.1941 р сів на мілину в районі с. Карпилівка на Десні та був пошкоджений артвогнем противника. Загинув 9.09.1941 р від вибуху артилерійського погреба після попадання снаряда противника. 22.09.1941 р виключений зі списків ВМФ. (До 1.06.1937 р "Ян Гамарник", з 1941 р "СК-2")
3. «Паризька комунна» (з 1941 р «СК-3»). Водотоннажність 200 т. Розмірено 45 х 6 / 12.85 х 1.1 м. ГЕУ котломашинна, 175 к.с. Швидкість 8 вузлів (15 км / ч). Озброєння: 2 х 76.2 / 55-мм Б-34, кулемети: 2 х 7.62-мм М-1 і 1 х 7.62-мм ДП. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав ін. СБ-20. Побудований в 1935 р (з-д «Ленінська кузня», Київ). Мобілізований 23.06.1941 р, переобладнаний в сторожовий корабель і в липні 1941 р увійшов до складу Пінської флотилії. Пошкоджено 26.08.1941 р артвогнем противника у Окуніновского моста, втратив хід і сів на мілину. 27.08.1941 р підірваний екіпажем щоб уникнути захоплення супротивником і 31.08.1941 р виключений зі списків ВМФ. У 1948 р піднято і здано на злам.
4. «Техник» (з 1941 р «СК-4»). Водотоннажність 180 т. Розмірено 43.4 х 6/11.5 х 1.10 м. ГЕУ котломашинна, 125 к.с. Швидкість 15 км / год (8 вузлів). Озброєння: 1 х 75/50 мм, кулемети: 2 х 7.62 мм М-1 і 1 х 7.62-мм ДП. Колишній річковий колісний буксирний пароплав ін. СБ-6. Побудований в 1931 р (з-д «Ленінська кузня», Київ. За іншими даними побудови 1912 р. на заводі Кондзерського). Мобілізований 23.06.1941 р, переобладнаний в сторожовий корабель і в липні 1941 р увійшов до складу Пінської флотилії. 31.08.1941 р підпалено артвогнем противника і затонув в р-ні Домантове. Згодом піднято. У 1946 р входив до складу буксирного флоту Дніпровського управління річкового пароплавства, наміченого до відновлення.
5. «Большевик» (з 1941 р "СК-5"). Водотоннажність 200 т. Розмірено 43.2 х 6.1/12.85 х 1.1 м. ГЕУ котломашинна, 175 к.с. Швидкість 15 км/год. (8 вузлів). Озброєння: 2 х 76.2 / 30-мм польових знаряддя обр. 1902 р кулемети: 2 х 7.62-мм М-1 і 1 х 7.62-мм ДП. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав виготовлений в рамках серії СБ-20 в 1935 р (з-д «Ленінська кузня», Київ). Мобілізований 23.06.1941 р, переобладнаний в сторожовий корабель і в липні 1941 р. увійшов до складу Пінської флотилії. У ніч на 26.08.1941 р. в районі Домантове підпалено артвогнем противника, затонув на мілині у Окуніновского моста. Виключений зі списків ВМФ 6.10.1941 р. Піднятий в 1947 р. і зданий на злам.
Збудовано також пароплави типу «Димитров»:
1. «Димитров» (до червня 1941 г. «Г.М. Димитров»). Водотоннажність нормальне 240 т, повне 325 т. Розмірено 61 х 8 / 16.5 х 1.2 м. ГЕУ котломашинна, 420 к.с. Швидкість 12.4 / 7 вузлів (23/13 км / год за течією / проти течії). Озброєння 2 х 102/60 мм, 1 х 76.2 / 30 мм, 8 х 7.62 мм кулеметів. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав. Побудований з суцільнозварним корпусом в 1937 р. (з-д «Ленінська кузня», Київ) по проекту СБ-47. Початково знаходився у підпорядкуванні Наркомвода, з 09.04.1939 р. – Дніпровського річкового пароплавства НКРФ. Мобілізований до 25.06.1941 р, переобладнаний в канонерського човна і до 10.07.1941 р увійшов до складу Пінської флотилії. До 4.08.1941 р знаходився в резерві, потім увійшов до складу Дніпровського загону річкових кораблів. Загинув 26.08.1941 р на Дніпрі в районі Окуніново в результаті зіткнення з заваленої фермою Печкінского моста (за іншою версією був пошкоджений артвогнем противника, позбувся управління, отримав додаткові пошкодження при зіткненні з заваленої фермою і, пройшовши міст, затонув). Виключений зі списків ВМФ 31.08.1941 р. Піcля війни піднятий і в 1946 р. входив в списки буксирного флоту Дніпровського управління річкового пароплавства, наміченого до відновлення.
2. «Каганович» Водотоннажність нормальне 220 т, повне 305 т. Розмірено 61 х 8 / 16.5 х 1.10 м. ГЕУ котломашинна, 440 к.с. Швидкість 12.4 / 7 вузлів (23/13 км/год за течією/проти течії). Озброєння: 2 х 120/50-мм, 1 х 76.2 / 30-мм, 8 х 7.62 мм кулеметів. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав. Побудований в 1934 р (з-д «Ленінська кузня», Київ) згідно проекту СБ-16. Початково знаходився у підпорядкуванні Наркомвода, з 09.04.1939 р. – Дніпровського річкового пароплавства НКРФ. Мобілізований 23.06.1941 р і переобладнаний в канонерського човна. До 10.07.1941 р знаходився в гирлі Прип'яті в очікуванні постановки завдання. а 11.07.1941 р увійшов до складу Дніпровського загону річкових кораблів Пінської флотилії. Підірваний екіпажем 3.09.1941 р в р-ні с. Навози і 22.09.1941 р виключений зі списків ВМФ. Після війни піднято і в 1946 р входив в списки буксирного флоту Дніпровського управління річкового пароплавства, наміченого до відновлення.
3. «Кремль». Водотоннажність нормальна 220 т, повна 305 т. Розміри 61 х 8 / 16.5 х 1.10 м. ГЕУ котломашинна, 440 к.с., швидкість 12.4 / 7 вузлів (23/13 км/год за течією/проти течії). Озброєння: 2 х 120/50-мм, 1 х 76.2 / 30-мм, 8 х 7.62 мм кулеметів. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав. Побудований в 1934 р. (з-д «Ленінська кузня», Київ) згідно проекту СБ-16. Початково знаходився у підпорядкуванні Наркомвода, з 09.04.1939 р. – Дніпровського річкового пароплавства НКРФ. Мобілізований 23.06.1941 р., переобладнаний в канонерського човна і 22.07.1941 р. увійшов до складу Пінської флотилії. Діяв на Дніпрі, короткочасно було надано Прип'ятського загону річкових кораблів. Потоплений 26.08.1941 р. бомбардувальної авіацією противника на Дніпрі в р-ні с. Тарасовичі і 31.08.1941 р. виключений зі списків ВМФ. Після війни піднятий і в 1946 р. входив в списки буксирного флоту Дніпровського управління річкового пароплавства, наміченого до відновлення.
4. «Смольний». Водотоннажність нормальна 220 т, повна 305 т. Розміри 61 х 8/16.5 х 1.10 м. ГЕУ котломашинна, 440 к.с. Швидкість 12.4 / 7 вузлів (23/13 км/год за течією/проти течії). Озброєння: 2 х 120/50-мм, 1 х 76.2 / 30-мм, 8 х 7.62 мм кулеметів. Екіпаж 65 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав. Побудований в 1934 р (з-д «Ленінська кузня», Київ) згідно проекту СБ-16. Початково знаходився у підпорядкуванні Наркомвода, з 09.04.1939 р. – Дніпровського річкового пароплавства НКРФ. Мобілізований 23.06.1941 р., переобладнаний в канонерського човна і 22.07.1941 р. увійшов до складу Пінської флотилії. Діяв на Дніпрі і Десні. Підірваний екіпажем за наказом командування 18.09.1941 р. на Дніпрі в р-ні с. Сваром'є. Виключений зі списків ВМФ 6.10.1941 р. 15.09.1944 р. піднятий РАСО ДВФ по частинах і протягом декількох років використовувався як навчально-тренувальна станція. На 1946 р входив до складу буксирного флоту Дніпровського управління річкового пароплавства, наміченого до розбирання.
У 1937 р. на «Ленінській кузні» було збудовано також річковий колісник пароплав «Маршал Ворошилов» в рамках заказу СБ-39. Початковий варіант – проект 1652, головний конструктор Плих Я.В. 23.06.1941 р. мобілізований по передвоєнному плану та переобладнаний на КССРЗ ім. Сталіна в сторожовий корабель «Ворошилов» – «СК-6» (Спичаков, 2009).
У 1935 р. на «Ленінській кузні» було спущено на воду монітори серії СБ-37 водомісткістю 263 т. Розміри 51.2 х 8.2 х 0.88 м. ГЕУ дизельна з двома валами 280 к. с. Швидкість 8.8/8.3 вузла. Дальність 3700 миль. Озброєння: 2 х 102 мм, (1 х 2 + 1 х 1) х 45 мм, 2 х 37 мм, 3 х 12.7 мм кулемета ДШК. Основою артилерійських установок 40-К та 41-К були зварні башти важкого танку Т-28 без жорсткого барабану. Бронювання: головний пояс 16 мм, краю і палуба 4 мм, дах бойової рубки 16 мм, стіни бойової рубки 30 мм. Екіпаж 83 чол. Проект, за яким побудовані ці монітори, був удосконаленням проекту СБ-30 (тип "Активний") і був дуже близький до нього. Головна відмінність – нерухома бойова рубка. Монітори отримали назви на честь червоних моряків – учасників т.зв. громадянської війни. Це були:
1. «Железняков» (з 18.03.1958 р «ПСКЛ-4»). Закладено 25.11.1934 р. («Ленінська кузня», Київ), спущений 22.11.1935 р., встав до строю 27.10.1936 р. і увійшов до складу Дніпровської флотилії. З 8.07.1940 р. входив до складу Дунайської флотилії. У червні 1941 р. підтримував вогнем дії військ уздовж Дунаю. 9.07.1941 р. прорвався в Ізмаїл, 19.07.1941 р. – в гирлі Дунаю і 20.07.1941 р. прибув до Одеси. У серпні 1941 р. брав участь в обороні Миколаєва, Херсона і Очакова, а 25.08.1941 р перейшов до Криму. 25.10.1941 р пішов в Камиш-Бурун і 21.11.1941 р. увійшов до складу Азовської флотилії. У жовтні – листопаді 1941 р. брав участь в обороні Керчі, в липні 1942 р. – Ростова-на-Дону і Азова, а в серпні 1942 р. – гирла Кубані і Темрюка. У серпні 1942 р. прорвався через Керченську протоку і, незважаючи на отримані пошкодження, 3.09.1942 р прийшов в Поті і 14.10.1942 р. був зарахований до складу ЧФ. Перебував в ремонті до серпня 1943 р. 26.02.1943 р. знову переведений до складу Азовської флотилії, а 13.04.1944 р. – до складу Дунайської флотилії і 30.08.1944 р. прибув в Ізмаїл. 1.12.1955 р. знову увійшов до складу ЧФ. 11.03.1958 р. виведений з бойового складу, роззброєний і перетворений в плавучий склад. 10.09.1960 р. виключений зі списків судів ВМФ в зв'язку з передачею Дунайському пароплавству для використання в якості плавпричалу. У 1965 р. було прийнято рішення про відновлення монітора і в 1967 р. він був приведений з Ізмаїльського порту в Київ на Рибальський острів і відновлений на заводі «Ленінська кузня». 10.07.1967 р. «Железняков» був встановлений в Парку Моряків на Рибальському півострові в Києві в якості пам'ятника-меморіалу.
Рис. 2.7.6.32. Монітор «Железняков» на постаменті в Києві, 2010 р.
Рис. 2.7.6.33. Монітор «Железняков». Загальний вигляд одного з відсіків
2. «Левачёв». Закладений 31.07.1934 р. («Ленінська кузня», Київ), спущений в 1935 р, встав до строю 27.10.1936 р. і увійшов до складу Дніпровської флотилії. З 17.07.1940 р. входив до складу Пінської флотилії. Брав участь в боях на Дніпрі в районі Ржищева, Канева, Кременчука, Черкас і під Києвом. Пошкоджено 26 – 27.08.1941 р. авіабомбою противника в р-ні Окуніново – Сваром'є. Підірваний екіпажем 18.09.1941 р в р-ні с. Десенки під Києвом через неможливість прориву в пониззя Дніпра і 22.09.1941 р. виключений зі списків суден ВМФ. 20.08.1944 р. піднятий РАСО КДФ і згодом через неможливість відновлення зданий «Главвторчермету» для переробки на метал.
3. «Жемчужин». Закладений 31.07.1934 р. («Ленінська кузня», Київ). Спущений в 1935 р встав до строю 27.11.1936 р. і увійшов до складу Дніпровської флотилії. З 8.07.1940 р. входив до складу Дунайської флотилії. У червні – липні 1941 р. брав участь в обороні гирла Дунаю, а 20.07.1941 р. прорвався до Одеси. 22.07.1941 р. переведений в Пінську флотилію і 3.08.1941 р. прибув до Києва. У серпні 1941 р брав участь в боях на Дніпрі в р-ні Ржищева і Канева. Пошкоджено 11.08.1941 р. вогнем польової артилерії і танків супротивника у с. Тарасівка на Дніпрі і втратив хід. Витративши боєзапас, підірваний екіпажем 12.08.1941 р. і 6.10.1941 р. виключений зі списків судів ВМФ. У січні 1945 р. піднятий РАСО КДФ і через неможливість відновлення зданий «Главвторчермету» для переробки на метал.
4. «Мартинов» Закладений 31.07.1934 р. («Ленінська кузня», Київ), спущений в 1935 р, встав до строю 8.12.1936 р. і увійшов до складу Дніпровської флотилії. З 8.07.1940 р входив до складу Дунайської флотилії. У червні – липні 1941 р. брав участь в обороні гирла Дунаю, в серпні – вересні 1941 р. – в обороні Нікополя і Запоріжжя. 18.09.1941 р. через неможливість прориву в Чорне море підірваний екіпажем в районі Нікополя і 6.10.1941 р. виключений зі списків судів ВМФ.
5. «Флягин». Закладено 31.07.1934 р. («Ленінська кузня», Київ), спущений в 1935 р., встав до строю 30.12.1936 р. і увійшов до складу Дніпровської флотилії. З 17.07.1940 р. входив до складу Пінської флотилії. У липні – вересні 1941 р. брав участь в боях на Прип'яті і на Дніпрі під Києвом. Підірваний екіпажем 18.09.1941 р. в р-ні Дарниці через неможливість прориву в пониззя Дніпра і 6.10.1941 р. виключений зі списків ВМФ.
6. «Ростовцев». Закладений 31.07.1934 р. («Ленінська кузня», Київ), спущений в 1936 р, встав до строю 05.13.1937 р. і увійшов до складу Дніпровської флотилії. 02.07.1940 р відбув з Києва в Ізмаїлі і 08.07.1940 р. включений до складу Дунайської флотилії. У червні 1941 р. брав участь в боях на Дунаї. 07.19.1941 р. прорвався в гирлі Дунаю і 20.07.1941 р. прибув до Одеси. 22.07.1941 р. переведений до Пінської флотилії. У липні – вересні 1941 р. брав участь в боях на Дніпрі в районі Ржищів, Канів, Кременчук і під Києвом. Отримав пошкодження 18.08.1941 р від вогню польової артилерії противника при прориві з Канева і 27.08.1941 р. від авіабомб противника у с. Сваром'є і 08.31.1941 р. виключений зі списків судів ВМФ, але 09.10.1941 р. після відновного ремонту знову зарахований до складу Пінської флотилії (за даними А.В.Платонова був спущений на воду після ремонту тільки 09.14.1941 р.). Підірваний екіпажем 18.09.1941 р. на Дніпрі в районі східного узбережжя Матвіївської затоки через неможливість прориву в пониззя Дніпра і 10.06.1941 р виключений зі списків ВМФ. 06.29.1944 р. піднятий РАСО КДФ і 11.27.1944 р. відведений в затон заводу «Ленінська кузня». Як бойова одиниця не відновлювався, за даними В.А.Спічакова використовувався як навчально-тренувальне судно (за даними довідника А. Широкорада «Корабли и катера ВМФ СССР 1939-1945 гг.» – у якості навчально-артилерійського корабля). У вересні 1950 р. виключений зі складу ВМФ і в 1955 р. зданий «Главвторчермету» для переробки на метал ().
Рис. 2.7.6.34. Башта головного калібру та МК-2-4, кулеметна вежа і АУ-41-К монітора замовлення СБ-37, за (Спичаков, 2009)
Рис. 2.7.6.35. Сигнальник на надбудові монітору замовлення СБ-37, за (Спичаков, 2009)
Поруч з новою промисловою зоною на Рибальському виникає і житлова забудова, показана на фото часів повені 1931 р.
База військової флотилії. У 1931 р. на Дніпрі знову створюється радянська Дніпровська військова флотилія (ДВФ), базою якої стає Київська гавань. З 1939 р. головною базою флотилії стає захоплений у поляків Пінськ. З виходом СРСР в липні 1940 р. на Дунай частину її кораблів переводять сюди створюючи Дунайську військову флотилію (ДуВФ). Решту кораблів ДВФ через 9 днів, 17 липня 1940 р. перейменовують у відповідності до нової головної бази – Пінська на Пінську військову флотилію (ПВФ). Проте, Київський військовий порт 2-го розряду продовжує існування як тилова база ПВФ. Тут базуються монітори «Флягин», «Левачёв», КЧ «Верный», «Передовой», один тральщик, загін з шести бронекатерів, плавбаза «Белоруссия», плавбаза «Ударник», плавбаза №2 та плавбаза БК. Штаб флотилії ще з часів громадянської війни розміщувався на Подолі у будівлі нинішньої Києво-Могилянської академії за адресою Червона (суч. Контрактова) площа, 4. Окрім штабу тут розміщувався ФПЕ (російськомовне скорочення – флотський напівекіпаж) і допоміжні служби (Спичаков, 2009).
Рис. 2.7.6.36. Канонерські човни «Верный» та «Передовой» (справа) під час дня ВМФ у Києві, 24.07.1939 р., за (Спичаков, 2009)
Рис. 2.7.6.37. Монітор ПВФ заказу СБ-37 проходить під мостом під час свята військово-морського флоту в Києві, за (Спичаков, 2009)
А місце стоянки суден знаходилося на Рибальському півострові у Гавані особливого призначення (ГОП, російською мовою тодішніх документів – ГОН). Особовий склад бронекатерів та тральщиків розміщувався там же – у будівлі Флотського Екіпажу. Різноманітні склади, майстерні та казарма 151-го ОСВ (окремого стрілецького взводу) також знаходилися на березі поблизу ГОП (В наші дні (2018-19 рр. рештки цієї забудови знищені внаслідок розбудови розв’язки Подільсько-Воскресенського мостового переходу). На правом березі Дніпра, на території лаврської цитаделі, флотилія мала склади артилерійського боєзапасу, названі через своє розміщення біля стародавньої місцевості Наводничі – Наводницькими. Унітарні снаряди, авіабомби та набої зберігались у 16-ти збірних типових сховищах, а порохові картузи для 120 мм гармат у двох старовинних (XIX ст.) цегляних напівпідвальних погребах (імовірно, це порохові погреби лаврської цитаделі), що підтримували постійну температуру (Спичаков, 2009).
Ось як про них та про постачання кораблів боєзапасом згадує Миколай Анатолійович Чистяков воєнтехнік 1-го рангу, начальник артилерійського відділення Київської ВМБ:
«Весь боєзапас для Пінської військової флотилії за виключенням невеликої кількості в Пінську зберігався в м. Києві на Наводницьких складах, розташованих в межах міста. В густозаселеному Печерському районі. Залізничних під’їзних шляхів склади не мали. На території складів не було і шосейної дороги. Картузні заряди зберігалися в двох напівпідземних цегляних сховищах побудови часів Петра І, в яких температура і зимою і літом була +18ºС. Решта боєзапасу розміщувалася в 16 стандартних розбірних сховищах. В мирний час склад нас цілком забезпечував» (Спичаков, 2009). В цьому описі йдеться про цегляні порохові погреби лаврської цитаделі.
До території ГОП з боку Подільської гілки залізниці також підтягується дві залізничні гілки (Спичаков, 2009).
Сьогодні на південному закінченні Рибальського півострова, «стрілку» якого підрізало будівництво нового мосту через Гавань, ще існує військова частина.
Рис. 2.7.6.38. Схема бази дніпровського загону Пінської військової флотилії станом на грудень 1940 р. за (Спичаков, 2009)
Рис. 2.7.6.39. База Дніпровського загону Пінської військової флотилії, сучасний вигляд. Фото І.Ю. Парнікози
Спогади про становлення флотилії залишив Дучкін Семен Степанович – лейтенант, помічник командира монітора «Жемчужин»:
«фактично флотилія тільки створювалася (станом на 1936-38 рр. – авт.): в строю були монітор «Ударний», судно яке називали МІНЗАГ (ЗМ «Колхозник» – В. Спичаков). Їм командував Степанов – учасник громадянської війни, потім він стане командиром Київського порту), 4-6 невеликих катерів (одні були тральщиками інші БКА). Бронекатери типу «Д» – 4 одиниці, бронекатер типу «Н» – 1 одиниця. У 1938 р. добудовуються на «Ленінській кузні» 6 моніторів типу «Железняков» і прибули з Зеленодольська бронекатери – бронею, гарматами, кулеметами ат авіаційними двигунами. Ідуть вони Дніпром, гримлять як літаки, ніс піднімається на полу редан, хвилів на всю ширину річки – задивишся».
Основу ПВФ складали переобладнанні річкові пароплави, деякі з яких походили ще з кінця ХІХ-поч. ХХ ст. Охарактеризуємо деякі з них:
Одним з найстарших бойових кораблів флотилії був канонерський човен «Верный». Як ми описували в попередньому розділі він першочергово був буксирним пароплавом (побудований у Кенігзберзі на верфі верф «Union Gusserey»), що був переоснащений та увійшов до першої радянської Дніпровської флотилії як КЧ «Гневний» та брав участь у громадянській війні. 01.01.-21.03.1921 р. КЧ «Гневний» входить в загін суден водної охорони Дніпра Київського військового округу. У квітні 1921 р. після розформування Загону переданий Совторгфлоту в якості буксира. 21.10.1935 р. буксир «Верный» прийнятий від Совторгфлота, озброєний і в якості канонерського човна «Верный» включений в склад Загону суден р. Дніпро. У 1926 р. канонерський човен пройшов капітальний ремонт виконаний Управлінням внутрішніх водних шляхів. На кораблі була обладнана перша на ВМФ ленінська кімната, і з жовтня 1936 р. КЧ в строю. З 27.06.1931 р. КЧ «Верный» в складі ДВФ. З 28.051935 р. по 27.10.1936 р. командир човну ст. лейтенант Баст Е.З., з 05.08.1937 р. по 10.03.1938 р. лейтенант Максименко К.В. З червня 1939 р. помічник командира, а потім командир канчовна ст. лейтенант Терехін Олексій Феодосійович. З листопада 1939 р по квітень 1940 р. канчовен проходить капремонт на «Ленінській кузні», організаційно входить в Отд. ДКЛ ДВФ. З 17.07.1940 р. КЧ «Верный» у складі УО ПВФ. З грудня 1940 р. по квітень 1941 р. на середньому ремонті в Київському військовому порту.
Канонерський човен «Передовой» – бувший колісний річковий буксирний пароплав побудований в 1890-91 рр. на Мальцівському заводі в с. Людиново на Десні на замовлення приватного судновласника. 05.02.19 р. був націоналізований і переданий Київському Рупаводу. 25.10.1925 р. буксир прийнятий від Главода, проходить капітальний ремонт силами Управління Верхньодніпровського річкового пароплавства, озброєний і в якості канонерського човна «Передовой» включений до складу Окремого загону суден р. Дніпро. З жовтня 1926 р. канонерський човен входить у строй. З 27.06.1931 р. КЧ «Передовой» в складі ДВФ. 10.081935-27.09.1936 р. командир ст.. лейтенант Кринов В.А. 27.09-1937 р. – командир Фирсов А.А. (репресований), З 1937 р. командир ст. лейтенант Анастасьєв Л.Д., воєнком ст. політрук Кукуруза А.Д. В 1939 р. канонерський човен пройшов черговий капітальний ремонт і організаційно увійшла в Отд. ДКЛ ДВФ. З 17.07.1940 р. канонерський човен в складі ПВФ. Організаційно увійшла в УО ПВФ з базуванням на Київську ВМБ.
Пароплав «Полезный» побудований в 1916 р. на Варшавській верфі у Києві (де знаходилася?). 05.02.1919 р. націоналізований і переданий Главоду. З 01.05.1930 р. під назвою «Ударник» зачислений плавбазою ОБКА в окремий загін суден р. Дніпро. З 27.06.1931 р. ПБ «Ударник» в ДВФ забезпечувала базування та бойову діяльність 1-го дивізіону бронекатерів ДВФ. 17.07.1940 р. включена до ПВФ. 22.06. 1941 р. знаходилася в Києві, а потім пішла на Прип’ять (Спичаков, 2009).
Пароплав «Бужин» побудований на замовлення судновласника з Києва. 05.02.1919 р. після зайняття Києва більшовиками націоналізований та переданий Главоду. 09.06.1919 р. мобілізований в якості буксира під назвою «Громкий» та зачислений до складу Дніпровської військової флотилії. 19.08.1919 р. буксир «Громкий» озброєний і переведений у бойовий склад ДВФ. Він став спочатку бронепароплавом, а 06.10.1919 р. річковим канонерським човном. КЧ «Громкий» брав участь в боях з поляками на Прип’яті в червні-листопаді 1919 р. 05.03.1920 р. захоплений польськими військами і перейменований в «Панцерний 2». У зв’язку з відступом затоплений 25.07.1920 р. Піднятий 14.04.1922 р. і включений до польської ПВФ озброєним пароплавом «Гетьман Ходкевич». Станом на 22.06.1941 р. використовувалася як плавбаза «Березина», переведена з Пінська до Києва (Спичаков, 2009).
Плавуча база «Неман» – бувший товарно-пасажирський пароплав «Десна» збудований в Києві на Південноросійському машинобудівному заводі (суч. «Кузня на Рибальському») на замовлення Міністерства зв’язку Російської імперії для плавання Дніпром та Прип’яттю. Мобілізований 28.09.1919 р. під назвою «Звягель». На початку жовтня 1919 р. озброєний кулеметами і зачислений в радянську ДВФ в якості штабного корабля «Прыткий». Захоплений поляками на зимівлі в Юревичах на Прип’яті. Включений до польської, а потім радянської ПВФ. Станом на 22.06.1941 р. використовувалася як плавбаза «Неман» (Спичаков, 2009). В жовтні 1941 р. база піднята німцями і відремонтована в Києві. Використовувалася в якості буксиру «Pi D-5» («Pinsk Dampfer №5») на ділянці Пінськ-Київ.
Сторожовий корабель «Рулевой» (до 1.04.1919 р. «Аполлон», до 6.10.1919 р. бронепароплав № 9, до 1924 р «Геройский»). Водотоннажність 200 т. Розмірено 42.9 х 5.84 / 12.9 х 1.10 м. ГЕУ котломашинна, 165 к.с. Швидкість 7.5 вузла (14 км / ч). Озброєння: 2 х 75/50-мм Кане в щитових установках, кулемети: 2 х 7.62-мм М-1, 1 х 7.62-мм ДП. Екіпаж 50 чол. Колишній річковий колісний буксирний пароплав. Побудований в 1912 р (завод Кондзерского, Київ – де знаходився?). 05.02.1919 р. після входу РСЧА до Києва націоналізований і переданий Главводу. Брав активну участь в діях радянської ДВФ першого формування під час Перших визвольних змагань 1917-1921 рр. З січня 1921 р. як КЧ «Геройський» входить до Загону суден р. Дніпро. 21.03.1921 р. цей загін розформовують та буксир знову віддають цивільним. Мобілізований 23.06.1941 р. «Рулевой» мобілізований замість буксирного пароплаву «К. Маркс» та переобладнаний на КССРЗ ім. Сталіна на СКР «Рулевой» ПВФ. Літерно-цифрове позначення не присвоювалося. Загинув 26.08.1941 р на Дніпрі вище Окуніновского моста від артвогню танків і САУ противника. Виключений зі списків ВМФ 22.09.1941 р Згодом піднято і відновлений. У 1946 р входив до складу судів Дніпровського басейнового управління шляху (Спичаков, 2009).
Пароплав «Река» – бувший колісний річковий буксирний пароплав побудований 1912 р. на замовлення приватного київського судновласника у Києві на заводі Кондзерського (за даними К.Б. Стрельбицького – бувший пароплав «Нева» побудований в 1893 р. в Кенігсберзі на заводі Магнуса для плавання верхнім Дніпром. Перейменований після 1923 р. на «Река»). Знаходився у підпорядкуванні НКШС, з 30.01.1931 р. Наркомвода і з 09.04.1939 р. Дніпровського річкового пароплавства НКРФ (Спичаков, 2009).
Штабний корабель «Припять» – колишній пасажирсько-вантажний пароплав «Татьяна» (80 к.с.) побудови 1917 р., що ходив по Дніпру та Прип’яті. В березні 1919 р. мобілізований в радянську Прип’ятську військову флотилію як корабель-база. З січня 1920 р. в радянській ДВФ. 27.04.1920 р. захоплений польськими військами в Чорнобилі. Після цього послідовно відновлювався та топився поляками ат червоними, аж у 1928 р. як «Адмірал Серпінек» не був направлений до польської ПВФ. Затоплений командою 17.09.1939 р. Піднятий 25.10.1939 р. і після ремонту включений до ПВФ як штабний корабель «Припять» (Спичаков, 2009).
До складу ДВФ, а потім ПВФ увійшло також польське мінно-технічне судно «Монтва». Воно було підняте 25-30.09.1939 р. і відбуксоване в Київ в якості трофею ДВФ (Спичаков, 2009).
З самого початку існування радянської дніпровської військової флотилії до неї входили бронекатери. Після закінчення громадянської війни бронекатери, що залишилися переводяться в окремий загін суден р. Західна Двіна з базою у Вітебську. На початку 1928 р. 3 бронекатери з Вітебська перевезли по залізниці на Дніпро в Київ, де вони отримали нові назви – відповідно «Д-2», «Д-3» та «Д-4» увійшли в Окремий загін суден р. Дніпро. У 1931 р. сюди передали ще один бронекатер. 21.03.1934 р. бронекатери були перейменовані відповідно в «БК-1», «БК-2», «БК-3» та «БК-4». На навчаннях КОВО у вересні 1935 р. (Великі київські маневри), фотограф ЦВММ Шулькін зробив серію знімків бронекатерів типу «Д».
Не пізніше 1917 р. на Південноросійському машинобудівному заводі в Києві на замовлення Військового відомства, була побудована серія з 5 одиниць неглибоко сидячих посильних колісних парових катерів. Але ввести їх у строй змогли тільки в 1926-27 рр. вже в СРСР у Києві на верфі ім. Сухомліна. Дві одиниці були залишені в Києві. 3 одиниці передані Загону суден р. Західна Двіна, і після розформування останнього, всі катери були повернені до Києва. У Києві посильні катери були переобладнані в річкові тральщики. Озброєні 7,62 мм М-1 кулеметом вони часто зустрічаються на фотографіях навчань 1935 р. (Спичаков, 2009).
ПВФ до початку другої світової війни також мала великий допоміжний флот, що складався, головним чином, з рейдових буксирів («КП-1» – Київський портовий №1), буксирних катерів («Гомель»), бувших польських буксирних пароплавів і катерів: екс-польський «Кілінський», сталевих водолазних ботів, і нарешті сталевих барж різного призначення (три плавучих майстерні на металевих баржах). Одних тільки справних роз’їзних катерів в Київському військовому порту було 21 одиниця (Спичаков, 2009).
Згідно мобілізаційному плану, з початком війни дніпровське річкове пароплавство мало передати ПВФ: буксирний проплав «Федерація»; 300-тонну сухогрузну баржу (лайбу) та 250-тонну нафтоналивну баржу.
Кораблі флотилії періодично проходили ремонт, а особовий склад тримали в чорному тілі постійними навчаннями. Ось як згадує це Танана Петро Федорович – старший червонофлотець, 1-ший наводчик кормової гармати КЧ «Верный»:
«Корабель поставили на елінг КССРЗ імені Сталіна. Особовий склад розмістили в екіпаж на острові Чорторий, який був між Трухановим островом та «Ленкузнею» (йдеться про Рибальський півострів – авт.) Кожен день команду на катері перевозили на завод, де працювали на рівні з працівниками – зчищали іржу. Майстер-котельник поскаржився на нестачу робочої сили. Були виділені добровольці, які рубали старі заклепки на корпусі, знімали проіржавілі листи заліза і чіпляли на болти нові. Потім пневматичним молотком ставилися заклепки. Майстер залишився дуже задоволений, говорив, що з такими сильними помічниками він би гори перевернув. Робітники недоїдали, і матроси підгодовували їх хлібом, який залишався після обіду. У 1940 р. зима була дуже суровою, морозною. Тривоги були чи не кожну ніч. КЧ «Передовий» стояв у порту і першим подавав своїм паровим гудком сигнал тривоги, і ми по тривозі в матроських шинелях, з гвинтівками та кулеметами, по морозу 30-35 градусів бігли аж до Ланцюгового мосту. Хоча ДВФ і не приймала участі у фінській компанії, але деякі спеціалісти (радисти, шифрувальники) туди посилалися. Харчувалися в той час аби як, так як столувалися команди кількох кораблів разом і не було постійного господаря. А кожен командир хитрував, економлячи продукти на майбутнє. Не дивлячись на це, наш винахідливий фінансист главстаршина Рудой запропонував командиру вирощувати поросят на відходах, які з загального камбуза виливалися до гавані. Чотири куплених на базарі на Верхньому Валу поросят стали потім гарним додатком до нашого столу…
Після спуску на воду, «Верный» ще довго стояв в порту біля деревообробного комбінату. Маже всю зиму проводилися столярні роботи, головним чином, настилалася нова палуба: клалися відбірні масивні дошки, конопатилися, заливалися смолою та зачищалися.
Як тільки Дніпро відкрився з-під криги, ще навіть не очистився весь, ми «Верный» вивели з порту на рейд. Команда вже вся, як один, до того моменту завчасно переселилася на корабель, який ще пахнув фарбою та дзеркально відбивав білосніжною палубою. «Верный» простояв на рейді день і пішов до Вишгорода…».
Трутнев Костянтин Іванович – ст. політрук, воєнком КЧ «Верный» згадує:
«Щорічно, в дні первомайських свят, кораблі на рейді піднімали прапори навігації, і потім залишали Київський порт: уходили в одиночне чи групове плавання по маршрутам Київ-Херсон-Київ, Київ-Дорошевичі-Київ» (Спичаков, 2009).
Рис. 2.7.6.40. А. Полупанов під час зустрічі з моряками дніпровського загону Пінської військової флотилії у Києві, за (Спичаков, 2009)
24.07.1939 р. на Дніпрі в Києві відбувся урочистий день ВМФ. Перед киянами, які скупчилися на щойно побудованій першій частині дніпровської набережної (в районі Поштової площі) проходили різні судна Дніпровської військової флотилії. Зокрема, монітору «Левачёв» було наказано відійти вище Києва, за Ланцюговий міст, розгорнутися, і на повному ходу, не доходячи 1 км до Білого причалу (річкового вокзалу – авт.), дати холостий залп з гармат головного калібру. На Володимирській гірці було багато гуляючої публіки і з монітору було добре видно, як після залпу народ кинувся на всі боки. Чому так сталося? Комендорам замість відпустки до міста довелося чистити гармати гарячою водою з милом. Так як після холостих пострілів в стволах осідає багато сажі (Спичаков, 2009).
В цьому ж році у зв’язку з 20-ти річчям ДВФ відбулася зустріч першого командувача флотилії А. Полупанова – «героя» боротьби з отаманом Д. Терпилом (Зеленим) – з особовим складом монітору «Левачёв» (Спичаков, 2009).
Як згадував П.Ф. Танана:
«В мирний час серед деяких киян була поширена думка про флотилію, як формуванні без користі, годному тільки для парадів по святам. Дехто з моряків схоже думав: вороги далеко, чи може прийти до Києва війна?» (Спичаков, 2009).